– Я повинна з’їхати та звільнити місце для твого друга? – Мені хотілося вщипнути себе. – Семене, ти нормальний взагалі?
– Ну а де йому спати, ліжко ж одне! Ти й сама ніяково почуватимешся. Маріє, ну що ти? – Семен стояв посеред нашої єдиної кімнати у гуртожитку, розмахуючи руками.
– Ну не можу я Вітьку відмовити, зрозумій ти! Це ж друган! Ми з ним у дитинстві… Та що я розповідаю, ти ж знаєш! Два тижні всього, Маріє, ну два тижні!
Я сиділа на краю дивана, який ми купували в кредит три роки тому, вибираючи колір оббивки аж дві години, і намотувала на палець пасмо волосся. Це стара звичка з дитинства.
Коли мені потрібно було щось важливе вирішити, завжди смикала волосся. Мама казала – припини, облисієш до тридцяти. Не облисіла. Тридцять два вже.
Дивна річ, я дивилася на Семена і бачила його наче вперше. Ось ця родимка над лівою бровою, зморшка біля рота, яка з’явилася минулого року, коли його скоротили із заводу.
Руки великі, з короткими пальцями, руки роботящого мужика, який вміє і кран полагодити, і шафу зібрати.
– До мами поїдеш, може? – Він сів поруч, спробував узяти мене за руку, але я сховала долоні під стегна. – Мама зрадіє. Сто років тебе не бачила. Та й просторіше там у неї, в душ без черги потрапити можна.
– Два місяці, – поправила я машинально.
– Що?
– Два місяці тому я була у мами. На її день народження у серпні.
– Ну так, точно … Маш, ну що ти упираєшся? Це ж тимчасово! Вітька роботу в столиці шукає, зупинитися нема де, а готелі, сама знаєш, які там ціни. Я йому винен, Маш, прям конкретно винен.
– Семене, – сказала я тихо, і він здригнувся, бо я називала його повним ім’ям лише в особливих випадках.
– Скажи мені чесно. Це правда все заради Вітьки? Чи … ти просто знайшов привід влаштувати собі від мене відпочинок?
Він аж підскочив з дивана, заходив по кімнаті, три кроки туди, три назад, більше не розгуляєшся у наших вісімнадцяти метрах. Я стежила за цим миготінням, затамувавши подих, як за м’ячиком на тенісному матчі.
– Та ти що, Марійко?! Ти що таке кажеш! Звісно, заради Вітьки! Ти думаєш, я… Та я б ніколи… Машко!
І тут я стовідсотково зрозуміла: бреше.
Не про Вітьку бреше, той справді приїде, у цьому я не сумнівалася. Щось інше, чого сам ще до кінця не розуміє.
Бачила я це по тому, як він уникав мого погляду, як бігали його очі, як він тер шию. Він завжди так робив, коли брехав.
Я метнулася до шафи та дістала сумку.
– Ти що, прямо зараз підеш? – Семен зупинився посеред кімнати зі здивованим обличчям.
– А чого тягти? Завтра твій Вітька приїжджає, так ти сказав?
– Так, але … Маш, ну не дуйся! Ну що ти, як маленька? Два тижні всього!
***
Мама відчинила двері в халаті та з рушником на голові. Побачила мене з торбою і все зрозуміла без слів. Мами, вони такі, їм пояснювати нічого не треба.
– Проходь, доню, – тільки й сказала. – Розташовуйся.
Два тижні я прожила у своїй дівочій кімнаті, де на стінах досі висіли постери та фотографії з однокласниками.
Дивне відчуття, я ніби провалилася у минуле, де мені знову сімнадцять і все життя попереду. Мама не лізла з розпитуваннями, тільки вранці готувала мої улюблені сирники, а ввечері ми пили чай із варенням та дивилися серіали.
Семен дзвонив постійно, я бачила, двадцять пропущених, тридцять, сорок… Потім батарея сіла, а заряджати я не стала.
На п’ятий день зустріла Оленку, однокласницю. Розговорилися, і вона покликала мене в кафе.
– Слухай, а я твого бачила позавчора, – сказала вона, розмішуючи цукор у капучино. – З якимсь чоловіком. Високий такий, у шкіряній куртці.
– Це Вітька, друг дитинства, – відповіла я машинально. – У нас зупинився, тому я живу у мами… тимчасово.
– А-а-а, – простягла Лєнка і якось дивно на мене подивилася. – Друг, значить.
Я не стала питати, що вона мала на увазі, не хотіла знати.
Рівно через два тижні Семен зателефонував на мамин стаціонарний телефон, оскільки мій все ще був вимкнений. Не було жодного бажання його вмикати.
– Маріє, все, можна приїжджати, – сказав він стомленим голосом. – Вітька поїхав.
– Добре, – відповіла я спокійно. – Завтра приїду.
– Справді? – спитав він радісно. – Тут такий бардак, ти не уявляєш! Холодильник порожній, сорочки всі пом’яті, я вже два тижні локшиною харчуюсь…
– Завтра приїду, – повторила я і повісила слухавку.
Мама стояла біля дверей кухні.
– Повертаєшся? Правда? – Вона стримувала посмішку.
– Ага, за речами. Подам на розлучення, годі, нажилася з чоловіком.
Вона кивнула і пішла готувати вечерю.
Семен зустрів мене на порозі. Виглядав він не дуже: червоне обличчя, п’ятиденна щетина. У кімнаті справді був погром, порожні пляшки, недопалки, коробки від піци та локшини. Пахло хмільними парами й чимось кислим.
– Марійко, – він кинувся до мене, спробував обійняти, але я відступила. – Маш, ну все ж, все закінчилося!
– Давай забудемо, га? Як страшний сон забудемо! Я більше ніколи, чуєш, ніколи нікого не приведу в нашу оселю! Присягаюсь тобі!
Я пройшла до шафи, відчинила дверцята.
– Допомогти? – Він заметушився поруч. – Давай я сумку подам. А чого вона така легка, порожня, чи що? Машо, ти що? Ти навіщо речі складаєш? Машко!
– Я подаю на розлучення, – сказала я, акуратно укладаючи сукні. – Через місяць все буде скінчено.
Він сів просто на підлогу, де стояв. Просто склався навпіл.
– Машко… – прошепотів він. – Машко, ти що… Через два тижні? Через Вітьку?
– Не через нього.
– А чому?
Семен підвів на мене очі, і в них була така розгубленість, таке щире нерозуміння, що на мить мені стало його шкода.
– Машу, ну поясни! Ну, що я такого зробив? Все ж добре у нас було!
Я застебнула сумку, обернулася до нього. Чоловік сидів на підлозі у брудних джинсах і м’ятій футболці, виглядав загубленим, як бездомний пес.
– Семене, – сказала я повільно, підбираючи слова. – Ти попросив мене піти з власного дому на два тижні, щоб твій друг міг тут жити. Ти не спитав, а поставив перед фактом!
– І знаєш, що найстрашніше? Я пішла. Просто взяла, і це зробила. Як собака, яку виставили за двері. Бо не знала, як правильно вчинити.
– І ось ці два тижні я думала, а що далі? Прийде інший друг, і ти знову виженеш мене з моєї квартири? Чи, може, захочеш один відпочити, і знову пошлеш до мами?
– Та я ж сказав, що більше ніколи…
– Справа не в цьому, – я перервала його. – Річ у тім, що ти вирішив, що так можна робити. Попросити дружину піти з дому, щоб поселити друга!
– І я зрозуміла, якщо зараз не піду сама, назавжди, то так і буду все життя йти на твоє прохання і повертатися, коли ти дозволиш. А я, Семене, не собака! Я людина!
Він дивився на мене, і губи в нього тремтіли, як у дитини, яка зараз розплачеться.
– Але ж я люблю тебе, – прошепотів він. – Машко, я ж люблю…
– І я любила тебе, – відповіла я, взяла сумку і пішла до дверей, – кімнату продаси, половину перекажеш мені. А більше мені ділити з тобою й нема чого.
Він щось кричав мені вслід, але я вже спускалася сходами й не слухала. Шкода про одне, – про витрачений час.
– Отак живеш з чоловіком, довіряєш йому, любиш, дбаєш, розраховуєш на взаємність, й раптом, як обухом по голові, – звільни житлоплощу для друга! – Та й, будь ласка, – звільнила назавжди! Які мої роки…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
