Коли ми з Вовою познайомилися, мені було лише 18 років. Я закінчувала перший курс в університеті та не думала про хлопців. Але він мене підкорив. Спортивний і цілеспрямований старшокурсник, за яким упадали всі дівчата. Хто б міг подумати, що вибере він мене?
Почали зустрічатися, а за кілька років Вова заговорив про весілля. Я відразу погодилася, але ми домовилися, що підемо в РАГС, коли я закінчуватиму магістратуру. Так і сталося. Вова на той момент уже працював, майбутнє вимальовувалося.
Почали жити разом у орендованій квартирі. Мої рідні зятя любили щиро. Мати постійно повторювала, як мені пощастило, мовляв, яка молода, а такого хлопця відхопила. Та й я, якщо чесно, сама собі заздрила.
Після університету я швидко знайшла роботу. Ми разом розпочали планування нашого майбутнього. Заговорили про дитинку. Здавалося, що ніщо не завадить нашій ідилії. Але я ніби відчувала, що все не може бути настільки ідеальним.
З моменту весілля минуло трохи більше 3 років. Вова прийшов після чергового корпоративу сам не свій. Говорити не хотів, наче він щось приховує. Потім все начебто вляглося. А за кілька днів чоловік сказав, що нам потрібно серйозно поговорити.
Чоловік зізнався у зраді. Чесно сказав, що перебрав, пішов на поводу у колеги. Тепер не може собі місця знайти, розуміє, що зробив величезну помилку. Але чи має це вже хоча б якесь значення? Коли я почула це, всередині щось обірвалося.
Мій коханий Вова мене зрадив. Причому зовсім легко, ніби для нього це справжня дрібниця. Я не знала, що казати чоловікові. Лаятись і з’ясовувати стосунки не було ні сил, ні бажання. Я просто взяла свою сумочку та пішла з дому. Пішла до подруги, проревілася гарненько.
«І що ти думаєш робити тепер? Розлучення?» – запитувала Ганна.
Про розлучення мені і подумати страшно. Але хіба може бути інакше? Недарма кажуть: де одна зрада, там і наступна. Як я можу довіряти людині, яка зрадила з іншої просто від сп’яніння?
Я розуміла, що мені потрібен час, щоб все обміркувати. Я жила в подруги цілий тиждень. Вова щодня приходив, мало не на колінах благав мене просто поговорити. Приносив квіти та подарунки, ніби мене можна ними купити. Гидко!
А потім про все дізналася моя мати. І ось тоді в моєму житті почався справжній жах. Вона подзвонила мені і сказала, щоб я навіть не думала про розлучення. Мовляв, із ким не буває, чоловіки ходять наліво, це нормально. А руйнувати сім’ю через таку безглузду помилку Вови вона мені не дозволить.
Мати сказала, що якщо я подам на розлучення, мене потім заміж вдруге ніхто не візьме. Мовляв, розведені жінки нікому не цікаві. Тому мені треба триматися за Вову, хоч би яку дурість він зробив.
Так мило, що зраду моя мати називає лише дурістю. У її системі цінностей це нормально, бо мій батько теж їй постійно зраджував. А вона терпіла, бо боялася засудження людей.
Але я не хочу бути такою, як моя мати! З іншого боку, я постійно думаю, що люди мають право на другий шанс. Можливо, це саме той випадок? Що ж мені робити?
