На перший погляд, моя родина зовсім звичайна. Мама працює на не дуже складній роботі, і думаю, що робить це лише для годиться. Головний годувальник у нас тато. Він працює на основній роботі, а вечорами біжить на іншу.
Вдома на нього раніше 9 вечора краще і не чекати. А на вихідні він бере підробітки, щоб заробити й по можливості, відкласти зайву копійчину. Також у мене був молодший брат. Йому було лише 10 років.
Попри те, що мама постійно була вдома, мною, а потім і братом, вона практично не займалася. Вдень про нас дбали бабусі, тітки, а вночі про нас дбав тато. Він дуже втомлювався після робочого дня, і приходив додому, ледве тягнучи ноги.
Але, як за помахом чарівної палички, в ньому знаходилися сили для того, щоб пограти з нами, або прочитати синові книжку перед сном. Тато завжди був і залишався для мене героєм. І хоча з ним ми могли побути вдвох лічені хвилини, я дуже цінувала цей час.
За короткий час батько міг заспокоїти, підтримати, дати цінну пораду. Загалом, я дуже любила, та й люблю свого батька. Чого не скажеш про матір…
Маму нічого, окрім себе, не цікавило. Вона була захоплена своїм зовнішнім виглядом, одягом, розпродажем, зустрічами з подругами, та все в цьому дусі.
Іноді траплялося так, що вона забувала готувати нам вечерю. У таких випадках нас годував батько, який приходив пізно ввечері після другої роботи. Відсутність моєї любові до матері полягає не тому, що вона така погана господиня, а тому, що в неї був дуже важкий характер.
Все моє дитинство і юнацтво я від неї чула тільки гидкі слова в мою адресу. Якщо сісти, та навіть дуже добре постаратися, то я й тоді не зможу пригадати щось гарне про наші з нею відносини. Вона завжди маніпулювала мною, і дуже часто брехала.
А потім, коли я виросла, і її методи маніпуляції перестали на мене діяти, вона перейшла на мого молодшого брата. Вона поливала мене брудом, могла мене принизити просто так – через свій поганий настрій.
Вона могла почати кричати на мене, та обзиватись де завгодно, хоч на вулиці, хоч у школі, перед моїми однокласниками, або перед моїми друзями. І моя ненависть до неї все зростала і зростала.
Як результат – свою матір я тепер, м’яко кажучи, ненавиджу.
Я вже доросла людина. Я вмію фільтрувати її слова, і розумію, що щось гидке говориться не про мене, а через агресію. Всі ці образи, та агресія ще більше нас віддаляють. Я вже давно не сприймаю серйозно будь-які її слова.
Для мене вона вже давно стала чужою людиною. І своєю родиною я вважаю лише батька та брата.
Але останнім часом мені страшно. Чим більше мені байдуже на її провокації, тим більше вона починає задирати мого брата.
Вона починає стверджувати моєму братові, що він нікчема, і що він нічого не доб’ється в цьому житті. Хоча жодного дня з ним не займалася. А він у нас хлопчик спокійний і розумний. Нічого поганого він матері не вчинив.
За його маленькими плечима – численні перемоги на олімпіадах, різні гуртки з архітектури. Я дбаю про нього, але у моєму житті вже з’явився молодий хлопець, з яким ми плануємо жити разом, мати дітей. Але з’їхати з батьківського дому я не можу – мені лячно за брата.
І дуже шкода батька, бо він весь час намагається зберегти родину, але мама вже давно її зруйнувала. А ще прикро мені за брата, тому що із-за материного цькування він став гірше вчитися, у нього поступово зникає інтерес до всього.
А я не знаю, як йому допомогти. І що з ним буде, якщо раптом я переїду…Як мені будувати своє життя, й не зруйнувати життя брата? Що мені робити?
