– Я не платитиму нічого! – Заявила Алла Іванівна. – Я твоя свекруха, тож маю право на безплатне обслуговування.
Я відчувала, як моє око починає смикатися. То був уже третій за тиждень наліт на ресторан, у якому я працювала.
– Алло Іванівно, – спокійно сказала я, – я не можу просто так роздавати їжу з ресторану! У нас сувора звітність, я ж вам пояснювала…
– Ой, та кинь ти! – Роздратовано махнула рукою. – Подумаєш, звітність! Ти ж тут головна, он яку зарплату отримуєш!
– Мій Сергій так пишається тобою, всім розповідає, яка в нього дружина успішна. Тож покажи, що ти справді тут господиня!
Відповісти я не встигла, в цей момент двері відчинилися і влетіла Лєнка, моя зовиця.
– О, мамуля вже тут! – Закричала вона через весь ресторан. – Привіт, мамо, смачного!
– Наталочко, – звернулася вона до мене, – ми тут з дівчатами через годинку підтягнемося, га? Нас буде восьмеро… Ну, може, десятеро. Приготуй нам той кутовий столик, який біля вікна.
– І скажи своїм офіціантам, щоб не тупили, як минулого разу. Уявляєш, ця ваша Марина мені заявила, що я маю почекати… Ти прикинь? Я! Зачекати! Я! Родичка управительки!
Марина, одна з моїх найкращих офіціанток, саме проходила повз з тацею і кинула на мене погляд, сповнений німого питання. «І довго це триватиме?» – говорили її великі виразні очі.
А що я могла відповісти? Що моя рідня чомусь вирішила, що ресторан – це щось на кшталт сімейної їдальні з безплатним обслуговуванням?
– Олено, – я спробувала взяти себе в руки, – по-перше, столики потрібно бронювати заздалегідь. По-друге, – минулого разу твої подруги влаштували такий шум, що інші відвідувачі скаржилися. І по-третє…
– А по-третє, – ти зарозумілася! – Перервала мене Лєнка. – Як стала тут начальницею, так одразу ніс задерла! Забула, що ми тепер сім’я!
Сім’я. Ха! Ще пів року тому, до того, як я здобула тут посаду управителя, родички Сергія і не згадували про моє існування. А тепер раптом усі стали такими близькими та рідними!
– Ось що, – сказала я, – хочете зробити замовлення? Платіть, як і всі. В іншому випадку, ми вас обслуговувати безплатно не будемо.
– Бажаєте це обговорити? Поговоримо вдома. Зараз я на роботі, і в мене зустріч із постачальниками за десять хвилин.
– Ось! – переможно вигукнула Алла Іванівна. – Ось воно, справжнє твоє обличчя! Для якихось там постачальників час є, а для сім’ї – ні! Сергій буде дуже засмучений, коли дізнається, як ти до нас ставишся! Пішли, Олено!
І вони пішли.
Увечері я спробувала поговорити із чоловіком. Сергій лежав на дивані, клацав канали й вочевидь не горів бажанням обговорювати сімейні проблеми.
– Сергію, – почала я обережно, – твоя мама і Лєнка…
– Угу, – він якось скривився, – мама дзвонила і сказала, що заходила до тебе на роботу.
– Так. І річ у тому, що вони з Оленою вимагають безплатну їжу та столики без черги. Лєнка взагалі обіцяла привести натовп подруг.
– Угу, – знову сказав чоловік, – мама сказала, що ти їх з Оленкою вигнала. Як це розуміти?
– Сергію, ти мене чув? – Запитала я. – Я говорю, що твої мати та сестра вимагають безплатного обслуговування!
– Ну то й що? – Він знизав плечима. – Ти ж там головна! Невже не можеш постаратися для родичів? Чи тобі шкода?
– Сергію, – я все ще намагалася тримати себе в руках, – дев’яності закінчилися давним-давно!
– Та до чого тут дев’яності?
– До того! Зараз не заведено поводитися так, як тоді. Зараз заведено дотримуватись правил, зараз люди намагаються жити не за кумівськими поняттями, а по закону.
– Все, годі! – зупинив мене чоловік. – Так і скажи, що тобі начхати на рідних!
– Мені не начхати. Просто… Сергію, йдеться не про їжу і не про столики. Йдеться про мою репутацію, яку я вибудовувала три роки… Між іншим, на відгуках люди вже пишуть всяке…
– Та тьху ти! – підхопився чоловік. – Репутація… відгуки… Ось так і знав, що успіх тобі закрутить голову!
– Йдеться про повагу моїх колег, зрештою! – продовжила я, – і мені не хотілося б, щоб мій професійний простір перетворювався на прохідний двір!
– Гаразд. Я тебе почув, – холодно сказав чоловік.
І я зрозуміла, що мені треба готуватися до найгіршого.
Наступного тижня Олена все ж притягла вісім подруг, галасливих, зухвалих і абсолютно впевнених у тому, що їм тут усі винні.
Вони зайняли два столики, хоча бронь була тільки на один, голосно вимагали обслуговування поза чергою і відверто хамили Марині, коли вона попросила їх говорити тихіше.
– Та що ти собі дозволяєш? – репетувала одна з подруг Олени. – Ти знаєш, хто ми такі? У нас тут знайома адміністраторка!
А Алла Іванівна тим часом влаштувалася за барною стійкою та вимагала, щоб їй дали «спробувати» нові страви з меню. Безплатно, зрозуміло.
Я дивилася на цей бедлам, і голова у мене йшла обертом.
– Так, все, – рішуче сказала я. – Досить. Або я зараз це припиню, або втрачу роботу, яку люблю, та пошану людей, з якими працюю.
– Марино, – покликала я офіціантку, – будь ласка, оголосіть усім співробітникам, що з завтрашнього дня Алла Іванівна та Олена не обслуговуються у нашому ресторані. Якщо вони прийдуть, то чемно просимо залишити заклад.
– Зрозуміла, – Марина засяяла, – а якщо не підуть?
– Ну, тоді викликаємо поліцію!
Марина схвально глянула на мене і кивнула.
Наступного дня вибухнув епічний скандал. Алла Іванівна, яку, звичайно ж, не пустили до ресторану, стояла біля входу і голосно сповіщала всіх перехожих, яка я невдячна невістка.
Лєнка знімала все на телефон і погрожувала викласти відео в інтернет за підписом «Ось як ставляться до родичів у знаменитому ресторані!»
Ну, що робити… Довелося викликати поліцію.
Увечері на мене вдома чекав розлючений Сергійко. Вперше за п’ять років шлюбу я бачила його таким злим.
– Ти викликала поліцію на мою матір? – репетував він. – Ти зовсім з глузду з’їхала?!
– Сергію, вони влаштували скандал біля входу! – відповіла я. – Вони налякали мені клієнтів! Що мені ще лишалося робити?
Він раптом зупинився. Потім сів на диван і затулив обличчя руками.
– Боже, – пробурмотів він. – Боже … Та що ж вони наробили такого, якщо ти на таке пішла?
– А я тобі вже казала, – зітхнула я.
І я знову розповіла йому все. Про вимоги безплатної їжі, про хамство до персоналу, як мені соромно перед колегами.
Про те, як Лєнка називає ресторан «майже своїм». Про те, як його мати поводиться, як поміщиця у кріпосному селі.
– Марина може підтвердити, – сказала я, набираючи її та роблячи гучний зв’язок.
І Марина підтвердила. Підтвердили й інші співробітники. Потім я відкрила відгуки й показала чоловікові дописи незадоволених клієнтів, кожен, не соромлячись у висловлюваннях, писав про моїх нахабних родичок, про те, як я їх «покриваю».
Сергій довго мовчав, а потім підняв на мене винні очі.
– Пробач мені, – пробурмотів він. – Я… Я справді думав, що ти перебільшуєш. Не думав, що вони здатні на таке.
– Вони твої рідні, – знизала плечима я.
Уловивши сарказм у моєму голосі, Сергій повісив голову. А потім він пообіцяв поговорити з ними. Чоловік дотримався обіцянки, і свекруха із зовицею образилися на нього.
До мене в ресторан вони більше не приходили. А я й досі дивуюся нахабству своячок! Це ж треба бути такими підступними та недолугими?!
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
