Завірюха за вікном кружляла останні сніжинки року, що минає. У квартирі пахло мандаринами та ялиновими гілками.
Олена міцніше затягнула пояс на махровому халаті. На столі перед нею лежав новий планшет у фірмовій упаковці. Дорогий, сучасний, зі стілусом та клавіатурою, але не ноутбук.
– Для роботи піде, – сказав Дмитро, цілуючи її в щоку.
Вона тоді промовчала і подякувала. А зараз, через три дні після Нового року, поки Дмитро був на роботі, вона натрапила на історію браузера в його комп’ютері на відкриту вкладку з відгуком про ноутбук.
Той самий, який вона хотіла. Лише відгук був залишений під ім’ям його матері, Галини Петрівни.
Олена відкинулася на спинку стільця, заплющуючи очі. У вухах дзвеніла тиша, що переривається лише цоканням годинника у вітальні…
– Дімо, нам треба поговорити.
Дружина зустріла його біля дверей, не давши навіть зняти пальта. Дмитро, високий, плечистий, зі звичною впевненою усмішкою, спохмурнів.
– Що трапилося? Знову рахунок за електрику принесли?
– Ні. Зайди, будь ласка, на кухню.
Він пройшов, кинувши пальто на стілець. На кухні пахло імбирним печивом, яке Олена пекла ще вранці, намагаючись заглушити тривогу.
– Я бачила історію браузера, – почала вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів. – Ти вибирав ноутбук своїй мамі?!
Дмитро завмер на секунду, потім знизав плечима і потягся до чайника.
– І що? Мамі потрібний був комп’ютер, старий зламався.
– А мені не потрібний? – голос Олени все ж таки зрадливо затремтів. – Я ж просила саме ноутбук, для роботи, для верстки та графіки! На планшеті половини програм я не запущу!
– Олено, годі! Грошей не було! Ти ж знаєш, як у мене зараз на роботі. Премії урізали. Ноутбук, який ти хотіла, коштує, як половина заробітної плати. А мамі я обіцяв ще навесні.
– Але ж ти купив їй саме ту модель, що я показувала! – Вирвалося в Олени. – Я бачила відгук! Ти вибирав між такими самими характеристиками, які я тобі називала!
Дмитро поставив кухоль з такою силою, що чай розплескався на стільницю.
– Та що ти пристала? Подарунок не сподобався? Планшет топовий! Ти хоч уявляєш, скільки він коштує? Усі жінки мріють про такий!
– Мамці ноутбук потрібен для спілкування з тіткою з Канади та для рецептів. А тобі – для твоїх “творчих поривів”, які ні гривні до хати не приносять!
Від його слів у Олени повітря вибило з легень. Вона мовчки дивилася на чоловіка, на його знайоме, улюблене обличчя, спотворене зараз роздратуванням.
Її “творчі пориви” – це дизайнерський бізнес, який вона намагалася підняти три роки, працюючи ночами після основної роботи бухгалтером. Дмитро завжди називав це “хобі”.
– Мої пориви,- тихо сказала вона,- минулого місяця принесли нам двадцять тисяч. На які, до речі, купили тобі нову зимову гуму.
Дмитро махнув рукою.
– Гаразд, не сваритимемося. Новий рік лише минув. Прийми планшет. Влітку, може, на ноутбук накопичимо.
Він обійняв її, обдавши звичним одеколоном. Олена стояла нерухомо, дивлячись у вікно на зимовий вечір.
Наступного дня вона зателефонувала свекрусі.
– Оленко, дякую вам за пиріг! І синові – за подарунок, – дзвінкий голос Галини Петрівни звучав бадьоро.
– А тобі він планшет подарував, так? Зручна штука, я своїй подрузі Ганні Степанівні такий же взяла, вона в ньому дивиться фільми.
– Так, зручний, – монотонно відповіла Олена. – А як вам новий ноутбук?
– Ой, золотце, просто чарівність! Такий тоненький, легенький! Я ще не можу розібратися, стільки всього. Дмитрик сказав – найкраща модель, для дизайну підходить. Я, звісно, не знаю, я лише фотографії з онуком туди закачала.
– Рада за вас, – видавила Олена. – Якось приїжджайте, чай поп’ємо.
Вона опустила слухавку і довго сиділа, дивлячись на свої руки. На палець, який роздряпала, коли готувала святковий стіл, на слід від ручки на середньому пальці – від нескінченних ескізів.
Ці руки працювали п’ять років без відпочинку: по дому, на основній роботі, за своєю “примхою”.
Увечері вона не стала готувати вечерю. Купила готові пельмені. Дмитро, прийшовши, здивовано підняв брови.
– Чому не приготувала?
– Втомилася, – коротко відповіла Олена.
Вони їли мовчки. Тиша була напружена.
– Ти ще на мене ображаєшся? – нарешті спитав Дмитро, відкладаючи виделку.
– Я думаю, – сказала Олена повільно, ретельно підбираючи слова. – Я думаю, чому твоїй матері можна купити дорогий ноутбук для спілкування та фотографій, а твоїй дружині для роботи, яка приносить гроші – ні?
– Це різні речі! – спалахнув він. – Мама одна! Вона мене виховала, витягла на собі після батька! Я їй завдячую!
– А я? – голос Олени був тихий, але в ньому з’явилася сталь. – Ми разом десять років. Я нічого не заслужила?
– До чого тут це? Ти поводишся, як розпещена дитина! Мати старіє, їй радості мало. А ти молода, здорова. Подумаєш, ноутбук! У тебе комп’ютер є, старий, але працює!
– Він ледве вмикається, Дімо! На ньому навіть новий графічний редактор не запуститься! Я тобі показувала! Я просила не як дружина із непомірними забаганками, а як партнер, як людина, чия праця приносить дохід сім’ї!
Дмитро встав із-за столу.
– Не розумію я цієї твоєї істерики! Поговорили, й вистачить! У мене завтра важлива нарада.
Він пішов у кімнату, грюкнувши дверима. Олена сиділа сама на кухні, у світлі самотньої люстри, і слухала, як завиває за вікном вітер.
Вона зрозуміла: справа не в ноутбуці та не в грошах. Справа у пріоритетах, розставлених так, що не залишалося сумнівів.
Вона – не перша. Вона зручна, звична, та, що завжди поруч. Та, що зрозуміє, пробачить, проковтне образу.
Її бажання – це забаганки. Її потреби – це “можна і почекати”. Її праця – це хобі.
А мама – святе! Маму треба балувати, мамі – найкраще, навіть на шкоду дружині.
Наступного ранку Дмитро, як ні в чому не бувало, поцілував її в верхівку перед тим, як вийти з квартири.
– Гаразд, образилась і вистачить. У вихідні сходимо кудись. У кіно хочеш?
Олена кивнула, не підводячи очей. Коли за ним зачинилися двері, вона взяла планшет, акуратно запакувала його назад у коробку, поклала у шафу на верхню полицю, а потім сіла за старий ноутбук.
Він, насилу завантажившись, жалібно гудів. Вона відкрила текстовий документ та почала друкувати.
В обідню перерву Олена поїхала в банк. Оформила окремий рахунок та перевела на нього свої сорок тисяч із хобі, плюс накопичення з минулих проєктів. Вийшла пристойна сума.
Потім вона зайшла в салон зв’язку, де продавали ту саму модель ноутбука. Подивилась, потримала його в руках.
– Беремо? – посміхнувся консультант.
– Ні, – сказала Олена. — Поки що ні.
Вона вийшла надвір. Мороз щипав щоки. Олена йшла сніговим містом, і в голові складався план.
Увечері жінка була спокійна. Вона приготувала вечерю, поговорила із Дмитром про його роботу, кивнула на плани на вихідні.
А вночі, коли він заснув, Олена встала, пройшла до вітальні і сіла біля вікна. Вона думала не про ноутбук, а про самоповагу та про межі, які дозволила стерти.
Вранці жінка розбудила Дмитра запахом кави.
– Діма, – сказала вона, ставлячи кухоль на тумбочку. – Я з’їжджу до мами на тиждень. Їй треба допомогти із документами.
Він, сонний, крякнув.
– Їдь. Тільки квитки дешевші шукай.
Вона не стала говорити, що квитки вже куплені і що до мами во
на поїде лише на три дні.
А на наступні чотири найме студію у місті, де зможе працювати. На вокзалі, вже стоячи біля вагона, вона отримала повідомлення від Галини Петрівни.
Фотографія: свекруха сидить із чаєм біля нового ноутбука, на екрані – заставка з онуком.
– Приїжджай, золотце, чайку поп’ємо на новому дивані! Теж подарунок Діми!
Олена повільно видихнула і набрала відповідь:
– Обов’язково, як повернуся.
А потім додала Дмитру: “Виїхала. Ключі у сусідки” і відправила.
Потім жінка зайшла у вагон, знайшла своє місце, вийняла старий ноутбук і ввімкнула його.
Дмитро зателефонував за пів години. Його голос звучав із надривом. Він суворо запитав:
– Чому ти так написала про ключі?
– Бо не повернуся…
На тому кінці дроту запанувала тиша. Чоловік перетравлював отриману інформацію.
– Як це? Причина у ноутбуці? Ти серйозно?
– Так, – холодно відповіла Олена.
– Повернися додому і поговоримо, – попросив Дмитро, пом’якшившись.
– Ні, у тебе була купа можливостей, але ти ними не скористався… – стомлено відповіла жінка. – Я сама подам на розлучення.
Їх розвели через три місяці. Весь цей час Дмитро упирався і не хотів розлучатися, але йому таки довелося це зробити. Як кажуть, силою не будеш милою…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
