Моя мама все життя прожила з моїм неблагонадійним батьком. Їй соромно було за нього в гостях, тому вона намагалася всюди ходити сама.
Дивлячись на неї я вирішила, що в моїй родині все буде по-іншому, тому вийшла заміж за інтелігентного чоловіка старшого за мене на 10 років. Але мені, як і мамі, соромно з ним перебувати у великій компанії.
Ще зустрічаючись, я помічала, що він любить керувати. Він казав мені, що вдягнути на побачення, вказував, як поводитись у колі його друзів. Якщо я відходила від його правил, він прилюдно робив мені зауваження. Мені було соромно, але я боялася втратити його.
У моїх очах майбутній чоловік був героєм. Він привабливий зовні, розумний, обіймає добру посаду. Коли ми були наодинці, я почувала себе з ним, як за кам’яною стіною. Але все різко змінювалося, коли ми ходили у гості до його друзів, чи батьків.
Мені іноді здавалося, що він просто соромиться мене. Може, через те, що я молодша за нього? Всі його друзі одружені зі своїми однолітками.
Але гнала ці думки геть, думала, що коли стану його дружиною, все зміниться. Адже я буду вже не просто дівчина, а законна дружина.
При своїх батьках чоловік взагалі дозволяє собі на мене кричати. Одного разу ми допомагали їм з ремонтом, так я дізналася, що руки у мене не звідти ростуть, що я надто повільна, лінива.
Я не втрималася, й розплакалася, чоловік потім довго просив вибачення у мене, говорив, що був без настрою, а я просто під руку потрапила.
У присутності сторонніх я переважно мовчу, щоб не сказати дурниць, та намагаюся всім догодити. Якщо ми чекаємо на гостей, я годинами знаходжуся на кухні, щоб порадувати всіх делікатесами.
Перед приходом його батьків, цілий день ношусь по квартирі, приводжу все до ладу, щоб показати, яка у їхнього сина гарна дружина.
Щоб не відставати від чоловіка, читаю розумні книги, дивлюся історичні фільми, навіть взялася за вивчення англійської. Але, на жаль, все це не приносить мені радощів.
Я почуваюся підневільною, ловлю себе на думці, що починаю боятися чоловіка. На вулиці, в магазині, чи в гостях, я боюся, що щось зроблю, чи скажу не так. Весь час стежу за своїм зовнішнім виглядом.
Подруги часто запитують мене, чому я не можу розлучитись, якщо мені так важко жити з ним. Але, якщо чесно, я просто боюся залишитись сама.
За два роки спільного життя я почала вірити в те, що я незграбна, дурна, наївна, безхребетна. А покохати таку досить складно! Що я маю робити? З ним тяжко, а без нього нестерпно!
