– Андрію Віталійовичу, рідненький, будь ласка! Благаю вас! Допоможіть! – Жінка кинулася в ноги до одягненого в білий халат високого чоловіка і розплакалася.
Там, за розсипом застарілих кабінетів, у просоченій запахом ліків приймальні селищної лікарні поми рала її дитина.
– Та зрозумійте ж ви, я не можу! Не можу! Тому сюди й поїхав! Я два роки не опер ував! Рука та умови…
– Заклинаю вас! Будь ласка! – Жінка продовжувала наполегливо тягнути лікаря, що відмовлявся йти за нею.
Він має погодитися. Повинен спробувати. Бо інакше…
Ще кілька метрів. Дерев’яні, пофарбовані фарбою двері. І ось він – її Мишко. Рідний. Єдиний. Обплутаний проводами, з блискучим ластовинням на обличчі за кисневою маскою.
Дихає. Досі дихає. І кр.ов, що сочиться з-під пов’язки на голові, здається густою і темною, як торішнє вишневе варення. І зелена смужка на великому моніторі здригається в такт рваним зітханням.
Не довезуть. Сто кілометрів до міста. А тиск падає. І серце б’ється зовсім тихо. Фельдшери швидкої допомоги очі відводять.
– Ковалевський! – хапає за руку біля нош з блідою дитиною літня медсестра, – Андрію Віталійовичу!
І дістає з кишені стару газету з високим чоловіком у білому халаті на фотографії, якого, наче снігурі горобину, обліпили усміхнені діти.
І за сльозами плутаються рядки про дорожню пригоду. І ушкоджену руку. І невдалу опер ацію. Але ж світило нейрохірургії! Лікар від бога! У їхній глушині… Господи, будь ласка! Аби тільки погодився!
– Я не можу взяти на себе таку відповідальність! Та зрозумійте ж ви! – він пручався щосили, – Остання опер ація… зап’ястя… Я не впорався! Я більше не опер ую! Я не можу!
А хлопчик на каталці все бліднішав. І принишкли колеги, що стовпилися у дверному отворі, з якими за рік так і не зміг зійтися. І мати, яка ридала, не приховуючи розпачу. І час. Проти них весь час. І собака…
– Собака?!
– Звідки тут собака?
Але у відповідь тільки скигління. Лабрадор. Чорний. До каталки рветься. Пазурі шкребуть підлогу, хтось тягне за нашийник. А він рветься. І з хлопчика Мишка очей не зводить. І вже не скиглить. Хрипить. Але все одно рветься.
– Це Вірний, Мишка – плаче жінка і забуває, як дихати, коли в гнітючу тишу, що опустилася на приймальню, каменем падають слова лікаря:
– Готуйте операційну.
Він на хвилину заплющується і в пам’яті виринає інший собака, Найда – Надія. І батько ще живий. І Андрій Віталійович просто Андрійко. У сьомому класі, здається, навчається.
І дорога у Новий рік слизька. І розбита машина в снігу, як скляна куля, що впала з ялинки. Мама плаче. І лікар очі відводить. Опер ація складна, а в нього немає досвіду. І до центру далеко.
І Найда біля могили не скиглить більше. Хрипить тільки. І не їсть уже шостий день. Дивиться. А потім і її не стало. Пішла за господарем. Згасла.
– Я буду нейрохірургом, мамо. Я Найді обіцяв, – шепоче біля земляного пагорба розпатланий хлопчисько, – найкращим. Віриш?
Як він міг забути? Чому?
Лампи в опера ційній, як сонце. Сталлю блищать інструменти. І зап’ястя знову рознилося. Терпить. “Чи собаку завести?” – дурниці які в голову лізуть, треба ж! А пальці майже дерев’яні.
Нічого, впорається. Погана травма. Складна. Тиск падає, набряку уникнути…Тканини м’які зачеплені. Кістку скроневу по шматочках зібрати треба. Судини…
У помічників місцевих очі блищать. Для них таке втручання – диво. А для нього? Скільки він провів таких? Чому після однієї невдачі здався? У глуш цю поїхав. Зв’язки обірвав.
А рука ниє. І Найда в кутку мерехтить. Дивиться тужливо. А може, цей лабрадор чорний, за хлопчиськом своїм зібрався… Вірний.
Затискач тримати складно. Скоби. Пальці майже звело. Нічого, трохи лишилося. Дихай, Мишко, дихай головне. Не треба здаватись. Ми тебе не відпустимо.
Час. Тепер він на боці Мишка.
– Андрію Віталійовичу, там вас питають, – зазирнула до кабінету чергова медсестра і, не зумівши стриматися, широко посміхнулася.
Усі вони посміхаються. Як же, сам Ковалевський повернувся. У кожному відділенні тільки й розмов, що про це. Дітей важких з усіх міст везуть. Тепер не страшно.
У Ковалевського руки «золоті». І сміх дитячий в коридорах нейрохірургії знову звучить. Одужують маленькі пацієнти. І батьки он, як прив’язані за ним ходять…
– П’ять хвилин. Макара тільки зайду перевірю.
До палати шестирічного Макара від ординаторської рукою сягнути. Смішний хлопчик. Рудий. Дядьком Андрієм його кличе. На екскурсію тиждень тому до Києва приїхав. З другого поверху впав.
Задивився. Прямо, як Мишко з селища. Голову Андрій Віталійович йому по шматках, бідному, збирав. Вісім годин опер ація йшла. Впорався. І рука майже не ниє. Від сміху дитячого, чи що, вилікувалась…
Добре все-таки, що він повернувся. Правильно. Раніше треба було, та видно стимулу відповідного не було. Забув багато чого, забув.
А життя, он воно як – нагадало. Собаку ось тільки так і не завів. Все ніколи. Цікаво, як там лабрадор із Мишком поживають. Часто він щось їх згадує.
– Андрію Віталійовичу, рідненький!
Ось тобі й раз, не встиг відчинити двері на вулицю. Легкі на згадці!
– Ну, привіт, Мишко, Наталю, – посміхається, – І тобі привіт, Вірний.
А рука вже до чорного загривку тягнеться. І ніс мокрий у долоню торкається. І очі коричневі якось дуже вже уважно дивляться.
– Ви якими долями тут? З Мишком що? Обстежитись приїхали?
– Добре все з Мишком, – щебече Наталя, – добре! Ми з іншого приводу!
Андрій Віталійович тільки зараз помічає, яка усмішка у неї світла. Пальто ось тільки дивно стовбурчиться. Та очі підозріло блищать. А запитати ніяково. Вірний навколо кружляє, з думки збиває.
– Ось!
Мишко, що підріс, першим мовчання не витримує. І до матері за пазуху лізе. І простягає Андрію Віталійовичу щось чорне. Непристойно каплавухе, та скигляве.
– Ааа …? – зовсім говорити розучився, лає себе Андрій Віталійович подумки, підносячи до обличчя несподіваний подарунок.
– Не гнівайтесь тільки, – тараторить хлопчик Мишко, – його Вірний знайшов. Мати дозволила залишити.
– А вчора, по телевізору, ваше інтерв’ю було. Тож Вірний його за шкірку до телевізора підтяг, як голос ваш почув. Ну, ми й подумали з мамою, що…
– Правильно подумали. Давно треба було, – Андрій Віталійович підморгнув чорному лабрадору, – Стимулом назву. Тимко – ласкаво…
Ось така неймовірна історія трапилася. Читайте із задоволенням. Якщо сподобалася, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
