Олена та Андрій жили дуже дружно. За всі шість років шлюбу подружжя жодного разу не посварилося. Були, певна річ, деякі розбіжності, але їм завжди вдавалося домовитися.
Однак було одне питання, за яким вони ніяк не могли дійти згоди. Торкалося воно виховання їхньої п’ятирічної доньки Марійки.
Якось мати Олени, яка приїхала до них погостювати, пішла погуляти з онукою, якій тоді виповнилося три роки. Повернулась бабуся в засмучених почуттях і одразу висловила своє невдоволення дочці та зятю:
– Кого ви виховуєте? Я трохи з сорому не згоріла! Ваша дочка не вміє ділитися! Її треба терміново віддавати до дитячого садка, щоб вона навчилася жити в колективі.
– Що таке страшне сталося у пісочниці? – поцікавився зять.
– Дівчинка попросила у Марійки відерце, а ваша дочка забрала всі свої іграшки та пішла в інший кінець пісочниці. Коли я взяла відерце і віддала тій дівчинці, Маша влаштувала істерику. Довелося піти додому.
– А відерце принесли? – спитав зять.
– Ні. Дівчинка грала. Не відбирати ж у дитини, – відповіла теща.
– Тобто у своєї внучки відібрати можна, а в чужої дівчинки не можна! Дивна у вас філософія! Вам, Лідіє Федорівно, треба забути про своє піонерське дитинство – тоді все було по-іншому.
– Якщо нині дотримуватись тих правил, на тобі всі їздитимуть: звалюватимуть свою роботу, позичатимуть у тебе гроші й не віддаватимуть і при цьому тебе ж вважатимуть недолугим.
– Я не хочу, щоб Марійка виросла “терпилою”, об яку всі витиратимуть ноги. Потрібно вчити її вибудовувати кордони.
– Треба вчити її бути доброю! – Заперечила теща.
– Доброта теж повинна мати межі! – сказав Андрій.
Олена, послухавшись матері, вирішила вчити дочку бути доброю, та ділитися іграшками й солодощами з іншими дітьми.
Виходячи з донькою на прогулянку, вона завжди змушувала Марійку поступатися місцем на гойдалках, навіть, якщо дочка тільки сіла і ще не встигла покататися.
При цьому Марійці ніхто нічим не поступався, не давав своїх іграшок, а деякі навіть намагалися прихопити її формочки або совок.
Постійним «тренажером» виховання доброти у Марійки стала її молодша двоюрідна сестра – дочка брата Олени.
Вони часто приходили в гості й у свята, і просто у вихідні. І маленька Світлана завжди прихоплювала додому якусь іграшку Марійки.
Якось, уже чотирирічна Маша, дізнавшись, що в них сьогодні знову будуть гості, зібрала всі свої іграшки в ящики, а ті, що не помістилися, сховала під ліжко. Коли Світлану привели до дитячої, Маша розвела руки вбік і сказала:
– А іграшок немає. Їх бабайка забрав.
Гості сміялися, а Олені було соромно за дочку.
Увечері, коли вони залишилися самі, Андрій сказав дружині:
– Тобі не здається, що твоє виховання дає зворотний ефект. Марія розуміє, що Свєті віддадуть усе, що сподобається, і ховає іграшки.
– Мало того, наша дочка вже зараз розуміє, що вона не може розраховувати на допомогу батьків.
Цього вечора вони мало не посварилися, бо племінниця Олени вперше пішла від них із порожніми руками – Андрій не дозволив взяти гарного клоуна, який дуже сподобався Світлані.
– Цю іграшку, Свєта, я купив Марійці. Попроси у тата, він тобі теж таку купить, – сказав він і віддав клоуна дочці.
– Невже вам шкода якоїсь пластмасової іграшки? – Здивувалася мати Свєти.
– Ні, мені шкода свою доньку, яка потім увесь вечір плакатиме, – пояснив Андрій родичці.
Якось брат Олени зі своєю родиною прийшов до них, коли Андрій був у відрядженні. Вони зайшли, щоб побачитися з бабусею, яка гостювала у дочки.
Ідучи, Світлана зажадала ляльку, яка їй сподобалася. Олена пішла до дитячої, щоб принести іграшку. Маша простягла їй одну зі своїх ляльок, але Світлана від неї відмовилася.
Вона захотіла забрати текстильну ляльку, що зображала Пеппі Довгу панчоху. Цю іграшку Марійці на день народження надіслала інша бабуся – мати Андрія. Її приятелька шила ляльок, і Ольга Юріївна замовила Пеппі спеціально для онуки.
Маша стояла в дитячій і щосили притискала до себе улюблену іграшку, але мати силою забрала її й віддала Свєті.
Звісно, дівчинка плакала. Коли Олена за пів години зайшла до дитячої, щоб помиритися з дочкою, п’ятирічна Маша сказала:
– Я ніколи не любитиму тебе. І бабусю твою теж любити не буду.
Після цього її поставили в куток, щоб вона подумала над своєю поведінкою.
Коли мати та бабуся прибрали все після візиту гостей, вимили посуд, Олена знову зайшла до дочки: Маша спала, сидячи в кутку.
А за три дні увечері до них у квартиру прийшла молода жінка з дівчинкою років п’яти.
– Скажіть, – спитала жінка, – ви не втрачали каблучку з білого золота зі смарагдом?
– У мене є така каблучка, але я її давно не одягала, – відповіла Олена. – А що сталося?
– Моя донька вчора принесла з дитячого садка ось цю каблучку і сказала, що їй дала її Марійка, яка мешкає в нашому будинку. Вона й іншим дітям теж щось роздавала.
Олена кинулася до спальні – обидві шкатулки з її коштовностями були порожні.
Олена подякувала жінці за те, що та повернула каблучку, і вони з донькою пішли.
– Маріє! Навіщо ти віддала мої прикраси дівчатам? – Вигукнула Олена.
– Мамо, ти сама говорила, що треба ділитися. У тебе багато гарних каблучок і ланцюжків, а в дівчат таких не було.
-Ти тільки в садку роздавала каблучки та ланцюжки? – Запитала Машу бабуся.
– Ще й у дворі, поки на тебе чекала, – відповіла дівчинка.
Як з’ясувалося наступного дня, вихователі нічого не бачили. Олена та її мати написали кілька оголошень і розклеїли їх на хвіртці дитячого садка та на під’їздах свого та сусіднього будинків:
– Шановні! Якщо ваша дитина принесла додому золоті вироби: каблучки, браслети, ланцюжки з кулонами, кольє – поверніть їх, будь ласка, за адресою…
Вони чекали тиждень, але ніхто нічого не приніс. Натомість із відрядження повернувся Андрій.
Вислухавши голосіння дружини та тещі – коштовностей зникло майже на триста тисяч – Андрій сказав:
– Це результат вашого виховання! Ви ж хотіли, щоб Маша була доброю! Що вам не сподобалось?
– Вона зробила це спеціально! – обурилася бабуся.
– Не думаю, – відповів зять, – п’ятирічна дитина не може так витончено мститись. А ось я можу,- звернувся він до дружини.
– Тож тепер, якщо ти будеш на першу вимогу роздавати речі дочки, я роздаватиму твої! Золота в тебе вже немає, але багато модних і красивих суконь, туфель, сумочок.
– А ваш кардиган, – звернувся він до тещі, – дуже сподобався нашій сусідці. Я сам чув, як вона його хвалила. Піду я його їй подарую.
– Припини юродствувати! – Вигукнула теща.
– А ви припиніть забивати голову моїй дружині своїми псевдопедагогічними способами! – майже крикнув Андрій.
Бабуся поїхала наступного ж дня. Олена та Андрій помирилися. Олена поїхала до брата і привезла Пеппі назад.
Більше іграшки доньки ніхто нікому не віддавав, – собі дорожче! Але через це вона не стала жадібною.
А коли дівчинка виросла, вона навчилася позначати кордони, але, якщо було потрібно, допомагала і родичам, і друзям.
Ось таке виховання бабусі! Що ви скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!
