Я не можу передати ступінь абсурду, який пропонує мені колишній чоловік. Він – неадекватне створення із явними порушеннями психіки, пропонує нам знову створити сім’ю! Тому що у нас діти, і ми маємо їх виховувати разом.
Дякую, але краще мої діти житимуть без такого тата, зате психічно та фізично здоровими. А мені такий представник чоловічої статі поруч і задарма не потрібне! Я наїлася від нього всього, що тільки можна було, навіть і з синцями під очима приходила працювати.
Я була хоч і повнолітньою, але зовсім дурною та недосвідченою, коли виходила заміж за Микиту. Ми з ним з одного селища: батьки були сусідами. Щоправда, він старший за мене на 10 років, і в дитинстві я його практично не бачила.
Микита поїхав на заробітки, там одружився вперше, розлучився, залишив двох дочок. Пам’ятаю, як його мати тоді на все селище заявляла, що діти нагуляні, і до її сина не мають жодного стосунку.
Я вчилася та доглядала худобу батьків – більше розваг не було. Подруг теж не дуже багато: селище маленьке, всі намагалися звідти скоріше поїхати.
Повернувся Микита, і одразу почав шукати для себе потрібну партію з місцевих дівчат. Табун із претенденток за ним не бігав, і дві сусідки відмовили йому у відносинах. Мабуть, ті дівчата були розумнішими за мене та обізнанішими щодо нареченого та його шкідливих звичок.
А ось мої батьки загорілися ідеєю якнайшвидше позбутися мене. Тим більше, що настала можливість відправити мене за чоловіком. Для моєї родини це була небачена розкіш, якщо я кудись поїду у велике місто.
Мене мама переконала у вигоді такого союзу. Плюсів для сільської родини, справді, було чимало: хлопець зі знайомої родини, яку вони знають, тож усе під контролем.
Плюс він старший за мене на порядок років, що було для моєї мами великою вдачею: “Що тобі з ровесниками водиться? У молодих хлопців один вітер у голові, а Микита вже відбувся у житті, досвідчений сім’янин. До своїх років вже нагулявся, так що має бути вірним чоловіком”.
Однак, моя мати прогадала у всіх своїх задумах щодо вдачі мого шлюбу. А на коні стояло не лише моє щастя, а й життя.
За маминими настановами я погодилася на весілля з Микитою. Через місяць після розпису ми поїхали до того міста де він працював, я про це і мріяти не могла раніше.
Жили ми у бараку. Крім нас, там мешкали ще сім сімей будівельників. Я не була розпещена комфортними умовами у будинку батьків, тому особливих незручностей не відчувала.
Сусідки постійно скаржилися на стан будинку, на тарганів і те, що у нас немає навіть де митися. Милися всі в тазах, коли давали воду. Вимикали її періодично, щонайменше на 12-14 годин.
Дитина у мене з’явилася в тих самих умовах. Ось тільки чоловік за два тижні після приїзду дав мені перший ляпас. Причина була банальною – я не встигла помити посуд до приходу Микити з роботи.
– Чоловік повинен повертатися до чистого будинку, а дружина має зустрічати на порозі з борщем!
Коли я поскаржилася батькам на вчинок чоловіка, мені відповіли, що він тепер мій чоловік, і його потрібно слухатися. Не треба його провокувати, він і руки не розпускатиме.
Микитині виховні ляпаси стали регулярним ритуалом у нашому будинку, навіть під час виношування дитини. Сусідки дивувалися – чому я терплю таке ставлення до себе, а мені й сказати не було чого. Батьки казали терпіти, я терпіла.
Розумніти щось я почала лише на четвертому році шлюбу. Я тоді якраз народила другого і захворіла на серйозне венеричне захворювання. Мені було дуже боляче і незручно одночасно, а чоловік став сильніше піймати на мене руку, підозрюючи в зраді.
Тоді я тільки підозрювала, що це Микита нагородив мене жахливою болячкою. На щастя, мене вилікували лікарі, але дітей я більше не можу мати. Сусідки розповіли мені, що поки я була в лікарні, до нашої квартири Микита кого тільки не приводив.
Дітей я відправила до своїх батьків на час лікування, тому вся квартира була у повному розпорядженні Микити. Він розважався в ній, як міг: пив, приводив дівчат легкої поведінки. По приїзду я знаходила пакетики з невідомим порошком у комоді.
Вперше хотіла піти від чоловіка після виписки. Якраз думала, що дітей не привозитиму назад – я приїду і житиму разом з ними у батьків. Але маму не влаштувала така перспектива.
Ні батько, ні мати мене не схотіли приймати назад. Сказали, щоб я мирилася з чоловіком та його способом життя: шлюб один раз у житті.
Мене слова матері добили остаточно. Я була настільки змучена, що не хотіла бачити обличчя Микити. Коли одного разу залишилася на ночівлю у подруги, наступного дня була побита Микитою – так, що на мені живого місця не було.
Сусіди викликали швидку та поліцію. Я свідчила, що претензій до Микити не маю. Тоді я ще боялася залишитись одна, боялася не протягнути з двома дітьми.
Батьки мені тил не забезпечать, сама я без освіти та з купою комплексів. Куди мені, селу, йти від чоловіка?!
Я влаштувалась працювати касиром у супермаркет, щоб хоч якось урізноманітнити своє життя та накопичити грошей на “чорний день”.
Хоч я і була наївною сільською дівчинкою, але розуміла, що з таким чоловіком мені стане в нагоді особиста подушка безпеки. Із зарплати Микити я теж помалу відкладала у свою скарбничку.
На роботі я познайомилася з адміністратором Вадимом, який допоміг мені повірити в себе, свої сили та, нарешті, піти від Микити.
Близьких стосунків у нас не було з Вадимом, попри те, що я кілька разів залишалася у нього ночувати. Просто мені не було куди йти – чоловік удома був під речовинами, адреси та телефони моїх подруг він знав, так що до них мені не варіант було йти.
Я тоді підставила б і їх, і себе віддала на роздертя звірові. Ось і погодилася пожити деякий час у Вадима. Одного вечора, коли я поверталася додому, мене вистежив п’яний Микита і вирішив покарати.
Дуже жорстоко та необдумано. Чоловіка охопив гнів, і він замахнувся на мене монтуванням. Благо, я встигла ухилитися, тому він потрапив мені по плечу. Але у лікарні полежати я встигла.
Поки лікарі відновлювали мені здоров’я, я повністю переосмислила своє життя. Чоловікові тоді було байдуже, що у нас двоє дітей, і він міг позбавити їх матері.
З Вадимом після лікарні я не спілкувалася. Не хотіла ще додавати собі моральних проблем. Я написала заяву на чоловіка і, поки він відбував покарання, я спокійно зібрала речі та переїхала на орендоване житло в інший кінець міста.
Через рік забрала до себе дітей, влаштувала до дитячого садка. З батьками спілкуюся зрідка. Вони так і не підтримали моє рішення, попри те, що Микита мало не вбив їхню рідну дочку.
Я вихована в селі, і не можу критикувати матір із батьком за їхнє ставлення до себе. Я просто обмежила спілкування і не повідомляю нікому свою точну адресу. У гості теж не кличу, бо вони миттю передадуть інформацію Микиті.
Зараз я щаслива і повністю перебудовую своє життя. Вступила на заочне відділення та маю намір шукати хорошу роботу.
