Антоніна здригнулася, коли телефон завібрував на кухонному столі. Ім’я «Людмила Петрівна» на екрані змусило її нервово поправити комір домашньої блузки, ніби свекруха могла бачити її крізь екран телефону.
— Алло, — вимовила вона з удаваною бадьорістю.
— Тонечко, люба! — голос свекрухи звучав майже медово. — Як ти, як Славко, як мій синочок поживає?
Антоніна машинально глянула на годинник. Четвер, третя година дня — час, коли Вадим був на роботі, а їхній тринадцятирічний син Славко ще в школі.
— Все добре, Людмило Петрівно. Вадим на роботі, у Славка сьогодні додаткові заняття з англійської.
— Ах, англійська! — захоплено вигукнула свекруха. — Чудово, що ви можете дозволити собі таку освіту для хлопця. Вадим молодець, забезпечує сім’ю.
Антоніна стиснула губи. У цій фразі, як завжди, звучав легкий докір — вона сама вже шість років не працювала, відколи Славко пішов до школи й потребував постійних поїздок на гуртки та секції.
— У нас цими вихідними дядько Коля ювілей святкує, — продовжила Людмила Петрівна. — На природі, з шашликами. Ми вас чекаємо, звісно. І Коля просив передати… — тут голос свекрухи став особливо солодким, — щоб ви м’ясо взяли на всіх. Тільки на яловичині не економте, візьміть гарну вирізку. І помідори ті, італійські, що по двісті п’ятдесят гривень за кілограм. Ви ж можете собі дозволити, правда? Не те що ми, пенсіонери…
Антоніна відчула знайомий вузол у животі. Родичі чоловіка регулярно просили їх «допомогти з продуктами», але ніколи не просили щось дешеве. Завжди найдорожче, елітне. І завжди з тією ж самою формулюванням: «Ви ж можете собі дозволити».
— Звичайно, Людмило Петрівно, — відповіла Антоніна з гордістю. — Ми все купимо. Скільки людей буде?
— Ой, та небагато, — махнула рукою свекруха, хоча Антоніна цього бачити не могла. — Осіб п’ять — десять, не більше.
Повісивши слухавку, Антоніна опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Вони з Вадимом ще не виплатили кредит за нову машину — «щоб не гірше, ніж у Світки з сусіднього під’їзду», як вона тоді наполягала. А минулого тижня вона купила Славкові нові кросівки за п’ять тисяч гривень, бо «в усіх у класі такі».
Коли ввечері Вадим повернувся з роботи, виснажений і змарнілий, Антоніна вже приготувала його улюблений рибний суп.
— У мене новина, — сказала вона, поставивши перед чоловіком тарілку. — Людмила Петрівна телефонувала. У дядька Колі ювілей у суботу, нас запрошують.
Вадим зітхнув і відклав ложку.
— І що нам треба купити цього разу? — спитав він без ентузіазму.
— Не починай, — скривилась Антоніна. — Просто м’ясо для мангала. Яловичу вирізку. І помідори… ті італійські.
— Тоню, — Вадим втомлено потер перенісся. — Ти знаєш, скільки зараз коштує кілограм хорошої вирізки? А таких помідорів на десять осіб? Це три тисячі тільки за помідори вийде!
— Але твоя мама думає, що ми можемо собі це дозволити, — промовила Антоніна з натиском.
— Моя мама так думає, бо ти сама створила цей образ! — Вадим підвищив голос, але тут же зупинився, згадавши, що Славко може почути з кімнати. — Тоню, ми не мільйонери. Я працюю менеджером у звичайній компанії, у нас кредит за машину, іпотека…
— Значить, ти хочеш, щоб твоя мама й усі родичі думали, що ми ледве зводимо кінці з кінцями? — очі Антоніни небезпечно звузилися. — Щоб вони нас жаліли? Або, може, сміялись за спиною?
— Ніхто не буде сміятись! Це нормально — жити по можливостях!
— Мені здавалося, ти хочеш для своєї родини найкращого, — холодно промовила Антоніна. — Але, мабуть, тобі байдуже, що подумають люди.
— Мені не байдуже, що подумають люди, коли колектори прийдуть описувати наші меблі за борги! — Вадим з гуркотом відсунув тарілку.
З кімнати визирнув Славко, з навушниками на шиї.
— Тату, мамо, ви чого?
— Нічого, синочку, — швидко відповіла Антоніна. — Дорослі розмови. Завершуй уроки.
Коли двері за сином зачинились, вона повернулась до чоловіка й прошипіла:
— Я не поїду туди з дешевою свининою замість нормального м’яса. Я не збираюсь червоніти перед твоїми родичами.
— А я не хочу брати ще один кредит, щоб годувати всю мою рідню делікатесами! — так само тихо, але з люттю відповів Вадим.
— Значить, тобі байдуже на мої почуття, — підсумувала Антоніна і підвелася з-за столу. — Вирішуй сам. Але якщо ми поїдемо — то з гідними продуктами.
П’ятничний вечір Антоніна провела в демонстративному мовчанні. У суботу зранку, коли Вадим, зітхнувши, дістав кредитну картку і сказав: «Гаразд, поїхали в магазин», вона засяяла й чмокнула його в щоку, ніби вчорашньої сварки й не було.
У супермаркеті Антоніна впевнено складала в кошик найдорожчі продукти: яловичу вирізку за ціною, від якої у Вадима стискалося серце, італійські помідори, французький сир для закуски, баночки брускет та горіхи на вибір.
— Тоню, може, досить? — тихо мовив Вадим, коли вона потягнулась за пляшкою іспанського вина за три тисячі гривень.
— Не ганьби мене, — так само тихо, але твердо відповіла вона. — Людмила Петрівна сказала, що Вірочка з чоловіком теж прийдуть. А ти знаєш, як твоя сестра любить посміятись з чужих «економних» покупок.
Вадим прикусив губу, але промовчав. На касі, дивлячись на суму чека, він поблід, але розрахувався, не сказавши ні слова.
Дача дядька Колі розташовувалась у мальовничому місці біля річки. Коли вони під’їхали, там уже зібралося осіб шість родичів. Славко одразу побіг гратись із двоюрідними братами, а Антоніна гордо понесла пакети з продуктами на літню кухню.
— Ось, Людмило Петрівно, ми привезли все, що ви просили, — з гідністю промовила вона, викладаючи згортки з м’ясом. — Яловича вирізка, найкраща. І помідори, як ви хотіли, і ще дещо до столу.
Свекруха захоплено сплеснула руками:
— Ах, Тонечко, які ви молодці! Завжди з таким розмахом, прямо як якісь олігархи!
Антоніна усміхнулася, відчуваючи, як приємне тепло розливається тілом від цих слів. Поруч Віра, сестра Вадима, закотила очі, але промовчала.
Чоловіки зайнялись мангалом, жінки накривали на стіл. Вадим мовчки нарізав м’ясо, час від часу кидаючи погляди на дружину, яка з натхненням розповідала про нову секцію Славка — великий теніс.
— А це, мабуть, недешево? — поцікавилась тітка Галя.
— Та що ви, — недбало махнула рукою Антоніна. — Для дитини нічого не шкода. Тим більше, Вадим добре заробляє.
Дядько Коля поплескав Вадима по плечу:
— Молодець, племінничку! Видно, що родину забезпечуєш на славу. Он яке м’ясо привезли — в ресторані такого не подадуть!
Вадим кивнув, але промовчав, зосереджено орудуючи ножем.
Коли всі зібралися за святковим столом і випили за здоров’я ювіляра, Людмила Петрівна знову взяла слово:
— А тепер я пропоную тост за щедрість! За Вадима й Антоніну, які завжди приїжджають не з порожніми руками! Ось із кого треба брати приклад!
Усі зааплодували, а Антоніна сяяла. Вадим же сидів із кам’яним обличчям, крутячи в руках чарку горілки. Щось у його виразі обличчя змусило свекруху насторожитися.
— Синку, а чого ти такий похмурий? Проблеми на роботі?
— Ні, мамо, — відповів Вадим несподівано твердим голосом. — Просто я хотів би внести ясність.
Антоніна завмерла з виделкою в руці.
— Ми з Тонею раді бувати у вас у гостях, — продовжив він. — Але, думаю, це буде наш останній візит із такими… частуваннями.
— Вадим! — прошипіла Антоніна.
— Ні, Тоню, давай будемо чесними. — Він обвів поглядом здивованих родичів. — Ми не настільки забезпечені, як вам здається. Я не топменеджер, а звичайний службовець. У нас кредит за машину, іпотека за квартиру. Ми не можемо щомісяця витрачати вагому частину моєї зарплати на делікатеси для сімейних зустрічей.
За столом запанувала тиша. Антоніна густо почервоніла й опустила очі.
— Але… але Тоня казала… — розгублено промовила Людмила Петрівна.
— Тоня боїться здаватися бідною, — спокійно пояснив Вадим. — І я довго цьому потурав. Але більше не можу. Я люблю свою сім’ю і хочу, щоб ми жили чесно — перед вами й перед собою.
Антоніна сиділа, не підводячи очей, її пальці нервово м’яли серветку. Їй здавалося, що всі дивляться на неї зі зневагою, що її принизили перед усією родиною.
Але коли вона таки наважилася поглянути на присутніх, то побачила на їхніх обличчях не глузування, а розгубленість і… сором.
— Вадиме, пробач, ми не знали, — першим порушив мовчання дядько Коля. — Ми думали, ви й справді… ну, при грошах.
— Я б ніколи не попросила вас привезти таке дороге м’ясо, якби знала, — тихо додала Людмила Петрівна, і в її голосі звучало щире каяття.
— Та вже ж, — хмикнула Віра. — Я завжди дивувалась, як ви примудряєтесь жити з таким розмахом. Тепер усе ясно.
Антоніна відчула, як до горла підступають сльози.
— Вибачте, — прошепотіла вона й різко встала з-за столу.
Антоніна стояла біля річки, обійнявши себе руками, коли почула кроки позаду. Вона подумала, що це Вадим, але, обернувшись, побачила свекруху.
— Тонечко, — м’яко промовила Людмила Петрівна. — Можна з тобою поговорити?
Антоніна кивнула, витираючи сльози.
— Знаєш, — почала свекруха, дивлячись на воду, — коли я була молодою, ми з Петею, батьком Вадима, теж жили дуже скромно. Я соромилася цього, особливо перед подругами, у яких чоловіки заробляли більше. — Вона зітхнула. — Я змушувала Петю купувати речі, які ми собі дозволити не могли. Зрештою ми так загрузли в боргах, що ледь не втратили квартиру.
Антоніна здивовано поглянула на неї.
— Справді? Але ви ніколи про це не розповідали.
— Бо мені соромно, — просто відповіла Людмила Петрівна. — Петя тоді зробив те саме, що сьогодні Вадим — зібрав усю мою рідню та оголосив, що ми на межі банкрутства. Я була принижена й зненавиділа його за це. Але знаєш що? — Вона взяла Антоніну за руку. — Це врятувало наш шлюб і нашу сім’ю.
Антоніна мовчала, слухаючи плескіт води.
— Ніхто з моїх родичів не став зневажати мене за те, що ми не багаті, — продовжувала свекруха. — Навпаки, вони почали допомагати нам, чим могли. А я… я навчилася цінувати те, що маю, а не те, що мають інші.
— Я боюся, що Вадим тепер зневажатиме мене, — тихо зізналася Антоніна.
— Дурниці, — усміхнулася Людмила Петрівна. — Мій син тебе любить. Йому просто потрібна твоя підтримка, а не гонитва за примарами багатства.
Антоніна кивнула, відчуваючи, як всередині щось змінюється — повільно, але невідворотно.
Коли вони їхали додому, Славко спав на задньому сидінні, втомлений від ігор із двоюрідними братами. Антоніна дивилася у вікно на поля й ліси, що пропливали повз.
— Ти злишся? — нарешті спитала вона.
Вадим похитав головою:
— Ні. Я просто втомився прикидатися.
— Я думала… я думала, що якщо люди вважатимуть нас успішними, то ми й станемо такими, — тихо промовила Антоніна.
— Ми й так успішні, Тоню, — м’яко відповів Вадим. — У нас є дім, робота, чудовий син. Ми любимо одне одного. Хіба цього мало?
Антоніна поглянула на сплячого Славка й уперше за довгий час відчула щось схоже на справжнє щастя — не від захоплених поглядів оточення, а від простого усвідомлення, що найцінніше в неї вже є.
— Цього достатньо, — відповіла вона й уперше за день щиро усміхнулася. — Більш ніж достатньо.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
