– Я не віддаватиму подарунок тому, хто вважає мене запасною подругою! – Що? Ти про що взагалі? – Не дзвони мені більше, Олено!

– Ти ж приїдеш на моє весілля? Не пропустиш? Скажи, що приїдеш, або я все перенесу сьогодні ж! – Запитала Олена.

Ірина розсміялася, відкинувшись на спинку офісного крісла так, що воно жалібно рипнуло.

– Олено, я вже й готель забронювала, і відпустку погодила. Весілля кращої подруги я нізащо не пропущу, навіть не думай, що зможеш мене позбутися!

– Ще б ти пропустила! Ти там головний гість, між іншим. Взагалі-то ти моя найкраща подруга, і маєш бути присутньою на всіх важливих моментах мого життя. Це не обговорюється!

– Слухай, деспот у білій сукні…

– Поки що без сукні. Примірка у суботу.

– Деспот без сукні, мені начальник махає, нарада за хвилину. Я тобі ввечері передзвоню, гаразд?

– Біжи. Люблю тебе!

– І я тебе.

Ірина поклала телефон на стіл та кілька секунд просто дивилася на екран, де ще світилася фотографія Олени. Розпатлане волосся, широка посмішка, – якийсь літній фестиваль три роки тому.

Дивно, як складається життя. Все дитинство вони провели пліч-о-пліч: квартири на одному сходовому майданчику, одна школа, один клас, одна парта біля вікна.

Хлопчаки у дворі звали їх «сіамськими близнюками», бо де одна – там обов’язково й друга. До університету вони були не розлий вода, будували плани вступати разом, винаймати одну квартиру, може, навіть відкрити колись свою справу.

А потім усе пішло інакше. Олена залишилася у рідному місті, вступила на юридичний. Ірина поїхала до столиці, погналася за якоюсь примарною мрією про кар’єру у великому місті.

Перший рік вони сумували одна без одної до сліз, зідзвонювалися щовечора, писали нескінченні повідомлення.

Потім життя закрутило обох: робота, стосунки, побутові дрібниці, які з’їдають час непомітно, як моль з’їдає светр у шафі.

Але вони не загубилися. Зідзвонювалися, хай уже не щодня, а раз на тиждень, обговорювали все поспіль: від серіалів до сварок із начальством.

А коли зустрічалися наживо, двічі-тричі на рік, то здавалося, що й немає цих шестисот кілометрів між ними.

Розмова текла так само легко і просто, як у шкільні часи. Жодної незручності або натужного пошуку тем, просто вони продовжували з того місця, де зупинилися.

Ірина посміхнулася. У них з Оленою була справжня дружба, така, якій заздрили багато знайомих.

– Як ви примудряєтеся стільки років спілкуватися і не набриднути одна одній? – Запитували колеги, приятельки, випадкові знайомі на вечірках.

Ірина знизувала плечима і жартувала, але в глибині душі потай пишалася їхньою дружбою.

***
Весілля Олени було чудовим: білі троянди, жива музика, сукня з довгим шлейфом і наречений, який дивився на наречену так, ніби не вірив власному щастю.

Ірина сиділа за столом для найближчих, поряд з матір’ю Олени, Галиною Петрівною, і, здається, раділа більше, ніж вона.

Коли молодята вимовляли присягу, в Ірини защипало в носі, а коли Олена кинула букет і випадково потрапила ним прямо в люстру, Ірина реготала до сліз разом з усіма. Вона щиро хотіла подрузі щастя на все життя…

За пів року, у розпал підготовки до запуску нового проєкту, Ірина набрала Олену.

– Лєнка, у мене день народження за два тижні! Приїжджай, га? Покажу тобі місто. Тут є ресторан з терасою над річкою, заходи божевільні, тобі точно сподобається!

– Ой, Іро, я б з радістю, але у нас ремонт. Гліб один не вивезе, сама розумієш.

– Хоча б на вихідні? Один день? Я все організую, зустріну тебе.

– Ні, ну правда не можу. Давай після ремонту, гаразд? Обіцяю, ось закінчимо і я одразу до тебе.

Ірина проковтнула грудку розчарування і погодилася. Після ремонту була подорож до батьків Гліба. Потім аврал на роботі. Потім ще щось. Їхнє листування поступово збіглося до сухих «як справи?» та «нормально».

Ірина іноді відкривала старі чати, де вони могли обговорювати один фільм сотнею повідомлень поспіль, і ця Олена здавалася їй зовсім іншою людиною. Але Іра переконувала себе: просто такий період, у всіх буває, справжня дружба це витримає.

Запрошення на тридцять п’ятий день народження надійшло за місяць. Ресторан «Версаль», найпафосніше місце в місті, дрес-код «вечірній». Ірина одразу написала, що обов’язково буде, і Олена відповіла радісним «Чекаю!!!» з трьома знаками оклику. Це був шанс повернути все.

Ірина купила сукню глибокого блакитного кольору. Подарунок вибирала три вечори поспіль і зупинилася на наборі прикрас із білого золота: тонкий ланцюжок та сережки з невеликими сапфірами. Олена завжди любила синій.

У потязі Ірина дивилася у вікно на поля, що пропливали, і уявляла, як вони обіймуться, як Олена скаже: «Боже, сто років тебе не бачила!». Як вони просидять цілий вечір поруч і наговоряться нарешті за всі ці місяці мовчання.

Готель у рідному місті був просочений освіжувачем повітря. Батьків не стало два роки тому, пішли один за одним, з різницею у чотири місяці, і повертатися не було куди.

Ірина розклала сукню на ліжку, прийняла душ, нафарбувалася ретельніше, ніж зазвичай. Цей вечір мав стати новим початком.

До ресторану вона приїхала за п’ятнадцять хвилин, простягла адміністратору запрошення. Юнак у суворому костюмі кивнув і повів її кудись углиб будівлі, повз головну залу з кришталевими люстрами та білими скатертинами. Ірина подумала, що напевно там ще готуються, розставляють картки з іменами.

Вони зупинилися перед дверима наприкінці коридору. Невелике приміщення, три столи, чоловік десять незнайомих людей. Пластикові квіти у дешевих вазах. Меню простіше, ніж те, що Ірина бачила на фото «Версаля».

Вона сіла за вказаний стіл і озирнулася. Може, це щось на кшталт кімнати очікування? Збір гостей перед спільним виходом до зали?

– Ви теж зі списку запасних? – Чоловік років сорока за сусіднім столом нахилився до неї з усмішкою.

– Вибачте, я не зрозуміла.

– Мої секретні джерела, – він по-змовницькому пограв бровами, – повідомили пікантну подробицю. Іменинниця не розрахувала із залою.

– Думала, частина запрошених не з’явиться, а вони взяли та приїхали. Ось нас сюди й запхали. Запасні. Тих, кого вона не надто хотіла бачити, але запросила з ввічливості.

– Це якась помилка!

– Може, й помилка, – чоловік знизав плечима. – Але ми з дружиною точно запасні. Троюрідна сестра, сьома вода на киселі. А ви хто іменинниці будете?

Ірина не відповіла. Вона підвелася і вийшла в коридор.

Головний зал сяяв. Білі скатертини, кришталеві келихи, живі квіти на кожному столі. Олена стояла біля входу в сукні кольору бургунді, обіймала гостей, сміялася, сяяла.

Поруч із нею Гліб говорив з кимось із рідні. Гості розсідалися за круглими столами, офіціанти розносили ігристе. Хтось з університетських подруг Олени махав їй через увесь зал.

Ірина стояла у дверях і дивилася. Що це все означає? Як найкраща подруга могла опинитися у списку запасних гостей? Чому Олена допустила це?

Але телефон мовчав. Олена продовжувала розмовляти з гостями, її ні краплі не хвилювало, що вона й словом не обмовилася з найкращою подругою.

Ірина повільно повернулася до тієї кімнатки, взяла зі столу сумочку з подарунком та вийшла через службовий вихід.

На вокзалі вона просиділа три години, чекаючи на нічний потяг. Коробочка з прикрасами лежала в сумці, і Ірина думала, що треба буде повернути їх у магазин. Або викинути. Або залишити собі, як нагадування про власну сліпоту.

У потязі вона не спала, дивилася в чорне вікно, в якому відбивалося її обличчя. Телефон задзвонив о восьмій ранку, коли Ірина тільки переступила поріг своєї квартири.

– Ір, ти чого не прийшла? – Олена позіхнула. – Обіцяла ж! Я тебе весь вечір виглядала. Ну гаразд, що вже. Давай хоч сьогодні зустрінемося, га? Ти мені подарунок передаси, посидимо, побалакаємо нормально.

Ірина притулилася до стіни. Подарунок передаси. Не «що трапилося?», не «ти здорова?», не «я хвилювалася». Подарунок передаси!

– Ір, ти там заснула? Алло!

– Я не віддаватиму подарунок тому, хто вважає мене запасним гостем!

– Що? Ти про що взагалі?

– Не дзвони мені більше, Олено!

Ірина натиснула відбій і повільно сіла прямо на тумбочку в коридорі. Сумка впала поруч, коробочка з прикрасами глухо стукнула об підлогу. Сапфіри, тому що Олена завжди любила синій. Біле золото, бо жовте вона вважала вульгарним.

Телефон задзвонив знову. Ірина дивилася на екран, де світилося «Лєночка» з емодзі серця, яке вона поставила ще в універі. Не відповіла. Дзвінок обірвався, надійшло повідомлення:

– Ти чого психуєш? Подзвони, нормально поговоримо.

Потім ще одне:

– Ір, ну годі вже!

– Ти як маленька, слово честі!

Ірина вимкнула телефон. Дружба, якою вона так пишалася, виявилася порожньою. Олена давно записала її в список запасних людей, тих, кого запрошують із ввічливості, не надто розраховуючи на появу.

Тих, кому не потрібне місце у головному залі, вистачить і комірки наприкінці коридору.

Ірина сиділа на підлозі у передпокої та думала про те, що двадцять п’ять років можна дружити з людиною і не помічати, що для неї ти давно нічого не означаєш.

Можна роками писати та дзвонити першою, пропонувати зустрічі та ковтати відмови, переконуючи себе, що це тимчасово, просто період такий і справжня дружба все витримає.

А потім опинитися в коморі для непотрібних людей і зрозуміти, що жодної справжньої дружби не було!

Була тільки вона, Ірина, яка тягла ці стосунки на собі, поки Олена дозволяла себе любити. Що ж, хай буде так, як Олена хоче. Ірини у її житті більше не буде! Та вона, мабуть, не дуже й перейматиметься? Силою, не будеш милою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Можливо й у вас є такі “подруги”? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!