– Ми можемо починати? – Нотаріус поправив окуляри й розкрив папку.
Ганна кивнула, хоч горло перехопило. Хустку батька – стару, у дрібну клітку, що пахне його одеколоном – вона м’яла в руках уже пів години.
Дмитро накрив її долоню своєю, і Аня вдячно стиснула його пальці. Три дні тому тато був живий. Три дні тому вони розмовляли телефоном, і він сміявся з її жарту про кота сусідки.
Тепер вона сиділа в цьому задушливому кабінеті й чекала, поки чужа людина зачитає останню волю батька.
Мати влаштувалася праворуч, пряма та зібрана. Ні сльозинки за весь ранок не пролила. Світлана сиділа поряд – молодша сестра гризла ніготь і поглядала на годинник. Запізнювалася кудись, напевно.
– Я, Корнєєв Ігор Сергійович, перебуваючи в здоровому глузді…
Аня слухала, але не чула. Перед очима стояв батько: тихий, задумливий, завжди винний. Він знав. Звичайно, знав, що мама більше любить Світлану.
Але мовчав – роками, десятиліттями. Іноді тільки дивився на Аню з такою тугою, що хотілося обійняти його і сказати: «Тату, все нормально. Я впораюся».
– …квартира за адресою Набережна, будинок дванадцять, квартира сорок сім, переходить у повну власність Корнєєвої Світлани Ігорівни.
Аня моргнула. Перепитала:
– Вибачте?
Нотаріус терпляче повторив. Центр Києва. Сто двадцять квадратів. Світлані.
– Корнєєвій Ганні Ігорівні заповідаю дачну ділянку під Києвом з будівлями…
Дачу. Будиночок в селищі, що покосився, куди вони їздили в дитинстві. Без опалення, із вбиральнею на вулиці.
Дмитро різко випростався:
– Це якась помилка.
– Документ засвідчений належним чином, – нотаріус розвів руками. – Підпис справжній.
Аня подивилася на матір. Олена вивчала власні каблучки з такою увагою, ніби бачила їх уперше.
Вже вдома, коли вони повернулися до батьківської квартири, зібрати речі батька, Аня підійшла до матері.
– Мамо. Поясни мені.
– Що тут пояснювати, Ганнусю, – Олена відвернулася до вікна. – Батько так вирішив.
– Батько так вирішив? Чи ти вирішила за нього?
Мовчання. Потім – звичні інтонації, солодкі та отруйні одночасно:
– Світлані потрібніше. Ти ж розумієш. Її салон краси прогорів, з Максимом вони розлучилися. Їй зовсім нікуди йти. А в тебе є Діма, гарна робота…
– Я щотижня до вас приїжджала, – Аня говорила тихо, але кожне слово давалося важко. – Гроші давала. Ліки татові оплачувала. А Світлана за пів року скільки разів з’явилася? Два?
– Не рахуй, Аню. Не гарно це.
Дмитро влетів у кімнату, почувши останню фразу:
– Не гарно? Серйозно? Стільки років ваша дочка тягне вашу сім’ю, а ви їй дачу гнилу виділили? Це гарно?
– Дімо, – Аня доторкнулася до його плеча.
– Ні, Ань! Досить мовчати! Ми заперечуємо цей заповіт!
Олена підібгала губи:
– Ви не посмієте.
– Ще і як посміємо! Доведемо, що ви вплинули на свого чоловіка, піднімемо попередню версію заповіту! Ми всі заперечуємо!
Вони поїхали. Аня всю дорогу мовчала, притулившись чолом до холодного скла. Вночі вона лежала без сну, роздивляючись стелю. Материнська зрада. Ось вона яка. Болюча, неприємна.
Пам’ять послужливо підкидала картинки з дитинства. Десятий день народження: Світлані купили велосипед, Ані – книжку.
– Ганнуся розумна, їй книжки подобаються.
Випускний: мама годинами допомагала Світлані вибирати сукню, а Аня збиралася сама.
– Ти ж у нас самостійна.
Світлана розбила бабусину вазу – «нічого, вона ненароком». Аня отримала четвірку з математики – «ти нас розчарувала».
Завжди! Все життя!
– Юрист каже, є підстави для перегляду заповіту, – Дмитро сів поруч на ліжко. – Можна довести, що тато підписав під тиском. Сусіди підтвердять, що у них були конфлікти.
Аня заплющила очі. Судитися зі своєю матір’ю? У залі, перед чужими людьми, вивертати навиворіт сімейний бруд.
– Я не знаю, Дімо.
– Ти просто боїшся!
Так, боялася. Не програти – зруйнувати останнє, що пов’язувало її із цією родиною. Хоча що там лишилося руйнувати?
Наступного дня Аня все-таки поїхала до матері – поговорити, порозумітися, знайти якийсь вихід. Олена відчинила двері з таким незадоволеним виглядом, ніби Аня приїхала просити гроші.
– Мамо, давай спокійно обговоримо…
– А що тут обговорювати? – Мати попрямувала до вітальні, не обертаючись. – Ти хочеш відібрати у сестри останнє.
– Останнє? Квартиру у центрі Києва? На яку ми претендували обидві?
Вхідні двері грюкнули – Світлана влетіла в передпокій, почервоніла, з телефоном у руці.
– О, сімейна рада без мене? – Вона скинула туфлі прямо посеред коридору. – Мамуль, я все чула. Аня знову права качає?
– Світлано, я просто хочу зрозуміти…
– Що тут розуміти? – Молодша сестра плюхнулася на диван, підібравши ноги. – Тобі завжди все діставалося легко. Чоловік багатий, робота нормальна. А я? Мені хто допоможе?
Ганна завмерла. Легко? П’ятнадцять років у бухгалтерії, ночі над звітами, кредит за квартиру, який вони з Дімою лише торік закрили?
– Бачиш, – Олена погладила Світлану по голові. – Дитина і так настраждалася. Салон прогорів, Максим її покинув.
– Максим від неї пішов, бо вона йому зраджувала, – Аня сама здивувалася, що сказала це вголос.
Світлана піднялася:
– Ті взагалі звідки знаєш? Слідкуєш за мною?
– Ти сама хвалилася на Новий рік. Забула?
– Мамо! Ти чуєш? Вона мене ще й соромить!
Олена повернулася до старшої дочки:
– Аня, ти переходиш межі.
Щось тріснуло всередині.
– Ні, мамо! Це ти перейшла усі межі! Коли вирішила, що одна дочка краща за іншу.
Аня підхопила сумку і попрямувала до дверей.
– Я не заперечуватиму заповіт! Забирайте квартиру, вдавіться нею! Але й мене ви більше не побачите!
– Аню! Ти не посмієш! Після всього, що ми для тебе зробили!
Аня обернулася на порозі:
– Що ви зробили, мамо? Конкретно?
Тиша.
Дмитро чекав у машині. Побачивши її обличчя, не став питати – просто обійняв.
– Я не судитимуся, – Аня уткнулася йому в плече. – Але й повертатись не буду. Ніколи!
– Ань, ти впевнена?
– Абсолютно.
Чоловік помовчав, потім кивнув:
– Тоді їдьмо на дачу, подивимося, що тобі дісталося.
Дача зустріла її запахом вологості та забуття. Три кімнати, веранда з вибитим склом, сад, зарослий бур’яном. Дмитро свиснув:
– Роботи тут…
– Упораємося.
І вони впоралися. Аня забивала цвяхи з люттю – кожен удар молотка прибивав щось нове в фундамент її життя. Новий дах, утеплення, водопровід. До кінця літа будиночок перетворився. Став майже новим, зовсім іншим.
Вечорами вона читала щоденник батька.
– Аня знову приїжджала, привезла ліки. Олена навіть не запитала, як я почуваюся. Боляче дивитись. Хотів би я бути сміливішим…
І далі:
– Моя старша – найсильніша людина, яку я знаю. Жаль, що вона цього не розуміє.
Сльози капали на пожовклі сторінки. Батько все бачив, він знав. Тато любив її – мовчки, винно, але любив.
За чотири місяці задзвонив телефон. Номер матері.
– Ганнусю…
– Слухаю.
– Світлана… вона продала квартиру. Якийсь бізнес, інвестиції… Її обдурили. Вона тепер без житла, без грошей…
Аня дивилася у вікно на свій сад – молоді яблуні, грядки, альтанку, яку вони з Дімою збудували своїми руками.
– І що ти від мене хочеш, мамо?
– Допоможи! Ти не можеш кинути сестру в біді!
– Ні!
– Що означає “ні”?!
– Це означає – ні! Розв’язуйте свої проблеми самі! Я більше в цьому не беру участі. Я ж тобі прямо сказала, що ви мене більше не побачите.
Вона натиснула відбій і повернулася до квітів. Жоржини цього року вдалися – пишні, яскраві, що пахнуть сонцем. У притулку для тварин на неї чекали вісім собак і чотирнадцять кішок. Завтра – волонтерська зміна.
Дмитро вийшов на веранду з двома кухлями чаю:
– Дзвонили?
– Так. Світлана догралася, квартиру втратила.
– І?
– І нічого.
Чоловік усміхнувся і сів поруч. Вечірнє сонце золотило верхівки яблунь. Десь у траві стрекотали коники.
Біль нікуди не подівся – він просто перестав керувати її життям. Попереду чекало багато всього: нові друзі, нові захоплення, нові світанки над власним садом. І ніхто більше не скаже їй, що вона недостатньо гарна.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Ганна? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
