– Олеже, скільки це може тривати? Я ж не маленька дівчинка, яка радіє нескінченним обіцянкам. Третій рік ми зустрічаємося і ти, як папуга, твердиш одне й те саме.
– Все обіцяєш розлучитися. Але мене вже твої обіцянки дістали. Скільки ти ще намагатимешся втримати в одній руці два кавуни?
– Навіть тим, хто їх вирощує, не завжди це вдається. Обов’язково один упаде і розіб’ється. Я розумію, що ти боїшся сцен та істерик з боку дружини.
– Я і її розумію. З одного боку двадцять п’ять років спільного життя, та дочка на кону. З іншого боку, ти третій рік мені кажеш, що вас нічого не тримає. Лише дочка.
– Дочка вже доросла. Не розумію, чого ти тягнеш. Зрозумій мені скоро тридцять. Я також хочу свою сім’ю. Якщо ні, ти тільки скажи. Я все зрозумію, і відійду вбік.
– Жанно, кохана. Ти ж знаєш, що мені ніхто, крім тебе, не потрібен. Я сьогодні ж поговорю із дружиною. У всьому зізнаюся їй.
– Обіцяєш?
– Так.
Олег увійшов у квартиру. Все, як завжди. Дружина знову дивиться свої серіали, а дочка щебече телефоном у своїй кімнаті.
Олеся відірвала погляд від телевізора і сказала:
– Обід на столі. Розігрій собі в мікрохвильовій печі. І знову обернулася до телевізора. Олег лише встиг подумати:
– Може й має рацію Жанна. Я давно для неї, як порожнє місце. Сенс тоді все відкладати. Я сів поруч із нею на дивані.
– Олесю, нам треба з тобою поговорити.
– Зараз?
– Так. Я хочу піти із сім’ї. Я покохав іншу жінку. Ми разом уже третій рік. Розумію, що це підло, стосовно тебе. Але вибач, так вийшло. Наші стосунки вже вичерпали себе.
– Я розумію, що це прикро. Але за плечима все-таки чверть століття спільного життя. Було багато й хорошого. Тому й прошу розійтися по-доброму, як цивілізовані люди.
Я чекав усього, чого завгодно: крику, істерики, биття посуду, але тільки не мовчання.
Олеся встала, і підійшла до вікна, нервово стискаючи руки в кулаки. Мокрі краплі дощу прокладали свої доріжки по склу, наче вщент змиваючи все, що було між нами.
Олеся різко повернулася. Її обличчя виражало спокій та рішучість. Здавалося, вона давно вже змирилася з тим, що шлюб добігає кінця. Спокійно, але рішуче сказала:
– Я згодна розлучитися, як цивілізовані люди. Тихо та спокійно. Без жодних сцен та істерик. У мене давно були з цього приводу підозри. Але і я маю до тебе прохання. Я йду тобі назустріч, а ти мусиш піти мені.
– Заради нашої дочки. Через три місяці у неї випускний. Отримає диплом і поїде в інше місто. Нехай спокійно складе іспити. Я не претендуватиму ні на що.
– Просто для неї створимо видимість гарних стосунків. Як і раніше, коли в нас все було гаразд. Що тобі варто подарувати пару букетів, і незначних подарунків для мене.
Я замислився. Жанна чекає на мене третій рік, що таке ще три місяці. Все-таки майбутнє дочки теж багато для мене означає.
– Добре, я приймаю твої умови.
Увечері забіг до Жанни. Вона задумливо дивилася у вікно. В очах відбивалося м’яке світло дня, що минає. Жанна мовчки чекала.
– Я обіцяв тобі зізнатися дружині, й зробив це.
Жанна зітхнула, підійшла до мене і хотіла обійняти.
– Стривай. Є одна умова з боку дружини. Офіційно подаю на розлучення через три місяці, як тільки дочка отримає диплом. Дружина одразу підпише всі документи, й тому тяганини не буде.
– Олеже, ти себе чуєш? Перед цим було: доживемо до Нового року. Потім нехай пройде Великдень — не хочеться свято псувати. Тепер знову три місяці до закінчення інституту.
– Жанно, ми ж чекали стільки. Що для нас ці три місяці?
Сльози застилали очі, але Жанна таки стрималася.
– Тоді я теж маю умову до тебе. Ці три місяці ми не зустрічаємося, лише спілкуємось телефоном. У тебе буде час зважити свої почуття і зрозуміти, хто з нас тобі дорожчий. А тепер йди. Хочу побути сама.
– Але це безглуздо, – спробував заперечити я. – Тільки заради доньки ми створюватимемо ілюзію щасливої родини. За що ти мене караєш?
– Олеже, я прийняла рішення. Зустрінемось після того, як подаси на розлучення.
Вдома знову чекав накритий стіл. Тільки цього разу Олеся сіла вечеряти разом зі мною, і покликала Маргариту. Дочка весело розповідала про свої інститутські справи. Зовні все виглядало, як у старі добрі часи, коли ми ще любили один одного.
Наступного дня за сніданком дружина сказала:
– На вихідні нас запросили Тропиніни до себе на дачу. Буде лазня, та будуть мої батьки. Я дуже прошу тебе, пам’ятай про наш договір і зроби так, щоб вони ні про що не здогадалися.
Спільні поїздки до друзів не входили в мої плани, особливо перед розлученням. Але цього разу я вирішив поступитися дружині. Тим більше, що з Тропиніними ми давно дружимо. Не хотілося їх ображати відмовою.
Того вечора намагався кілька разів набрати Жанні, але вона не брала слухавку.
– Злиться. Чого злитися? Пролетять ці три місяці, й будемо разом, – подумав я, і відключив телефон, щоб дзвінок не застав у невідповідний час.
Не підняла Жанна телефон і наступного дня, а потім і до кінця тижня. Нервувався, сердився, але слово, яке дав Олесі – тримав. Хоча, чесно зізнаюся, кілька разів під’їжджав до будинку Жанни. Подивлюся на вікна, що світяться, і додому.
Відчуваючи за собою провину, заїжджав одразу ж за букетом для Олесі. Перед наступними вихідними Олеся знову заявила:
– Мама попросила допомогти прибрати на дачі після зимового сезону. А заразом і переночуємо на природі. Згадаймо молодість. Посмажимо шашлик, посидимо біля багаття.
– Ти, Олеся, ці фокуси кинь. Домовилися вдавати щасливу сім’ю перед дочкою, а не перед рештою.
– А я ні на що не претендую, й ілюзій, щодо твоїх букетів, не маю. Я пам’ятаю, що це лише угода між нами. А батькам щовесни допомагали. Чи ти вважаєш, що я тобі тут Америку відкрила?
– Вибач, я не мав рації. Просто погарячкував.
Вихідні й справді пройшли весело та цікаво. Трохи стомлені, але такі щасливі ми поверталися додому.
Жанна так і бойкотувала мене. Тільки цього разу я задовольнявся телефонними гудками. До будинку вже не під’їжджав.
А потім закружляли клопіт підготовки до випускного. Складання іспитів. Знайомство з бойфрендом дочки. І випускний.
Якось я зловив себе на думці, що тепер знову живу так, як хочу. Легко та невимушено. Не треба ні від кого таїтися та ховатися. Не доводиться нічого боятися. Не вислуховую вкотре чвари:
– Ну, коли ти вже зізнаєшся?
Та й вечори проходили дуже цікаво вдома. Артем виявився цікавим співрозмовником. Знайшлося багато спільних захоплень. Та й на Олесю я дивився по-новому.
За останні місяці вона начебто розквітла. За час підготовки до випускного, навіть пострункішала.
Тепер уже не раз думав, який я був дурень. Чому шукав щастя десь на боці, якщо воно тут поряд.
Повернулися додому після випускного, й Олеся сказала:
– Дякую тобі, що дотримався слова.
– Олесю, тепер я розумію, як тобі було боляче почути мої слова. Але якщо ти зможеш мені пробачити, я хотів би лишитися. І більше ніколи не повертатись до цього питання.
– А як же Жанна?
– Це було якесь марення, і страшна помилка. Я думав, що її кохаю. Але це не так. Я прошу пробачити мені ще раз. Заради нашої дочки та всього хорошого, що було між нами. Просто повір мені, й більше ти ніколи не пошкодуєш про те, що вибачила мені.
– Мені треба подумати. Хоча в душі я тебе вже давно вибачила.
Я підійшов до Олесі й просто обійняв її, не за нашою угодою. А щиро. Від щирого серця. Розуміючи, що мені більше ніхто не потрібен…
