– Володю, привіт, – судячи з голосу мами, їй знову було щось треба. – Як там у вас справи? Спадщину вже оформили?
– Жаль, звичайно, бабу Варю, так раптово все трапилося, здорова ж була, здавалося, що нас усіх переживе. Як там Надя? – запитання сипалися одне за одним, відповіді наче нікого не цікавили.
Я добре знав свою матір. Це була лише прелюдія до якогось прохання.
– Слухай, я що хотіла, Петя, син дядька Валери, вступив у вашому місті до інституту. Ви б з Надюшкой пустили їх у ту квартиру на тиждень, житло для винаймання їм так буде шукати зручніше.
– Я поговорю з Надею, увечері передзвоню, – спокійно відповів я, уже здогадуючись, що чекає на мене далі. Наші стосунки з матір’ю завжди були своєрідними, а коли я одружився, вони дуже загострилися.
– Що ти сам вирішити не можеш? – Ти ж господар у сім’ї. Та вона й не дізнається навіть, це ж на тиждень. Просто простеж, щоб вона цей тиждень там не з’являлася.
– Я ж сказав, увечері передзвоню. Я не збираюся ні дурити дружину, ні ставити її перед фактом.
– Підкаблучник ти і рохля, Володю, – зітхнула мати. – Гаразд, чекаю дзвінка, не затягуй.
Надя в цей момент була на роботі, і телефонувати, швидше за все, їй було марно. Вона часто була зайнята і не брала слухавку.
Тому я написав їй повідомлення: описав ситуацію і попросив дозволити рідні пожити в порожній квартирі тиждень. Повідомлення вона прочитала лише через півтори години і одразу мені передзвонила.
– Ми ж її хотіли здати! Нині гарячий час, студенти шукають житло.
– То ж на тиждень всього, а як з’їдуть, здамо. Мама дуже просила.
– Ну, якщо мама, то звичайно… – Вов, ми ж з тобою вже не раз обговорювали, куди найчастіше приводять прохання твоєї матері?
– Зрештою, Валера нам ще нічого поганого не робив, він надійна і порядна людина. Я, щоправда, давно не бачив його. Але у дитинстві його дуже любив.
Я ненадовго замовкла, обмірковуючи прохання свекрухи. Відносини у нас не складалися, і можливість їх хоч трохи налагодити видалася мені привабливою. Я постаралася відкинути тривогу.
– Добре, хай приїжджають.
За кілька днів Валерій із сином в’їхали в однокімнатну квартиру, що дісталася мені у спадок від бабусі. Передбачалося, що лише на тиждень.
Домовилися, що як тільки Валерій знайде синові квартиру, він зателефонує мені, та повідомить про це. Але за тиждень він не зателефонував.
Я вмовив Надю дати Валерію ще трохи часу, але він не передзвонив і ще за тиждень. До початку навчального року залишалося лише п’ять днів.
Тут уже Надія не витримала і змусила мене зателефонувати до Валерія і поквапити. Валерій почав виправдовуватися:
– Слухай, ще не знайшли нічого. Сам розумієш, який час, всі зараз квартири шукають студентам своїм, попит шалений. Господарі три шкури деруть. Давай ще тиждень?
Я неохоче погодився. Ну що, дядька рідного на вулицю виганяти чи що? Надя таким рішенням, звісно, була незадоволена:
– Ось саме, що зараз найгарячіший час, можна вдало її здати.
– Ще тиждень, і все обіцяю. Нікуди не подінуться твої студенти.
– Ось як знала, не хотіла вплутуватися в авантюру твоєї мами. Ось побачиш, ми з твоїм дядьком ще намучимося.
– Та з чого ти взяла? Він адекватна людина.
– Воно й видно, дідько з тобою, роби, що хочеш!
Далі сваритися з чоловіком мені не хотілося. Цього щастя мені вистачило у моїй минулій сім’ї. Тому я все ж таки погодилася з його рішенням.
Але через тиждень вирішила сама подзвонити мешканцю з розпитуваннями, а не довіряти цю справу м’якому та доброму чоловікові:
– Коли за ключами заїхати?
– Тут така річ, не знайшли ми ще квартири.
– Ну, це вже ні в які ворота не лізе, – моєму обуренню не було меж. Я була впевнена, що ніхто жодної квартири не шукає. Ну, неможливо за місяць не знайти хоч щось! – Їм просто зручно безкоштовно жити у чужій квартирі.
– Ми теж хотіли здати її, але через вас не можемо.
– Ну, а я що зроблю? На вокзал сина ночувати відправлю? І сам разом із ним, мабуть.
– Може, тоді нам за оренду платити будете? І вам, і нам простіше.
Це було б не ідеальне рішення, рідні чоловіка, хочеш не хочеш, доведеться робити знижку. Тим більше в умовах, що склалися. Зрозуміло було, що на повну вартість мешканці просто не погодяться.
– Ні, ти що, Надю, далеко ж від інституту, нам би ближче, та й район хотілося б кращий, – за голосом Валерія було чути, що він злякався.
Це Володимира можна було прогинати, як заманеться. Я ж, тільки на вигляд була мила і м’яка, але, зважаючи на все, відстоювати свою думку вміла.
– Ну, знайдете зручніше, з’їдете, а поки що так, – відрізала я, озвучила суму і повісила слухавку.
За годину після цієї розмови Володимиру знову зателефонувала мати і з перших слів почала скандалити:
– Що там твоя дружина надумала? З рідного дядька гроші брати?
– Мам, це Надіна квартира, вона вирішує.
– Надя вирішує! – А мусиш вирішувати ти, адже ти голова сім’ї! Маєш бути, принаймні!
– Знову ти починаєш? У нас з Надею партнерські стосунки, ми все здатні вирішити разом, у спокійному обговоренні.
– Так-так, розповідай мені. Все, що вона сказала, те ти й робиш, ось і все обговорення.
– Тобі було б, звичайно, зручніше, якби я робив так, як ти скажеш!
– Сволота ти невдячна! Валерій тебе у школу водив, стільки тебе навчив, а ти йому чим відповів?
– Ну, ми ж домовлялися на певний термін, саме тому, що хотіли здати квартиру. Та й він сам довше жити ніби не збирався у нас.
– Потім здасте, а рідні треба допомагати!
Після сварки з матір’ю ми не чіпали Валерія ще два тижні. А той, здавалося, навіть не думав з’їжджати.
Більше того, від спільних знайомих Володимир дізнався, що Валерій знайшов роботу у місті, у кроковій доступності від моєї квартири.
Але сам Валерій нам про це нічого не говорив, тільки плакався, як важко їм винайняти квартиру:
– Була б можливість, давно з’їхали б, самі розумієте, і до інституту далеко, і квартира так собі, – я, почувши таку оцінку, втратила мову.
– Давайте вже, щоб не смикати один одного, до кінця семестру? Там народ відраховують, вони роз’їдуться. Тоді й винаймемо собі щось.
Я побоювався нової сварки з матір’ю, та й загалом лаятись із сім’єю не любив, тому був схильний дозволити Валерію жити у квартирі й надалі. Надя теж нехотя погодилася з цим планом, хоча ситуація її вже нервувала.
Після Нового року я зателефонував Валерію, щоб дізнатися, коли вони таки з’їдуть. Але Валерій просто не взяв слухавку: ні на перший дзвінок, ні за годину, ні за три.
Стурбований, я поїхав дивитися, що відбувається, і виявив, що на дверях замінено замки, а в поштовій скриньці повно не вийнятих рахунків за квартиру, та рекламні брошури.
Він був настільки забитий, що листоноші, щоб впхнути нові рахунки, були змушені відгинати дверцята скриньки.
Розгублений, я подзвонив матері:
– Мамо, що відбувається, ти знаєш? Валера не бере слухавку, замки змінив і квартплату, я так розумію, весь цей час не платив.
– Ну, так ви його з Надею вже засмикали. Ви що, не можете увійти в ситуацію? Труднощі у людини, а ви тільки про свою вигоду думаєте.
– І з чого б це він рахунки сплачував ? Квартира ж ваша, ви за рахунками і стежте, – прокричавши це, мати кинула слухавку.
Сказати, що мене здивувала така постановка питання, це нічого не сказати. Я вирішив поговорити будь-що з Валерієм. Спочатку я підійшов до дверей і прислухався, там явно хтось був: бурмотів телевізор, грала музика.
Я подзвонив у дзвінок. Всі звуки в квартирі відразу стихли, але до дверей ніхто не підійшов. Я подзвонив знову, але, відкривати мені ніхто не збирався. Я майже пів години дзвонив у двері, поки із сусідньої квартири не визирнула жінка похилого віку:
– Чого дзвониш? Бачиш, нікого немає. А ну йди, інакше поліцію викличу.
– Я, взагалі-то, господар квартири, хотів із мешканцями поговорити.
– Що ти брешеш? Я господаря добре знаю! Ти на Валеру зовсім не схожий. Вали звідси.
Ошалівши від такої заяви, я вийшов із під’їзду, зателефонував Наді, та описав ситуацію.
Їй дуже хотілося накричати на мене, звинуватити мене у всьому, але робити вона цього не стала. Нині важливіше було швидко розпочати вирішувати питання.
– Ну що, коли все так погано, любий, ти не ображайся, але нам доведеться подавати до суду на твоїх родичів.
– Може, спочатку просто в поліцію?
– На жаль, вони нічого тут зробити не зможуть, це через суд робиться. Готуйся, на нас чекає довгий розгляд!
– Мама образиться, – зітхнув Володимир.
– А ти не образився? Я навіть не уявляла, що вони можуть так з нами вчинити! А що рахунки не сплачували, це навіть краще. Ти квитанції забери, бо раптом здогадаються.
– Чому добре?
– Якби оплачували, це могло бути зараховано їм плюсом до карми на суді. Мовляв, жили за нашою згодою, квартплату платили, а ми такі безбожники, виганяємо.
Я швидко зорієнтувалася, домовилася з подругою-юристом, ми разом підготували та подали позов до суду.
Натомість, тепер ми, нарешті, поспілкувалися з Валерієм особисто. Коли той отримав повістку до суду, він сам примчав до нас додому, розмахуючи над головою папірцем.
– Що це таке? Який суд? Що ми між собою не розберемося?
Володимир хотів відповісти, але тут уже я вирішила взяти розмову до своїх рук:
– Ну, щоб по-родинному розбиратися, треба хоча б розмовляти. А ви слухавку не берете, замки змінили, не даєте нам потрапити до квартири. – Ще не відомо, що ви там із нею зробили.
Валерій гнівно глянув на мене, але продовжив говорити з Володимиром:
– Про матір подумав? Вона ж тебе прокляне.
– Та вже, гадай, прокляла,- буркнув Володимир,- коли тебе пустити до квартири примусила. Найгірше вже навряд чи буде.
Після цієї розмови родичі остаточно перестали спілкуватися з Володимиром, але з квартири не з’їхали, воліючи пройти через усі радощі судового процесу.
– Вони просто сподіваються до кінця навчального року дожити там. Потім поїдуть на батьківщину на літо, а восени повернуться, – бурчала я. – Зручно влаштувалися!
Суд у результаті, звісно, ухвалив виселити самовільних мешканців. Володимир дуже хотів вірити, що на цьому все закінчиться, але не тут було.
Судове рішення набуло чинності наприкінці травня, а Валерій із сином сподівалися дотягнути до кінця сесії, і тому завзято не пускали нас у квартиру.
Мені довелося йти в поліцію з рішенням суду, щоб вже вони, нарешті, виселили рідню, що знахабніла.
У результаті виселення перетворилося на справжній цирк, на який прийшли подивитися багато сусідів. Наряд поліції та дільничий, вивчивши документи, почали розкривати квартиру.
Валерій зсередини вигукував: «Ви не маєте права! Це порушення меж приватної власності! Вони самі пустили нас сюди пожити до літа, така була домовленість! А що ж тепер? Нікому вірити не можна!»
Потім були швидкі збори, опис майна та інша бюрократія. Я з полегшенням оглядала квартиру: всі меблі та техніка були на місці, ремонт, зроблений буквально напередодні вселення, не постраждав.
Цей балаган закінчився лише надвечір. Ми сором’язливо вибачилися перед сусідами і почали прибирати у квартирі.
Нам довелося ночувати в ній, оскільки поліція просто вибила замки, тож залишити її тепер без нагляду не можна було.
До ночі ми більш-менш упорядкували кімнату і відразу вляглися спати. Вже засинаючи, Володимир раптом почав вибачатися переді мною. Він це робив незліченну кількість разів за останні місяці: «Вибач, це я тебе у все це втягнув. Але ж мама просила, я думав … »
Я з сумом повторила фразу, кинуту Валерієм під час виселення: «Нікому вірити не можна! Нічого, любий, буде це нам урок на майбутнє».
