Мені тридцять п’ять років, нещодавно я одружився, купив будинок і поїхав із батьківського гнізда. До цього моменту я жив із мамою та рідним братом у нашому великому приватному будинку. Батька давно не стало, тож упродовж багатьох років ми втрьох підтримували один одного.
Але всьому свій час, і в якийсь момент я зрозумів, що мені потрібна самостійність. Ближче до тридцяти років я перейнявся покупкою будинку, а ще познайомився з прекрасною дівчиною. Зараз ми з нею живемо у нашому новому будинку та плануємо дітей.
Однак моя мама була спочатку не в захваті від мого переїзду. Та й моя наречена їй теж не одразу сподобалася. Вона всіляко відмовляла мене від весілля, радила більше до неї придивитися.
– Скільки ще можна придивлятися, мамо? Ми й так вже три роки зустрічаємось! Та й мені самому як би не двадцять років, – без сумнівів заявив мамі я.
Але, попри мою тверду позицію з цього питання, мама продовжувала мене тероризувати. То говорила, що в іпотеку краще не влазити, бо буду до кінця своїх днів її виплачувати. То вигадувала нові й нові претензії до моєї нареченої.
При цьому мені вистачило стійкості та хоробрості відразу припинити всі її шкідливі поради. Просто я зрозумів, що такий у неї характер. Їй ніколи не сподобається будь-яка моя обраниця. І моєму переїзду вона радіти також ніколи не буде. Але якщо я стоятиму на своєму, їй доведеться змиритися.
Так і сталося. Я просто продовжував робити те, що роблю і втілювати в життя задумане. Ні в день мого переїзду, ні в день весілля вона не стала впоперек дверей, не пускаючи мене. І навіть побажала щастя у всіх моїх починаннях.
Чого не скажеш про мого брата. Попри те, що він старший за мене і йому не так давно стукнуло сорок років, у нього зовсім інший характер.
Мама у нас одна, і треба віддати їй належне – вона до нас із братом завжди та у всьому ставилася однаково. Хвалила та любила порівну. Але й виявляла свій поганий характер теж стосовно нас обох. Тільки братові ніколи не вистачало впевненості дати їй відсіч.
Він досі у свої роки живе із нею. Так само як і у випадку зі мною, мамі не подобалася жодна дівчина брата. Так само вона завжди була проти його переїзду, особливо після того, як я купив будинок. Хто ж їй по господарству допомагатиме?
Я ніколи не ліз у їхні стосунки, не моя ця справа. Але одна з недавніх ситуацій мене настільки обурила, що я не міг не вправити братові мізки.
Річ у тому, що йому на роботі запропонували підвищення. Кар’єра по службі полягала також у тому, що братові потрібно було переїхати до іншого міста. Недалеко, всього за годину їзди від нашого. Проте це повноцінний переїзд. Натомість зарплату обіцяли хорошу.
Мама, звісно, була проти. Знову почала голосити, що ніхто їй не допоможе на старості років. Ми її переконували, що не кинемо її. Я будь-якої миті зможу приїжджати за потребою. Та й брат у крайньому разі може зірватися та приїхати. Адже ми недалеко.
Мені настільки хотілося, щоб брат відірвався нарешті від мами, що я посилено брав участь у суперечках. Але рано чи пізно став розуміти, що борюся за його долю набагато старанніше, ніж він сам. Якось я не витримав і висловив йому все:
– Слухай, та скільки можна слухати маму? Тобі вже за сорок перевалило! Почни нарешті жити своїм розумом! Це ж твоє життя! Тим більше такий шанс сам прилетів до тебе в руки, – намагався достукатися до нього я.
Начебто брат у всьому зі мною погоджувався. І під час наших спільних суперечок із мамою приймав мій бік. Але як тільки я їхав додому, мама його переконувала у зворотному, і без моєї підтримки він не наважувався з нею сперечатися.
Зрештою від роботи брат відмовився. У ті дні, коли мала бути нарада, на якій усі чекали на його остаточну відповідь, я й сам був дуже зайнятий на своїй роботі. Тому не зміг проконтролювати, щоб брат ухвалив правильне рішення. Проте наша мама, швидше за все, змогла.
Зрештою я відпустив ситуацію і припинив проводити з братом виховні бесіди. Все-таки це його життя. Хто знає, може йому так комфортніше. Ми, як і раніше, у добрих стосунках і з мамою, і з братом. Тільки в мене, на відміну від останнього, є ще й власна сім’я.
