– Федю, а я на тебе давно чекаю. Розмова серйозна до тебе.
– Та я ж кожен вихідний у тебе, як за розкладом. Міг би подзвонити, я б і раніше приїхав. Термінове що?
– Розмова не телефонна, але важлива.
– Я сад тобі розчистити збирався, може, там і поговоримо. Заодно розкажеш і порадиш з обрізанням. Як би я чогось зайвого не відхопив.
– Гаразд, зараз я вар садовий принесу, а ти йди поки що. А чай? У мене зігрівся, я ще й сам не пив.
– Нехай спочатку буде чай.
Дід налив свіжозавареного чаю, поставив на стіл хліб, печиво, варені яйця, нарізав ковбасу.
– Пий та слухай. Сподіваюся апетит тобі не зіпсую. Мати твоя приїжджала, про заповіт говорила. Ти ж знаєш, що в мене було двоє дітей, мати твоя і син покійний.
– Ті онуки про мене не згадують, як не стало твого дядька, так і… Я не в образі. А ось твоя мати просить заповіт написати, а краще дарчу. Адже, як мене не стане, і з ними доведеться ділитися всім.
– Діду, ти що це? На той світ тобі ще зарано. Зараз сад, потім паркан, хлів…
– Пожити хочу, але мати твоя має рацію. Тільки вона просить квартиру мою на твого брата одразу оформити. А в мене онука ж два, та й ти все ж таки ближче. А вона на мене насіла.
– Пашка одружився, діти в нього, третього чекають. Я все розумію, та й не живу я там. А ось тебе образити боюся. Ти тут зі мною пораєшся, а я начебто не правильно зроблю.
– Діду, мені нічого не треба, живи.
– Ні, слухай, інакше мене совість буде аж на тому світі мучити. Будинок цей я тобі залишу, мати проти не буде. Їй головне, щоб квартиру я на Пашку відписав. А тут що – розруха. Згоден?
– Я прийму будь-яке твоє рішення.
– Без образи?
– Звісно, діду. Ходімо вже в сад.
– Ходімо, ходімо.
Ставлення Федора до діда не змінилося, приїжджав, як завжди, а от Пашка навіть дякую не сказав.
– Федоре, розмова є, – знову почав дід. – Рік минув. Моя дочка, мати ваша, задоволена залишилася і зникла. Досить, сказала, одного Федора, щоб біля тебе крутитись.
– Все їй ніколи, онуками зайнята. Але вона й раніше така була. Отримає своє, та й поминай, як звали. Так ось! Несправедливість хочу виправити.
– Сейф у мене є, мати про нього знає, тому там невелика сума, для відведення очей тримаю. А тобі я схованку покажу, як мене не стане все тобі буде.
– Сума пристойна, на новий будинок вистачить, а можеш і квартиру купити, справа твоя. Недовго чекати лишилося.
– Діду, ти навіть не думай. Я сам на все зароблю.
– Заробиш, але буде так, як я скажу. Гроші лише тобі. Нікому про це навіть після мого відходу.
Діда не стало за два роки. Ще за три на місці старого будинку стояв новий. Федір одружився, коли дідусь ще був живий. Сім’я жила у будинку.
…- Синку, якось несправедливо виходить. Твоєму братові квартира двокімнатна, а тобі будинок дістався.
– Несправедливо, ти маєш рацію, але дарованому коневі в зуби не дивляться.
– Вартість твого будинку набагато більша, ніж Пашина квартира. Та й мала вона для його сім’ї, дві кімнати. Потрібно справедливість відновити.
– Ти про що? Яка справедливість?
– Не вгадала я тоді. У Паші сім’я більша. Можна обмін зробити, а можна йому допомогти з квартирою більше.
– Обмін? Мамо, я будинок сам будував. Те, що тут було, коштувало менше його квартири.
– Будував на гроші діда!
– Ти ж сама весь його сейф спустошила. Пам’ятник дідові я ставив…
– Мало там грошей було. Зовсім мало.
– Я не в курсі, не перевіряв. Дід мені будинок подарував, я і цьому був радий. А Пашці квартира дісталася.
– Про несправедливість я навіть не думав тоді, але дід так вважав. Сам мені в цьому зізнався. Ображений він був на тебе та Пашку. Отримали своє та зникли.
– Будинок будував я за власний кошт, і житиме тут моя сім’я. Ти своєму Паші вже допомогла, найкраще відхопили.
– А якби все навпаки сталося, мені квартира, а йому хата, то тут зараз просто руїни були б. І знову все було б несправедливо.
– Значить даремно я до тебе прийшла?
– Даремно, мамо. Фінансами теж не допоможу, у мене своя сім’я, дитина, дружина в положенні.
– В положенні? Навіщо?
– Що це означає? Друга дитина? Так у Пашки дружина четвертого чекає. Ти знаєш?
– Четвертого?
– Так, а може знову двійнята, тоді відразу і п’ятий буде.
– Ти жартуєш? Зараз я…
– Бувай, мамо. Тобі скоро за їхніми дітьми в садочок йти. Автобус за десять хвилин. Великій сім’ї треба допомагати, а ми самі впораємося.
Мати поїхала, бо мала багато справ з онуками старшого сина. Молодший її більше не цікавив, – грошей для улюбленого сина не дав, обміну не буде. Як кажуть, – місця тут тихі, ловити тут нічого…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки!
