“Я не знайомлюся у парку!”, – відповіла Марія нахабному незнайомцю, який потім її врятував

Я не вірю. Я втомилася. Я хочу лягти, закрити очі, і що б цей довгий дощ своєю монотонною прохолодою змочив мені повіки, що б його краплі сльозинками застигли на губах. Не хочу, що б хмари вивільнили зі свого темного полону сонця.

Його промені знову пронижуть моє серце і змусять хотіти любові. Я не хочу. Все вже було, і тепер нічого не треба. Хочу лежати в білому, плисти на сирій хвилі вітру, бути схожою на хмару, і нехай він несе мене невідомо куди між небом і землею.

А може, і я потім перетворюся в дощ і стеку сльозами на землю, а музика цього дощу проллється в чиї-небудь вірші. Занадто сумні вірші. Я їх вже так багато прочитала. Краще б писали радісні. Ні, вже нехай все буде правдою. Любові немає. І я вже нічого не хочу. Я втомилася, хоча мені так мало років.

У старому парку пахло вологою землею, і навіть залишався подекуди сніг. Мокрі, чорні стовбури тихенько гули, готуючись здивувати світ своїм чарівним листям. А головне – це перший весняний дощ. Справжній весняний дощ, який потім буде пахнути сонцем, пилком і квітами.

Перед ним підстрибом важливо пройшлася мокра ворона. Вона подивилася і одним оком діловито каркнула. Потім змахнула крилами і, окресливши дугу, зникла за кущем, за гілками якого смутно проглядався силует лавки. Здається, на ній хтось сидів. Серце здригнулося, і хвиля передчуттів захлеснула з головою. Кілька кроків …

– Здрастуй. Ти мені снишся майже щоночі.
– Молодий чоловіче, я не шукаю знайомств. Залиште свої жарти і йдіть своєю дорогою.

– Я бачив, як у тебе ростуть крила, тільки замість пір’я були пелюстки орхідей.
– Відчепіться!

– Ти переливалася, як веселка, і від тебе лилася музика. Ось прямо з тіла. Ти просто звучала вся цілком.
– Припиніть!

– Я торкався до тебе, а ти, сміючись, розсипалася на тисячу маленьких зірочок, а потім знову перетворювалася в веселку, і знову з тебе лилася музика.
– Замовкніть! Я прошу Вас піти!

Коли силует незнайомця остаточно розчинився в сутінках парку, до неї підійшла ворона. Вона уважно подивилася на неї спочатку одним оком, потім іншим, побурчала, а потім підійшла і клюнула в ногу. Її зупинив крик. Кричала вона. Вона кинулася назад. Вона залізла з ногами на лавку, але це чи перешкода вороні, яка вже мала намір знову клюнути її в ногу.

– Допоможи ж, що ти стоїш!
– Не бійся, підемо.
– Куди ?!
– Одне до одного!

Ворона дивилася, як вони віддалялися алеєю. Їй подобалося, що від його дотику вона розсипалася на маленькі зірочки, а потім знову перетворювалася в веселку. Вороні дуже подобалася музика. Їх музика. Адже саме він був творцем цих акордів, і тільки він міг подарувати їй ті самі крила.

– Так значить, вона є? – запитала вона.
– А хіба щось є інше? – відповів він.

Ворона спокійно розправила крила і, перетворившись в сонячний промінь, піднялася до неба, розірвавши каламутну ковдру нескінченних хмар.