Валентина Михайлівна вийшла на балкон і на повні груди вдихнула чисте повітря.
Вона завжди мріяла про свій будиночок біля моря. Однак на подібне житло грошей у літнього подружжя не вистачило, зате вони змогли придбати двоповерховий котедж у Ворохті.
– Валю, ти де? – пролунав крик Петра Андрійовича. – На балконі, мабуть?
Жінка ствердно відповіла, і чоловік через пару хвилин уже стояв поряд з нею.
– Краса! – дивлячись вдалину на гори, з придихом промовив чоловік і обійняв дружину за плечі. – Тільки живи та насолоджуйся! Жаль, що дочка з онуками дуже рідко приїжджає.
Після цих слів Валентина Михайлівна змінилася в обличчі, та розсіяно сплеснула руками.
– Я зовсім забула сказати. Сьогодні дзвонила Настя, сказала, що завтра вони всією родиною до нас приїдуть, – радісно повідомила дружина.
– Ось це гарні звістки! – поплескав у долоні Петро Андрійович. – Тоді побіг шашлик маринувати.
Щойно чоловік пішов униз, Валентина Михайлівна подивилася в далечінь і важко зітхнула.
З чоловіком вони мали одну єдину дочку Анастасію. Дівчинка з’явилася в сім’ї в той час, коли подружжя зовсім зневірилося, і їм перевалило за сорок років.
Звичайно, вони всіляко балували донечку, і ні в чому не відмовляли. З цієї причини Анастасія виросла смиканою, розпещеною, та егоїстичною дівчиною.
Вона вважала, що батьки просто повинні утримувати її сім’ю до глибокої старості. Тільки чиєї старості, Настя не уточнювала. Стабільно, раз на місяць, у день отримання пенсії, дівчина дзвонила батькам, та вимагала гроші.
Якоїсь миті Валентина Михайлівна не витримала і поцікавилася, чому вони зобов’язані забезпечувати її у тридцять років.
– Навіщо вам, старим, дві пенсії? Вам і однієї вистачить за очі, – з байдужістю відповіла Анастасія.
Валентина Михайлівна оторопіла від нахабства доньки, яка не бачила нічого поганого у своїх словах.
– Ми з батьком не люди тепер чи що, раз нам за сімдесят? – обурилася у відповідь мати.
– Ой, мамо, куди вони вам? Подорожуватимете? – зареготала Анастасія. – Я, на відміну від вас, знайду їм застосування.
– Ми теж знайдемо…
– На що ви їх витрачатимете? – ніяк не вгамувалася дівчина, бажаючи, щоб мати відповіла на її запитання.
– Ми хату збираємося купувати, – не витримала Валентина Михайлівна і розкрила дочці таємницю.
– Будинок? А квартиру куди? – одразу зацікавилася Анастасія. – Продасте? А як я?
– Настя, ми ж тобі купили трикімнатну, – дивуючись нахабству доньки, нагадала жінка.
– І що? Це ви купили мені! У вас ще є двоє онуків, – діловито промовила дівчина.
Валентина Михайлівна спохмурніла. Дочка своїм ставленням явно натякала на те, що батьки мають зняти останню сорочку, та віддати її сім’ї.
– Ми про себе ще не подбали, щоб про онуків думати, – прийшовши до тями, відрізала у відповідь мати.
– Ось як? – здивовано спитала дівчина. – Вам жити скільки залишилося? Пора вже про інше житло думати.
Валентина Михайлівна, зрозумівши, на що натякає Анастасія, голосно схлипнула і кинула слухавку.
Про цю розмову жінка не стала розповідати чоловіку, щоб він, як і раніше, вважав, що у них добра і любляча дочка.
Близько пів року Валентина Михайлівна та Анастасія не контактували. Петро Андрійович цікавився у дружини, в чому річ, а та брехала, відповідаючи, що в дочки надто багато справ.
Сьогодні Валентина Михайлівна прокинулася зарано. Вона ніби передчувала щось недобре. О восьмій ранку пролунав дзвінок, який і показав, що жінка не дарма переживала.
Їй зателефонувала дочка і повідомила про те, що хоче приїхати з усією своєю родиною до їхнього будиночка.
Вона ще жодного разу не була у батьків на новому місці й хотіла подивитися, на що саме вони проміняли свою квартиру в центрі Чернівців.
– О котрій приїдуть? – голосно гукнув Петро Андрійович із першого поверху.
– На обід начебто, – озвалася жінка, починаючи хвилюватися з приводу майбутнього приїзду дочки з сім’єю.
Наступного дня до будинку подружжя під’їхала дорога іномарка, з якої начебто в уповільненій зйомці, вилізло четверо людей.
Висока блондинка з фігурою моделі несла в руках невеликий поліетиленовий пакет, у якому були фрукти.
Четвірка підійшла до хвіртки, й голосно постукала. На стукіт із хати вискочив Петро Андрійович.
Чоловік метушливо відчинив хвіртку, та впустив довгоочікуваних гостей на територію котеджу.
– Так, забралися ви дуже далеко, – діловито сказала Анастасія. – Будиночок начебто непоганий на вигляд, – оцінювально додала вона.
– Я вже шашлики підготував, – вставив не в тему Петро Андрійович.
Йому не терпілося догодити рідній дочці, зятю та онукам, які до його слів поставилися з байдужістю.
– Ми не гуляти приїхали, а по важливій справі, – з поважним виглядом, дивлячись на тестя, промовив Віктор.
– Встигнемо і поговорити, і шашлики посмажити, – все встигнемо, – махнув рукою чоловік. – Валю, діти приїхали! – голосно покликав він.
Почулися глухі кроки на другому поверсі, і вниз спустилася схвильована Валентина Михайлівна.
Вона ніяково привіталася з усіма, та запросила Анастасію з сім’єю до накритого столу.
– Навіщо ви так далеко забралися? – сідаючи на стілець, спитала дочка. – Я думала, що ви приглянете щось ближче до нас. Ну гаразд, у такому разі вам буде не так важко з ним розлучатися.
– Розлучатися? – Валентина Михайлівна запитливо подивилася на Анастасію. – Про що ти кажеш?
– Ми вирішили продати трикімнатну і купити собі будинок, але не аби де, а в Одесі, біля моря, – захопленим голосом промовила дівчина.
– До чого тут ми? – вгамовуючи тремтіння в голосі, розгублено запитав Петро Андрійович.
– Нам не вистачає. Самі ж розумієте, що житло в Одесі дорожче, ніж у вас, – пирснула від сміху Анастасія.
– Загалом, я пропоную продати цей будинок, та всім разом переїхати жити до моря. Що скажете на мою пропозицію?
Валентина Михайлівна спочатку хотіла відразу відмовитися, але зрозуміла, що це призведе до скандалу, та остаточного розриву стосунків із дочкою.
– Ми подумаємо. З наскоку таке рішення не ухвалюється, – забарившись, промовила жінка.
– Скільки вам потрібно часу? – Не відставала від матері Анастасія. – До ранку вистачить? Не будемо ж ми сто разів до вас їздити…
Зрозумівши, що від дочки так просто позбутися не вдасться, Валентина Михайлівна важко зітхнула.
– Валю, що ти таке кажеш?! Ми лише пів року в ньому живемо. Ти ж сама хотіла будиночок, – обурився Петро Андрійович. – Невже ти так просто його віддаси?
– Тату, це як розуміти? Ти проти того, щоб жити з нами? – Анастасія недобре блиснула очима.
– Та як ми житимемо в одному будинку? Ми ж сваримося весь час, – з несхваленням пробурчав чоловік. – Це згубна справа!
Анастасія ображено підібгала губи. Вона була дуже незадоволена словами батька.
– Ти ж заради грошей і приїхала? Не вистачає вам, беріть кредит у банку! – гаркнув Петро Андрійович і стукнув кулаком по столу. – А цей будинок не продається!
– Продамо цей, купимо біля моря, а потім нас під п’яту точку мішалкою? Ні! Ще не вистачало на старості років поневірятися. Навіть не смій думати, Валю!
– Ось це рідня! Оце мені пощастило! Я їм – будинок біля моря, а не біля болота пропоную, вони ж ще й пики кривлять! – закричала Анастасія, та істерично затупала на місці ногами.
– Ось подивіться, діти, які у вас бабуся з дідусем! Жадібні й злісні люди похилого віку! На той світ хочуть забрати…
– Давайте звідси! Усі четверо! – гаркнув Петро Андрійович. – Жодної нормальної старості з такою дочкою ніколи не буде! Не треба було, Валю, нам з тобою взагалі дитину заводити!
– Не давав Бог і не треба було! Тепер ця дочка, на яку ми все життя горбатили, хоче нас до гривні обібрати.
– Ні, досить! Я вважаю, що ми й так багато для тебе, Настя, зробили. Тепер – ти сама по собі, а ми – самі по собі!
– Виганяєш рідну дочку?! Добре, ми поїдемо, і ноги більше нашої не буде тут! – Анастасія сіпнулася і, скомандувавши дітям і чоловікові збиратися, попрямувала до виходу.
Через кілька хвилин іномарка від’їхала від будинку, відвозячи геть молоду сім’ю.
– Поїхали, – важко зітхнула Валентина Михайлівна.
– І нехай чухають звідси! Бач, що вона придумала… залишити нас на вулиці, або ходити по струнці…
Жінка нічого не відповіла чоловікові. Вона мовчки кивнула головою на знак згоди з його словами.
Більше Анастасія не згадувала батьків. Вона була сильно скривджена і готова була пробачити їх тільки в тому випадку, якщо вони підуть їй назустріч, і продадуть будинок.
А літні люди й не переймалися, бо давно вже зрозуміли, що доживати їм вдвох! А як буде потрібна стороння допомога, то світ не без добрих людей, за будинок хтось, та догляне! А ви що скажете про пропозицію їх доньки, та ухвалене рішення подружжя?
