– Ти все робиш не так! – Вигукнув Олег. – Ось куди ти знову заникала мої шкарпетки?
Голос Олега звучав так, ніби йшлося не про шкарпетки, а про зниклу державну таємницю. Я відставила філіжанку з недопитою кавою і пішла з’ясовувати, що там сталося цього разу.
Чоловік мій стояв посеред кімнати в трусах і майці, і обличчя в нього було таке, ніби хтось раптово пішов на той світ. Або принаймні важко захворів.
– Шкарпетки в середній шухляді, – сказала я, – там же, де вони завжди лежали.
– Це не ті шкарпетки! – Вигукнув Олег. – Вони… холодні!
Я здивовано моргнула і спробувала зрозуміти, що саме мені зараз сказали, бо фраза «вони холодні» в контексті шкарпеток звучала якось… ну, дивно, чи що.
– Мама завжди з вечора клала шкарпетки на батарею, – терпляче пояснив Олег, – і вони були теплими. Женя, розумієш? Теплими!
У цей момент я, мабуть, вперше відчула легкий холод під ребрами. Ми з Олегом були одружені три тижні, а раніше зустрічалися два місяці.
Я була закохана і не звертала уваги на його дива. Він змінює постільну білизну щодня! Бо мама так робить? Значить, охайний.
Вимірює лінійкою складки на шторах! Щоб як у мами було? Миле дивацтво. Чистить зуби з ниткою навіть після соку (за порадою мами, бо волокна в соку)? Ну що ж…
Зрештою, у кожного з нас свої таргани, чому в Олега їх не може бути?
Але шкарпетки…
– Гаразд, – подумала я, – теплі так теплі.
Я принесла у вітальню електричну сушарку, яку мені подарували років п’ять тому, я нею жодного разу не користувалася, увімкнула та «підігріла» коханому шкарпетки. Олег надів їх.
– Ну? – Усміхнулася я. – Все гаразд?
– Так, – кивнув він, – зараз все правильно.
– Ну й слава богу, – сказала я і пішла допивати свою каву.
Якби я тільки знала, що шкарпетки – це був лише початок…
Невдовзі з’ясувалося, що сорочки треба прасувати особливим чином, спочатку комір, потім манжети, потім спинку. І обов’язково через вологу марлю, інакше залишаться блискучі плями.
Ще через три дні – черевики потрібно не просто протирати ганчірочкою, а спочатку сушити на спеціальній колодці, потім чистити їх кремом, а потім полірувати ганчіркою.
Мама, виявляється, вставала о п’ятій ранку, щоб встигнути все це зробити до того, як Олежик, тридцятидворічний мужик з бородою, зволить прокинутися.
– Розумієш, – пояснював мені Олег, – мені треба виглядати солідно. Я ж не можу прийти на нараду, як опудало!
Опудало… Це слово він повторював щоразу, коли щось було не так. Якщо комір сорочки не був ідеально білим, якщо складка на штанах недостатньо гостра, якщо черевики не сяяли, він ставав цим опудалом, а винна в цьому була я.
Я намагалася. Чесно, намагалася. Вставала о шостій, гріла йому шкарпетки, прасувала сорочки так, як він показував, робила йому сирники за особливим (маминим, звичайно ж) рецептом…
І все одно постійно йому щось було не так. То шкарпетки були недостатньо теплими, то стрілки на штанах кривуватими.
А якось він повернувся з роботи з похмурим обличчям і трагічним голосом промовив:
– З твоєї милості я весь день сьогодні ходив у мокрих черевиках. У мокрих, Женю! Тому що ти їх учора не висушила, як слід.
Я не втрималася і закотила очі.
– Олеже, – сказала я, – на вулиці ніби дощ йде. Черевики твої промокли від дощу.
– Вони б не промокли, якби ти їх як слід просочила! Ось мати завжди так робила!
Мама, мама, мама… Вона завжди невидимо була у нашому будинку. Мама робила так, мама робила так. У мами плов соковитіший, у мами борщ густіший, у мами навіть повітря якесь правильніше, домашнє…
– Слухай, Олеже! – Не витримала я. – Якщо мама все робить краще, можливо, ти будеш з нею жити, га? Бо навіщо тобі я, така криворука невміла?
– А може, і буду! – Огризнувся він.
Він зібрав речі й справді поїхав до мами.
Я дивилася за вікно і думала, що я роблю не так? Може, й справді, треба вставати о п’ятій і просочувати йому черевики? Не дійшовши жодного висновку, я лягла спати.
Олег повернувся через два дні, винний, з квітами, бурмотів щось про нерви та втому. Я його пустила, звісно.
І квіти у вазу поставила, і навіть вечерю приготувала, не як мама, звичайно, але нічого, він з’їв, навіть попросив добавку.
А згодом це повторилося. І ще раз, і ще. Схема завжди була однакова, він чимось незадоволений, кричить, грюкає дверима і їде до мами. А за день-два повертається. Квіти, вибачення, тиждень спокою – і знову…
Зрештою, мені це набридло. І в обідню перерву я сіла і написала «Правила для спільного життя».
Пункт перший, – кожен сам відповідає за свій одяг, взуття та зовнішній вигляд. Пункт другий, – домашні обов’язки поділяються порівну.
Пункт третій, – мати живе за іншою адресою, і за кожне порівняння з нею накладатиметься штраф.
Олег прочитав правила та скривився. Витримавши невелику паузу, він запитав:
– Це що?
– Правила, – сказала я.
– І навіщо вони?
– Щоб не було конфліктів.
– Щоб не було конфліктів? – верещав Олег. – Тобто ти хочеш, щоб я, чоловік, виконував жіночу роботу… І щоб у нас при цьому не було конфліктів?! Ти серйозно?
– А що ти вважаєш жіночою роботою? І що чоловічою? – Уточнила я.
– А то ти не знаєш! – засміявся Олег.
І після паузи додав:
– Ні, я справді не можу зрозуміти. Тобі що, так складно правильно прасувати сорочки та чистити взуття?
– Мені не складно, – озвалася я, – але мені не подобається, що ти постійно порівнюєш мене з мамою! Просто… таке враження, Олеже, що ти ще не виліз з-під її спідниці. І що тобі не дружина потрібна, а друга мати, яка…
– Ах, тобі не подобається! – розлютився він. – Ти… Ти ось що! Навчися спочатку бути як вона, а потім правила всякі вигадуй!
Він зім’яв аркуш, шпурнув його на підлогу і пішов. До мами, зрозуміло, куди ж ще. Я підійняла папірець, розгладила і повісила його на холодильник під магнітик.
Олег жив у мами майже три тижні. Потім подзвонив одній нашій спільній знайомій і запитав, як я там, ну чи жива, таке інше.
– Передай йому, – сказала я, – що я жива. І що двері зачинені.
– У сенсі?
– У прямому. Хай більше не приходить. А решту його речей я пришлю кур’єром на мамину адресу.
Зрозуміло, що він прийшов. Він довго стирчав на майданчику, стукав, дзвонив, а коли я попросила його піти, сказав:
– Слухай, ну… Ну відчини мені, га?
– Навіщо?
– Поговорити треба.
– Говори так.
– Через двері?
Я подумала-подумала та вирішила відчинити.
– Можна увійти? – несміливо спитав він.
Я кивнула головою і запросила його на кухню. Олег довго мовчав, сопів, дивився на свої руки, потім перевів погляд на холодильник, на дверцятах якого досі висіли складені мною «правила», і тяжко зітхнув.
– Ну? – Запитала я. – Що ти сказати хотів?
– Я… ну… хочу повернутися, – промимрив він.
– Навіщо?
– Ну… Я не мав рації…
– Олеже, – сказала я, – ми з тобою це вже проходили, хіба ні? Ти приходиш, вибачаєшся, обіцяєш, що більше ніколи й ні за що, а потім усе повертається. Якийсь день бабака у нас із тобою. Невже це тобі подобається?
– Ні, – буркнув він, – не подобається. Я просто хочу, щоб ти все робила, як треба, тільки й усього. А ти не робиш!
– А як треба, це як?
– Як мама, – відповів він.
Ми трохи помовчали.
– Ось що, Олеже, – сказала я, – робити так, як мама, я не зможу. І няньчитися з тобою, виконуючи твої примхи, я не хочу.
Я уважно подивилася на нього і додала:
– І змушувати тебе дорослішати я теж не хочу і не буду. Тому йди ти до мами, Олеже!
І він пішов. А наступного дня я подала заяву на розлучення. Незабаром нас розлучили. Шкода втраченого часу. Але ж негативний досвід, – це теж досвід. Маю надію більше ніколи не наступати на ті ж граблі…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
