– Ні, ні та ще раз, ні! – мати в серцях стукнула по столу кулаком і схопилася з місця! – Я проти!
Я глянув на матір і насилу видавив із себе усмішку. Я хотів показати матері, що її думка нікому не цікава.
– Навіть не вигадуйте! – Вона знову стукнула кулаком по столу. – Мені такі онуки не потрібні!
– Знаєш, мабуть, ми самі якось все вирішимо, – роздратовано сказав я.
Мати не встигла заперечити мені, оскільки її увагу від мене відвернула невістка, що увійшла до квартири.
– Що за шум, а бійки нема? – Пожартувала Юлія, ставлячи на підлогу важкі пакети з продуктами. – Здрастуйте, Лідіє Семенівно…
– Привіт! – свекруха вийшла з кухні й завмерла у дверях. – Прийшла в гості, а тут таке отримала… трохи інфаркту собі не заробила!
Дружина запитливо подивилася на мене, коли я визирнув з-за спини матері. Вона не розуміла, на ґрунті чого між нами сталася суперечка.
– Я думала, що ти мене таки зустрінеш із продуктами, – нагадала вона мені.
– Я забув, – пробурчав я, бо на тлі суперечки з матір’ю цей нюанс випав із голови.
– Донесла ж, не зламалася? – посміхнулася свекруха. – Ти нічого не хочеш мені розповісти?
Юлія здивовано глянула на свекруху, намагаючись зрозуміти, про що саме вона каже.
– Ой, ну треба ж! І нічого не розуміємо, так? – з натяком, уїдливо захихотіла вона. – Синок мене тут порадував вашими планами!
Юля зніяковіло відвела очі убік. Вона зрозуміла, що Андрій розповів матері, що вони вирішили взяти дитину з дитячого будинку.
– Якщо судити з вашої поведінки, то ви наш задум не схвалили? – почервоніла Юлія.
– Звичайно, не схвалила! – сплеснула руками Лідія Семенівна. – Ну яка дитина з дитячого будинку? Для чого вона вам? Краще свого!
– Мамо, ти знову завела свою шарманку? – розгнівано промовив я. – Якщо ми так вирішили, значить, у нас є на те підстави!
– Вам же всього тридцятка, – наполегливо відповіла мати.
Я зітхнув і вирішив назвати матері причину нашого рішення, хоча вона й так була очевидною.
– Ми не можемо мати дітей, – спантеличено промовив я. – Це стовідсотковий діагноз!
– І що тепер, бігти до дитячого будинку? У когось виник материнський інстинкт? – мати запитливо подивилася на Юлію.
Невістка у відповідь розвела руками, як би показуючи, що вона тут зовсім ні до чого.
– У тебе, синку? – Мати перевела на мене здивований погляд.
– Ну як інстинкт, – здивовано знизав я плечима. – Просто має бути хтось…
– Навіщо? Не знаєте, кому потім квартиру та машину відписати? – поцікавилася вона. – Раз не дає Бог дітей, значить, нема чого їх тягнути у свій дім.
– Невідомо, хто саме вам може дістатися. Там особливо хороших і немає. Всім зрозуміло, з яких сімей вони туди потрапляють…
– Мамо, ми розберемося! – гаркнув я на матір. – Всі діти однакові! Все залежить від подальшого виховання!
– Знаю я, як ви розберетеся! Візьмете якусь дитину, яка вас потім за шматок хліба ухайдокає, – з досадою скривилася вона. – Ви новини взагалі дивитеся хоч іноді, чи ні?
– Я зрозуміла, про що ви кажете. Хіба ж рідні діти не можуть викинути нічого подібного? – Заперечила Юлія і розгублено знизала плечима.
– Ти схвалюєш його ідею? – Вона з осудом подивилася на невістку. – Я думала, що ти набагато розумніша. По вас обох плаче психушка, – додала вона і стала метатися від однієї стіни до іншої.
– Лідію Семенівно, не варто так бурхливо реагувати на наше рішення, – бажаючи заспокоїти свекруху, посміхнулася невістка.
– Загалом так! Я нізащо не прийму цієї дитини! Вона ніколи не стане моїм онуком чи онукою! – Лідія Семенівна змінила курс і побігла до передпокою.
Схопивши пальто, вона почала взуватись. Однак, верхній одяг у руках заважав їй зробити це швидко.
– Лідія Семенівно, давайте всі заспокоїмося і видихнемо, – не знаючи, як порозумітися зі свекрухою, Юлія вийшла до передпокою.
– Я і не нервую! Просто не хочу слухати ваше марення! Мені здається, ви обоє збожеволіли! – грізно гаркнула у відповідь свекруха.
– Навіщо вам дитина з дитячого будинку? Зрештою, ви можете зробити штучне запліднення, а не брати незрозуміло кого і з якими генами.
– Називається, поговорили, – зітхнула дружина і зачинила за матір’ю двері.
Як тільки мати повернулася додому, вона стала віддалено задовбувати нас і закидати посиланнями на різні статті, в яких розповідалося, чому погано брати дитину з дитячого будинку.
– Дурниця якась! – Я відкрив і відразу закрив довгі повідомлення від неї. – Вона продовжує, як і раніше, нас страхати.
– Може таки сказати їй, що ми вже обрали дитину? – Запропонувала Юля.
Я покривив обличчя. Мені не надто подобалася витівка дружини, бо я знав, що якщо остаточно поставити матір перед фактом, вона оголосить нам бойкот.
Однак відкладати цю новину також не варто. Мати повинна була поступово звикати до того, що незабаром у нас буде дитина.
– Андрію, твоя мама в чомусь має рацію. Може нам ще раз варто все добре обміркувати? – несподівано спитала Юлія.
– І ти туди ж? – обурено сплеснув я руками. – Ми зібрали майже всі документи, шляху назад немає!
– Він є, поки ми не взяли хлопчика, – збентежено знизала плечима вона.
– Ні, вже все вирішено! – Процідив я.
Юлія задумливо подивилася на мене, який хотів забрати піврічного хлопчика більше, ніж вона.
– Ти дивно поводишся, – моя поведінка здалася їй підозрілою. – Звідки така одержимість саме цією дитиною?
– Немає ніякої одержимості, просто я вже налаштувався, – я мимоволі почервонів і почав виправдовуватися.
Проте Юлія не збиралася здаватися. Вона відчувала, що я щось недомовляю.
– Тобі точно нема чого сказати? – похмуро запитала дружина. – Що, якщо я зараз відмовлюся брати цю дитину і захочу іншу, чи взагалі передумаю брати?
– Не жартуй так…
– Я і не жартую! – Юля войовничо схрестила руки на грудях. – Чому саме цей хлопчик?
-Тому, що він мені сподобався, я хочу, щоб він жив із нами, – пробурчав я.
– Це не пояснення, – похитала вона головою. – Звідки в тебе раптом з’явилися батьківські почуття до чужої дитини? – Додала вона і стала уважно стежити за моєю реакцією.
Я занервував і почав смикати свою сорочку. Я не знав, чи варто говорити Юлі правду.
– Цей хлопчик – мій син, – несподівано випалив я. – У мене пів року була на боці інтрижка, але потім я вибрав тебе.
– А нещодавно дізнався, що мати дитини потрапила в ДТП. Загалом, її місяць тому не стало. Хлопчик опинився у дитячому будинку. Я зробив тест ДНК. Він мій…
– Нічого собі! Оце причина! Виявляється, це твій син! – приголомшено промовила Юля. – А я ще думаю, навіщо тобі знадобилася чужа дитина. Отже, пів року ти мені наставляв роги?
– Я знаю, що вчинив погано! Пробач! – Я бухнувся навколішки перед дружиною. – Я пізно усвідомив, що неправильно вчинив! Ти ніколи не дізналася б про неї, якби я сам не зізнався.
Дружина відсторонилася від мене і пішла в спальню перетравлювати інформацію, що звалилася на неї. Близько тижня вона не розмовляла зі мною і всіляко ігнорувала всі мої розмови.
Мати, яка не здавалася і намагалася відмовити нас взяти дитину з дитячого будинку, дізнавшись все від Юлії, викликала собі “Швидку допомогу”.
– Оце сюрприз ти мені підкинув! – Зателефонувала вона мені з лікарні. – Зате зображував із себе такого праведника… діти однакові… Не здивуюся, якщо невістка тебе після цього покине!
Однак Юля мене не покинула, вона вибачила мені загул і погодилася взяти дитину моєї коханки у свою родину. Я їй дуже вдячний за цей милосердний вчинок!
Не перестаю їй дякувати за те, що вона не тільки мене пробачила, а й прийняла мого сина, та покохала, як рідного.
Для такого вчинку потрібна мудрість, та здоровий глузд! Я задаю собі питання, чи я зміг би її пробачити в аналогічній ситуації?
Поки що не можу дати відповідь на це питання! Мабуть, я не мудрий! Як ви вважаєте?
