Я приїхала до міста навчатися на економічний. Все було просто. Тут жила моя бабуся, і я була позбавлена «щастя» жити в студентському гуртожитку. Коли бабусі не стало, а це сталося на третьому курсі, я дуже тяжко переживала цю втрату. Я провела біля неї останні дні, і це було дуже важко. Свою двокімнатну квартиру вона заповідала мені.
Після закінчення інституту я залишилася жити та працювати у цьому місті. Справа в тому, що я проходила стажування в одній із компаній. Очевидно, керівництву сподобалося, як я працюю, і мені було запропоновано після отримання диплома повернутися сюди працювати.
Років зо три мені знадобилося, щоб остаточно освоїтися. Я намагалася виправдати довіру керівництва фірми, і мені це вдалося. А потім познайомилася з Віктором. Все було банально просто, ми зіткнулися біля входу до супермаркету. Він запропонував, як вибачення, підвезти мене до дому, і я погодилася.
Знайомство переросло у бурхливий роман. Він гарно залицявся, робив дорогі подарунки, мало не щодня дарував квіти. Він казав, що не одружений, мешкає з мамою, працює в офісі великої будівельної компанії. Незабаром ми почали жити у мене, це було дуже зручно, і йому і мені було недалеко до місця роботи.
Настав той день, коли Віктор сказав, що ладен познайомити мене зі своєю мамою. Валентина Андріївна, так звати його маму, зустріла мене стримано. Відразу поцікавилася, де я працюю і яка моя зарплата.
— Я не з цікавості питаю, Кариночко. – сказала мені вона. – Була вже одна мисливиця пожити за чужий рахунок. І окрім грошей її більше нічого не цікавило. Добре Вітя розібрався, що то за дівчина і вчасно з нею попрощався.
– Будьте спокійні, – запевнила я. – Я трудоголік, взагалі буває допізна затримуюсь. В нас завжди багато роботи.
— Як же в такому разі підтримувати будинок, готувати, якщо часу на це не лишається? – Запитала Валентина Андріївна.
— Готувати мене мама привчала змалку, — сказала я. – Та й до порядку теж привчила. А бабуся навчила ще й в’язати.
Здається, всі свої переваги я розкрила зацікавленій мамі і спробувала перевести розмову на іншу тему. Загалом зустріч пройшла нормально. Напевно, я справила на Вітіну маму гарне враження.
За кілька днів він зробив мені пропозицію. А ще за місяць ми зіграли весілля. Вітя та Валентина Андріївна одразу запропонували мені жити в їхній великій просторій квартирі. Мене ж трохи бентежила думка про життя разом зі свекрухою, але, подумавши, я все ж таки погодилася.
Була у Віктора ще й рідна сестра, яку досі я не бачила. Вона з’явилася тільки на весіллі, і справила не тільки мене, а й на всіх гостей неприємне враження. Швидко перебравши з міцними напоями, Даша, так її звали, поводилася неналежним чином. Вікторові довелося навіть забрати її додому.
Чоловік потім розповів мені, що Даша рано одружилася, але чоловік покинув її, як тільки дізнався, що вона залетіла. Дитині не судилося зьявитися, трапився викидень, і Даша кинулась у всі тяжкі.
Брату та матері довелося навіть відмовити їй жити в батьківському будинку, і вони винаймали їй квартиру на околиці. Вона міняла чоловіків як рукавички. Ніде не працювала, прагнучи жити за рахунок своїх численних кавалерів. Але ті не особливо прагнули її утримувати, бо були або одружені, або просто любителі швидкоплинних зв’язків.
Якось не щастило Даші на мужиків. Але нескінченні прохання Віктора, Валентини Андріївни, почали впливати на Дашу. Вона влаштувалася на роботу до однієї з лікарень санітаркою. Свого часу, виявляється, Даша навчалася у медичному училищі, але не закінчила через свій вітряний характер.
— Зрештою, може, правда, одумалася. – Якось сказала Валентина Андріївна сину.
Я ж намагалася не втручатися в їхні суто сімейні справи. Без того клопоту вистачало. Приходячи з роботи, я намагалася готувати вечерю з урахуванням потреб членів сім’ї. Справа в тому, що свекруха була схиблена на правильному харчуванні, і мені доводилося це враховувати. Хоча вона могла б і сама подбати про це, адже приходила з роботи набагато раніше за нас. Але чомусь цього не робила.
Бувало й своє невдоволення висловлювала, але я не обурювалася. Віктор якось заступився за мене, сказав, що Каріна не знає всіх нюансів, але причіпки продовжувалися.
На роботі, тим часом, почалася справжня «запара». Нашій компанії вдалося виграти тендер на велике замовлення, і роботи помітно побільшало. Іноді доводилося і понаднормово залишатися. Віктор із розумінням ставився до таких речей, сам іноді затримувався. Зрозуміло, адже хорошу зарплату платитимуть просто так не будуть. Але свекруха побачила у цьому мої спроби «ходити набік».
— Щось ти частенько пізно приходить стала. – допитувала вона мене. – Що це за робота така.
Якось я випадково почула, як вона казала сину:
— Ти б синок уважніше придивився до дружини. Не подобаються мені ці затримки на роботі. А може, і не на роботі вона зовсім? Може крутить із начальником? Так часто буває, синку.
Мене задушила образа. Це ж треба, заробляю, намагаюся догодити всіляко, і такі необґрунтовані підозри в невірності. Я вже почала шкодувати про той день, коли погодилася жити в будинку свекрухи. Адже здогадувалася, що нічого доброго з цієї витівки не вийде.
А свекруха випадково, ніби ненароком, почала випитувати в мене, хто в мене шеф, чи одружений, скільки років і так далі. І взагалі, як багато чоловіків працює у нас у компанії. Не знаю, чим були зумовлені ці підозри, я приводів не давала. Та й виправдовуватися мені було абсолютно нема в чому.
Якось свекруха сказала мені, що Дашенька вже виправилася, працює, але за орендовану квартиру платити їй важко, зарплата маленька, вони з Віктором втомилися утримувати вже дорослу сестру та дочку.
– Тому – сказала вона. – Я вирішила, хай вона поживе у твоїй дошлюбній квартирі. Ми ж сім’я, маємо допомагати один одному.
Це ж треба «вона вирішила». Нахабство нечуване! Звичайно, я обурилася і відповіла різкою відмовою.
— Моє майно лише моє. – відповіла я. – Хто вам дав право так їм розпоряджатися? І я нікому не дозволю навіть подумати вирішувати, кому там жити, ні Вам, ні Даші!
– Ось ти як заговорила. А ми ж прихистили тебе, дозволили жити в такій квартирі, про яку багато хто тільки мріяти може. – зашипіла свекруха. – Напевно, там ти зустрічаєшся з коханцем?
То справді був повний маразм. Я була не при собі від образи та гніву, я замкнулася у себе в кімнаті. І знову Віктор, прийшовши з роботи, і, дізнавшись у чому справа, став на мій захист. Вкотре поставив матір на місце.
— А Дашка, якщо справді за розум взялася, хай живе й далі, як жила. А там, дивишся і до себе пустимо. Квартира простора, всім місця вистачить. І припини безпідставні звинувачення на адресу Карини. Зайнятися більше нічим!
— Стривай, синку, не слухаєш матір, наплачешся ще з нею. – Почула я у відповідь сину.
— Не розумію, що з нею могло статися. – дивувався Віктор, коли ми залишилися вдвох. – Та й не вірю я, щоб Дашка так відразу раптом виправилася.
З того часу Валентина Андріївна чіплялася до мене з приводу і без. Випадково не вимкнене світло у ванній, велика, на її думку, кількість води, яку я, нібито споживаю, недостатньо якісне прибирання – все служило приводом для її причіпок. А потім раптом усе припинилося і кілька днів свекруха не чіплялася до мене. Навіть іноді була надзвичайно чемна.
— Нарешті ти, Кариночка розібралася, як робити правильну вечерю. Кожен овоч на місці, все як я люблю. – сказала вона якось за вечерею.
Я вся внутрішньо напружилася, в чому каверза? З чого це така люб’язність! З’ясувалося все досить швидко. Через пару днів свекруха заявила мені:
— Я знаю, що ви з Вітей, скоро збираєтесь у відпустку. Плануєте відпочити на морі. Це добре. Але нам, з Дашею, теж необхідно відпочити, підлікувати нерви. До того ж я нещодавно пережила сильний стрес. Мене скоротили та звільнили з роботи, я просто про це вам ще не повідомляла. Але фінансовий стан мій та сестри Вітеньки не дозволяє це здійснити. Ви ж накопичили чималу суму, щоб допомогти нам у цьому питанні. Може, навіть не вистачить на відпустку вам, але які ваші роки. З’їздіть наступного року.
Це вже ні в які ворота! Я буквально задихалася від обурення! Але найнесподіванішим для мене стало те, чого я ніяк не очікувала. Віктор, мій чоловік, який завжди захищав та підтримував мене, раптом став на бік матері.
— Справді, Каріно. Їм потрібніше. Це все-таки мої мама та сестра, моя сім’я. Ми ще встигнемо.
– А я, я не твоя сім’я. – Такої зради з боку чоловіка я не очікувала. – Я не підписувалася оплачувати відпустку твоїй мамі і, тим більше, твоїй нероби сестрі. Я два роки горбатилася на роботі, між іншим без відпустки, якщо ви помітили. І все для того, щоб в останній момент відмовитись від того, чого прагнула, про що мріяла? Я і так багато для вас зробила. Все вам приготуй, принеси, випери. При цьому і на роботі працюю без відпочинку. «Дійна корова та ломовий кінь в одній особі». Та у вас є совість!
— Ось, бачиш, синку, де егоїзм твоєї дружини проявляється. – сказала сину свекруха. – До сім’ї їй діла немає. Все тільки про себе дбає.
Синок мовчав, лише безпорадно розводив руками.
— Ну, знаєте. – сказала я. – Схоже, з цього моменту мені справді немає справи до вашої родини.
І я таки знову повернулася до такої рідної бабусиної хати. Весь наступний день я чекала, що Віктор одумається, прийде чи хоча б подзвонить. Але цього не сталося. Дні, що залишилися до відпустки, я працювала і вечорами теж.
Якось увечері, коли я вже збиралася додому, підійшов наш начальник та керівник проекту Володимир Павлович.
— Чому Ви й досі на роботі? – поцікавився він. – У Вас щось трапилося.
— Ні, все гаразд. – відповіла я. – Вже збираюся.
— Ви вибачте, але я давно спостерігаю за Вами і бачу, що не все гаразд. Та й виглядаєте ви не дуже. Тільки не кажіть мені, що втомилися. І це зрозуміло. Просто останнім часом у Вас якийсь згаслий погляд. Так щасливі жінки не дивляться.
— Щасливою назвати мене, справді важко.
— Загалом, так. – підсумував Володимир Павлович. – Із завтрашнього дня оформлюйте відпустку. Свою частину проекту Ви вже виконали, тож зі спокійною душею можете відпочивати. Змініть обстановку, розвійтеся. Я на Вас чекаю повною сил.
Не дарма я відзначала ще на стажуванні, що керівництво фірми на диво не тільки грамотні фахівці, а й дуже душевні люди. Зараз, на прикладі Володимира Павловича, я переконалася в цьому.
Віктор так і не зателефонував ні цього дня, ні наступні. Мабуть, мама напоумила його, думала я ще прибіжу, одумаюся, ще й пробачення просити буду. Але мені справді було дуже тужливо і самотньо.
Про море й думати не хотіла. Що там робити? Як завжди у найважчі моменти я зателефонувала батькам і сказала, що скоро приїду. Мама з татом – ось хто ніколи не зрадить і не кине у скрутну хвилину.
Батьки були раді моєму візиту. Я все розповіла, дала волю сльозам і сказала, що проведу відпустку з ними у батьківському будинку. Часом це буває краще за будь-який санаторій.
— Слухай, дочко. – сказав мені батько, коли я трохи заспокоїлася, і ми разом із мамою сіли за стіл вечеряти. – Ми тут із друзями-колегами з інституту зібралися відпочити в одному чудовому місці, на березі озера. Природа гарна, чисте повітря, пісні біля багаття під гітару. Компанія, щоправда, чоловіча, але я скажу Семеничу, щоб він умовив свою дочку Женю поїхати з нами, щоб тобі не нудно було. Впевнений, тобі сподобається. Забудеш про свої печалі.
Я погодилась. Через два дні ми всією компанією були на місці. На краю соснового лісу, на мальовничому місці, на березі великого озера розбили невеликий табір. Я потоваришувала з дочкою татового товариша Женей, і ми весело спілкувалися всю дорогу, а потім допомагали як могли чоловікам ставити намети.
Все було просто чудово. Чоловіки рибалили. А ми з Женею займалися приготуванням юшки, смажили рибу. Це було неймовірно. Виявляється можна цілком і без моря обійтися іноді.
Увечері, коли стемніло, було розведено багаття, почалися пісні під гітару, як це було дуже популярно за часів татової молодості. Треба сказати, що нам із Женею теж дуже сподобалося. Незабаром ми співали разом з усіма. Раптом я помітила, що з мене не зводить очей молодий чоловік, мабуть, наймолодший з усієї компанії. Помітив це тато. Вибравши момент, він сказав мені:
— Слухай, дочко. По-моєму, на тебе запал, наш найперспективніший фізик. Дуже талановитий. Велике майбутнє за ним. Звати Олег. Радий, якщо ти з ним познайомишся.
Молодий чоловік сам сів поруч зі мною і представився. Ми дуже швидко розговорилися.
— Скажіть, Олеже, а ви правда такий талановитий? – поцікавилася я.
— Виявляється, Геннадій Львович мене вже заочно представив. Я просто добре роблю свою роботу і намагаюся робити її ще краще. Бачите все просто. – Відповів він мені.
Олег виявився надзвичайно цікавим хлопцем. Він багато знав не тільки в галузі фізики.
Загалом наше знайомство продовжилося і після цього чудового відпочинку на природі. До кінця моєї відпустки весь його вільний час ми проводили разом.
— А що, Каріна. – сказав мені батько, коли настав час повертатися. Може, переїдеш сюди, до нас. Роботу ми тобі знайдемо, хороші економісти потрібні, я поговорю з ким треба. Та й ми з матір’ю поряд. Ми вже тебе образити точно не дамо. Подумай! З відповіддю я тебе не кваплю.
Дзвонив Віктор, просив зустрітись. Під час зустрічі просив повернутися. Вибачався, казав, що в нас ще все може налагодитися.
— Ні, Вітю, не налагодиться. – відповіла я. – На розлучення я вже подала і повернення, на жаль, не буде. – Більше я йому нічого сказати не могла.
А з голови не виходив той прекрасний вечір на березі озера, риба, юшка, пісні біля багаття. І звісно, Олег. Його усмішка, очі, його мова. І все це було щирим, не награним, які були щирі та приємні всі ці люди, татові друзі-колеги.
Відпрацювавши два дні після виходу із відпустки, я подала заяву на звільнення. Володимир Павлович перешкоджати не став, і навіть дозволив не відпрацьовувати два тижні. На прощання побажав удачі та щастя.
Я повернулася до свого міста, у свій дім, чому мої батьки були дуже раді. А ще за півроку я вийшла заміж за Олега.
