– Олена Сергіївна? – голос у телефоні був чужий, офіційний, зі звинувачувальною інтонацією.
– Так, слухаю.
– Це фінансова служба банку. Вам відомо, що на ім’я покійного Бориса Львовича Маркелова оформлено непогашені зобов’язання?
– Ми перевіряємо коло потенційних спадкоємців. Згідно з інформацією з нотаріальної контори, ви могли бути вказані у заповіті поряд з іншими членами сім’ї, або мали спільну власність із чоловіком, який є спадкоємцем по закону…
– Що? – вона забрала телефон від вуха, ніби опеклася. – Я не оформляла жодної спадщини. І до його боргів не маю стосунку.
– Якщо я офіційно не подам заяву про прийняття спадщини, юридично не зобов’язана платити ні копійки – ні за кредитами, ні за іншими боргами.
– Спадкова справа розпочата, і ви, як дружина його сина, входите до списку…
– Вибачте, але я не спадкоємець. Я взагалі не родич. І жодних зобов’язань на себе не беру, – відрізала Олена та вимкнулася.
Телефон все ще вібрував у руці. Вона стояла посеред кухні з дитячою ложкою в руці, поряд остигала синова каша. Пахло молоком та підсмаженим хлібом. А в голові вже дзвеніло.
Максим увійшов у кухню, потягнувся, ліниво почухав потилицю.
– Хто дзвонив?
– З банку. Говорять, у твого батька борги. Кредити. І нібито ми тепер маємо це покривати.
– Справді? – Він насупився. – Мама наче говорила, що в нього все було погашено.
– Ну, видно, не все, – Олена кинула ложку в раковину. – І, до речі, вони згадали, що я потенційний спадкоємець. Це як взагалі?
– Ну, ти ж моя дружина. Може, автоматично…
– Ні, Максе. Я не автоматично. Я взагалі ні до чого. І платити я нічого не збираюся!
Він підійшов ближче, притулився до одвірка, дивлячись у вікно.
– Слухай… Ну, ти ж розумієш, мама не потягне це сама. Потрібно якось допомогти. Можна оформити на тебе, як на людину, яка офіційно працює.
– Ти це серйозно? – Вона повернулася до нього. – Ти хочеш, щоб я переоформила на себе кредит, щоб виплатити борги твого батька, з яким у нас були більш ніж прохолодні стосунки?
– А як інакше? У нас із мамою доходу майже немає. У тебе стабільна робота.
Олена повільно сіла на табурет, ніби опускаючись у воду – холодну, каламутну.
– Максе, ти правда вважаєш, що це нормально? Що я повинна влізти в борги заради людини, яка мене ніколи не приймала?
Він замовк. Тільки пролунав десь в іншій кімнаті короткий сигнал повідомлення.
– Справа не в ньому. Справа у мамі. Вона сама залишилася. І вона просить.
– Ти знаєш, навіщо він узяв ці кредити? – різко сказала Олена. – Він оформив їх під великі відсотки, щоб купити житло для онука від твоєї сестри.
– А тепер, коли його не стало, твоя мама хоче, щоб ми всі разом розплачувалися, щоб будинок залишився у хлопчика, а борги розкидали на нас. Щоб його не забрали за борги. Це не допомога – це маніпуляція!
Максим відвів погляд. Мовчання повисло між ними.
– Я не відмовляюсь допомогти. Я готова купити продукти, ліки, на поїздки до лікаря. Але залазити у кредит – ні. Це не моє. Це їхнє!
Максим мовчав. Потім розвернувся і пішов до спальні, не сказавши жодного слова. Через пів години він виніс подушку та ковдру. Мовчки влаштувався на дивані.
Ранок був сірий. Маленький Сашко сів снідати, позіхав і крутив ложку в кухлі з какао. Олена погладила його по волоссю, намагаючись посміхнутися.
Максим пішов рано, не поцілувавши ні її, ні сина.
Вдень зателефонувала Людмила Олексіївна.
– Олена? Ну що ти надумала? Ми ж родина. Ти що, вважаєш, що ми маємо все тягнути одні?
– Я нічого вам не винна, Людмило Олексіївно. Я не оформляла жодної спадщини. І не збираюсь!
– Отже, ви збоку. Значить, ти чужа. Значить, тобі начхати!
– Мені не начхати. Але я не дозволю тягнути нашу сім’ю у борги. У мене син. Я маю подбати про його майбутнє. Тому не братиму чужого тягаря!
– Ти егоїстка! Ти просто хочеш, щоб мій онук жив на всьому готовому, а інші тебе не цікавлять. Бог вам суддя, Олено.
Олена витерла сльози, та пішла до вікна. На склі залишалися сліди пальців Сашка. Вона заплющила очі.
Я не зобов’язана! Я не повинна! Я маю право сказати «ні»!
Увечері Сашко запитав:
– А тато житиме з нами?
Вона сіла поряд.
– Житиме. Просто він зараз трохи гнівається. Іноді дорослі так роблять – йдуть, думають, потім повертаються.
– А ми будемо разом?
– Звісно. Ми ж сім’я. Ти та я. І тато, якщо схоче бути з нами.
Він кивнув головою, притулився до неї. Увечері зателефонували із банку знову. Запросили на зустріч у справі спадщини.
– Ні, – сказала вона твердо. – Я не подаватиму заяви про прийняття спадщини. Це позбавить мене боргів – і я не зобов’язана брати їх на себе.
Максим повернувся за два дні. Кинув ключі у передпокої.
– Ти що, правда відмовилася?
– Так. Мені дзвонили, запросили на зустріч. Я пішла, написала заяву.
– Ти навіть зі мною не порадилася.
– Я говорила з тобою. Ти вибрав – не слухати.
Він сів на край дивана, потер обличчя долонями.
– Мама каже, що я зрадив сім’ю. Що я мав переконати тебе. Але я… не можу тебе змусити. Я сам не хочу цих боргів. Просто… соромно.
– Мені не соромно! – Одна справа – брати відповідальність за своє. Інша – звалювати на нас чужі борги, – сказала вона лагідно. – Я тобі не ворог, Максе.
Максим сидів на кухні з філіжанкою кави. Була неділя, але він виглядав так, ніби провів ніч на будівництві – змучений, із сірими колами під очима.
Олена витерла посуд, намагаючись не дивитись у його бік. За вікном мрячило. Все було сире – вулиця, повітря, думки.
– Ми з’їздили до нотаріуса, – нарешті сказав він. – Я, сестра та мама. Подали заяву про ухвалення спадщини. Там у заповіті ми втрьох вказані: я, Олена та мама. Тебе нема.
– Ну, хоч у цьому прояснилося, – кивнула вона. – А борги?
Він глянув на неї стомлено.
– Близько мільйона. І майже все – застава під будинок, який батько купив на ім’я сина сестри. Тобто – фактично будинок її, але кредит на батька. Банк уже подав на стягнення, може вимагати продати будинок.
Олена завмерла з тарілкою в руці.
– Тобто вся ця боротьба за те, щоб цей будинок залишився у дитини, а борги розподілити на всіх, хто в заповіті?
– Так. Олена не хоче віддавати будинок. Мама також. Вони сподіваються, що я допоможу виплатити.
– А чому не Олена?
– У неї двоє дітей, вона в декреті. Чоловік працює вахтами, грошей упритул.
– А в нас, значить, надлишок? – Олена стиснула губи. – А чому батько не оформив будинок на сестру одразу?
– Не знаю… Мабуть, думав, що так надійніше – на себе під заставу.
Олена повільно опустилася на стілець. В очах у неї була вже не злість – втома.
– Максе, зрозумій. Я співчуваю, справді. Але будинок, куплений на користь одного онука, – це не спільна спадщина.
– Це ваша родинна політика. Ваші рішення. І ваша відповідальність. Я не можу і не братиму в цьому участі!
Він мовчав. Тільки дихав тяжко, нервово. Нарешті прошепотів:
– Я все розумію. Просто… ти не уявляєш, який на мене тиск. Мама дзвонить по п’ять разів на день. Олена плаче. Каже: “Ти ж брат, ти ж чоловік”. А я відчуваю, як у мене всередині все стискається.
– А ти спробуй бути чоловіком, але не в їхньому розумінні, – тихо відповіла вона. – Не тим, хто тягне всіх на собі й мовчить, а тим, хто здатний провести кордон. Сказати: Це не моє. Це і є доросла позиція.
Наступного дня Олена пішла до бухгалтерії на роботі. Її викликали на розмову – банк, дізнавшись про спадкову справу, запросив підтвердження про її доходи. Вона написала заяву, що не є спадкоємцем, та участі у справі не бере.
У виході вона зіткнулася з колегою Вірою, жінкою років сорока з вічно примруженими очима та усмішкою, як у того, хто багато бачив і мало чому дивується.
– У вас щось трапилось? – спитала вона.
– Свекра не стало. Борги по кредитах. Банк шукає крайніх.
Віра кивнула, розуміючи.
– Моя подруга втратила машину в такій історії. Чоловіка не стало, вона “вступила у спадок”, а там борги. Поки розібралася – все списали з рахунку. Майно заарештували. Тепер усім каже: спочатку юрист, потім сльози.
Олена посміхнулася гірко.
– Спершу юрист, потім совість.
– Та ні. Совість нехай буде. Тільки до себе також. А то все життя провини тягнемо, а хто за нас потягне?
Максим почав рідше приходити додому. Приходив пізно, вечеряв мовчки, і йшов спати, ніби не жив тут, а ховався. Олена нічого не питала. Вони були, як на перемир’ї, не сварилися, але й не говорили по-справжньому.
Одного вечора він прийшов, поклав на стіл теку з паперами.
– Це про спадок. Я підписав угоду: моя частина боргів, тільки моя. Без тебе. Жодних спільних зобов’язань. Просто… щоб ти не хвилювалася.
Вона переглянула документи. Все справді оформлено юридично правильно. Він узяв на себе зобов’язання по долях.
– Дякую, – сказала вона тихо.
Він опустив очі.
Минуло вісім місяців. Борг, що висів над сім’єю, був нарешті сплачений. Максим впорався один – без допомоги сестри, без підтримки матері.
Він влаштувався на підробіток у вихідні, потім узяв ще один – вечорами. Хапався за все, що приносило хоч якісь гроші.
Робив це, бо вважав за свій обов’язок, як брат, як син. Думав, що це зблизить їх. Що сестра оцінить. Що мама зрозуміє.
Але все сталося інакше. Сестра стала відстороненою. Спершу просто не відповідала на дзвінки. А потім він дізнався, що вони продали той будинок, за який він виплачував кредити.
На отримані гроші купили нову машину. І всією сім’єю – із чоловіком, дітьми та навіть мамою – поїхали відпочивати.
Максим лишився ні з чим. З нервами, втомою і почуттям, що його просто використали.
Він підвів очі на Олену. У них не було ні злості, ні докору – тільки гіркота.
– А я лишився тут. З підірваним здоров’ям, з нервами, що вигоріли. І з пусткою.
Олена підійшла ближче, поклала руку йому на плече.
– Ти зробив усе, що міг. І навіть більше. Але, може, тепер зрозумієш, що жити треба не заради когось. А заради тих, хто поряд. Хто тримає, коли ти падаєш.
Він кивнув головою. Мовчки. За тиждень він зібрав валізу.
– Мені потрібен час. Я переїду поки що до друга. Просто… розібратися в голові.
– Добре, – сказала вона. – Сину я скажу, що ти у відрядженні.
Він кивнув головою. І вперше за довгі місяці подивився їй прямо у вічі.
– Дякую, що не тиснула. І вибач, що не був поряд, коли ти тримала все сама.
Вона нічого не відповіла. Просто зачинила за ним двері.
Сашко сидів на килимі, зводив вежу з кубиків.
– А тато коли повернеться?
– Скоро. Він має подумати. Іноді татам теж потрібен час.
– А ти сумуєш?
Олена кивнула.
– Інколи. Але не по людині, яка не чує. А по тому, хто був з нами по-справжньому.
Сашко задумався, а потім серйозно сказав:
– Я буду з тобою по-справжньому. Завжди.
Вона посміхнулася, пригорнула його до себе.
Іноді бути дорослим – це сказати «ні» тоді, коли від тебе чекають покірності. Навіть якщо це рідні! Саме рідні найчастіше й використовують тебе! Потім, самі в шоколаді, а ти в багнюці по саму маківку.
Бачів же, що не справедливо, але хотів бути мужиком! Нехай тепер шукає примирення з самим собою, та повільно обтікає.
А вона прийме будь-яке його рішення. Бо, якось вже задовбалася варитися в цьому котлі непорозуміння…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
