Я познайомилася з родиною, яка втратила все і була шокована, наскільки сильні ці люди. Вадим із родиною заїхали у сусідню квартиру у квітні. Я познайомилася з його дружиною і вона стана іноді навідуватися в гості.
Люди, які думають, що переселенець покинув рідну домівку і це єдина проблема, помиляються дуже. Кіра з Вадимом виїхали з двома дітками, найменшому не було і року. Вони сподівалися і вірили, що зможуть лишитись вдома і якось працюватимуть. Але небезпеки більшало, заради дітей виїхали в Дніпро, звідти через всю Україну прям до нашого міста.
Я пам’ятаю день, коли стало зрозуміло, що їхнє місто пішло у окупацію. Там їхній дім, бізнес, друзі і рідні, хто так і не виїхав. А ще я пам’ятаю день, коли в їхню домівку заселилися чечени. Кіра просто не знаходила собі місця, плакала. Казала:
“Це просто дім, чому він мене не відпустить, чому так важко?”
Доходи родина втратила, а разом з тим і обладнання, яке вже не тільки не забрати, а і невідомо чи просто не розмародерять. Вадим почав все з самого початку, пішов найманим працівником, щоби хоч покривати оренду і продукти на чотирьох. Кірі б ще у декреті сидіти, але вона знайшла щось віддалене і собі, теж приносить якусь копійку.
Вона щиро сподівалася, що скоро звільнять місто і встоїть дім. Що в колишнє життя можна буде повернутися. Якось вона зайшла до мене, попросила взяти на руки маля. І як розридалася, це був майже крик. Їх дім визнали військом ворожим об’єктом, пояснювати не буду …
Пам’ятаю, що у Кіриної матері є хронічне захворювання щитовидної залози. Вона щоранку має прийняти пігулку. Її таблетки недорогі, але там де зараз мати, їх не дістати.
Кіра якось заплатила 1000 гривень якомусь волонтеру, щоб той передав пігулки матері у місто. Вона говорила, що самих пігулок там гривень на 300, великий запас, але вони копійчані. Волонтер пропав з радарів, а у Кіри тоді опустилися руки. Ну що йому важать ті пігулки? Але ж як вони важливі для матері.
Пам’ятаю, як Кіра більше тижня не мала зв’язку із подругою, вірила в краще, але як боялася. Бо вона там де небезпека, де чужі військові вважають себе богами. Сама із дитиною. Її подружка з часом написала, декілька днів не було світла, потім взагалі не було зв’язку, але вони тримаються. Як? Дівчина із дитиною.
Нещодавно зупинила мене бабуся у під’їзді і стала питати, що за люди мої сусіди. А потім різко обірвала і як скаже:
“Не люблю переселенців, всі проблеми через них!”
Я аж злякалася її тупості. Хіба ж від пересенців проблеми, а не від війської агресії росіян? Шкода Кіру і діток, бо таких бабусь щось останнім часом розвелося. Я подумала, що деякі люди взагалі не здатні на співчуття, у них всередені немає чогось, що за це відповідає.
І коли я зустрічаюсь з такими людьми, то дуже лякаюсь. А раптом у мене станеться біда, а всі тільки казатимуть, що я для них і є джерело проблем?
