Хочу виговоритися і застерегти молодих дівчат, щоб не поспішали заміж і не поспішали народжувати. Воно не все так весело в реальному житті, як про те розповідають.
Ми були одружені 9 років. Півтора роки тому розлучилися, є двоє дітей. Розлучилися з моєї ініціативи без вагомого (як всім навколо здається) приводу.
Одружилися відразу після університету. Чоловік швидко знайшов роботу, почав будувати кар’єру, а я майже відразу завагітніла, тому з роботою не склалося. Потім народилася друга дитина. Я займалася дітьми, будинком. Чоловік працював, приходив ввечері втомлений, вечеряв і лягав спати. Вранці знову на роботу.
У якийсь момент я зрозуміла, що мені нудно, що молодість і все життя проходять повз. Що не хочу і не можу так більше.
Я зібралася і поїхала до мами. Подала на розлучення. Чоловік моєї поведінки не зрозумів, не зрозуміли мене і батьки, ні його, ні мої. На вигляд нормальна сім’я, без скандалів, зрад і п’янок – чого ще треба? Сиди собі вдома, займайся дітьми на чоловікові гроші, нехай і невеликі. Але мені цього було мало.
Розлучалися майже мирно. Аліменти оформили через нотаріуса на фіксовану суму. Чоловік може бачитися з дітьми в будь-який час, я ніяк не перешкоджала його спілкування з дітьми, тому що батько він об’єктивно непоганий.
Нещодавно помітила, що колишній чоловік став купувати дітям дорожчі речі. Потім дізналася, що він поміняв роботу. У нього не тільки збільшився дохід, а й з’явилося більше вільного часу. На його сторінці в соцмережах я бачу фото з концертів, спортивних матчів. Скрізь він з друзями. На відпочинку, на природі, тобто в результаті це у нього життя покращилося, а я змушена залежати від батьків і щасливішою себе почувати не стала.
В глибині душі розумію, що поквапилася і зробила дурницю. Але визнати це публічно не можу і не хочу. Часто плачу від безсилої люті, що життя пішло під укіс і начебто ніхто в цьому не винен. Що сім’я з дітьми – це не моя мрія, а просто данина традиціям, щоб «як у всіх», щоб хто чого не подумав. А тепер від цього всього гірко і нудно.
Я запропонувала відновити відносини, але він відмовився. Я колишнього розумію (в глибині душі), але від цього розуміння ненавиджу ще більше. Я сама подарувала йому свободу замість обов’язків, він тепер весь у білому і весь в ролі невинно ображеної жертви. А розсьорбувати залишилося мені одній. Хіба це справедливо?
