Я просто хочу хоч трошки кохання

У мене проблеми, звичайно, не великого масштабу, але мені погано, як і багатьом у цьому житті. Річ у тому, що мене не любить мати. Так, саме так. У дитинстві балувала та любила, але я виросла і стала повненькою. Вона більше не любить мене, ображає. Може, й хоче найкращого для мене, але я хочу просто хоч кимось бути коханою.

Я живу і навчаюсь у місті, а мої батьки живуть у селі. Останнім часом я не хочу їхати туди. Мене там не дуже й чекають, судячи з їхнього ставлення до мене. Тиждень тому ми посварилися через те, що я не маю хлопця. А я не хочу це обговорювати, адже вже п’ять років я кохаю хлопця, який мене навіть не знає.

Але я не можу про це сказати мамі, бо заздалегідь знаю її відповідь, що в цьому я сама винна. Що це через те що я неприваблива та сором’язлива. Може, вона й має рацію, що все залежить від мого зовнішнього вигляду.

Я багато плакала і питала: «Хоч хтось мене любить»? Мама щоразу сумно казала: «Якби ти не була товстою, тебе б всі любили». Сьогодні, їдучи до міста, я сказала мамі: «Я тебе люблю». Вона, як дивилася телевізор, так і не повернулася до мене, не те щоб відповісти. Хоча я знаю, вона точно мене почула.

А про того хлопця навіть не хочу писати. Я знаю, що з ним мені все одно не бути. Мені дуже самотньо, а останнім часом я все роблю автоматично: щось їм, кудись іду, працюю, навчаюся. Я спокійно вимикаю телефон, адже все одно ніхто не дзвонить мені. У мене депресія, нервові зриви, сльози, мені потрібна допомога та підтримка. На свій сором, я завела погані звички.

Як пережити те, що я нікому не потрібна? Мене взагалі ніхто не любить. Я не живу, а просто існую. Хочу просто кохання, хоч трохи. Я зовсім втратила душевний спокій.