Це трохи смішна історія, яка зі мною трапилася. Хочу, щоб читачі могли посміхнутися, а чи не засмутитися як з інших історій. Річ у тому, що я працюю таксистом. І ось якось направляє мені Любочка, наш диспетчер, хороше таке замовлення – практично з одного кінця міста на протилежну околицю. Ось, думаю, гарна буде ціна! Взяв пасажира та поїхав за замовленою адресою.
Проїхав центр, виїхав у приватний сектор і… зрозумів, що не знаю дороги до потрібної вулиці. Зазвичай у таких випадках таксисти користуються навігатором, але в цей день мій телефон якось швидко розрядився. Обережно питаю пасажира: «Чи не підкажете найкоротшу дорогу?» А він у відповідь: Не знаю. Там мешкає мій друг. Я до нього із Києва приїхав». Ну, думаю, добре хоч нічого не запідозрить.
Їдемо потихеньку провулками. Я сподіваюся спитати дорогу у якогось перехожого. Але вже стемніло й довкола ні душі — у таких районах рано спати лягають. Пасажир мій дрімає і раптом як закричить: «Та що у вас всі магазини однаково пофарбовані? Це вже третій – чорний низ, біла вершина». Я мовчу, але розумію, що це ми як у лісі, їздимо по колу. А найжахливіше, що я навіть не знаю, як виїхати назад, у центр міста. Вихід один – шукати перехожих, не стукати ж у будинки з проханням показати таксисту дорогу.
Але людей немає. Значить, треба чекати. Я зупинився, вибачився перед пасажиром і поліз під капот усувати несправність. Копаюсь-копаюсь, перехожих немає, з будинків ніхто не виходить – глухомань, одним словом. Пасажир мій уже нервує. Вийшов із машини. Я, гадаєте, навіть здригнувся. Чоловік здоровенний. Зараз як розсердиться та як мені піддасть, так мало не здасться. Я швиденько витер руки і сів за кермо. Поїхали далі.
Магазин більше не трапляється. Але раптом… раз, провулки скінчилися і попереду замиготіли дерева приміського гаю. У пасажира, бачу в дзеркалі, обличчя витяглося, і він тихо так гроші мені простягає, вдвічі більше за тариф, і каже: «Висадіть мене тут, тільки не вбивайте. Хочете, я вам ще більше заплачу? Це він вирішив, що я його в ліс на поживу вовкам везу. Тут я засміявся і заспокоївся. Тому що ми на окружну дорогу вискочили, а тут машини ходять не те, що в лабіринтах приватного сектора.
Загалом, я зупинився, загальмував першого водія, що попався, пояснив ситуацію і попросив по навігатору дорогу подивитися до потрібної вулички. Пасажир теж уже все зрозумів, посміхнувся. Мені, звичайно, соромно було перед ним, але добре хоч бензин не скінчився, а то довелося б до приватників на ночівлю проситися. Було б ще гірше.
Радий, якщо комусь здійняв настрій. Але, слово честі, тоді було багато хвилин, коли нерви напружувалися до краю.
