Я розумію, що втратила своє “Я” ще в дитинстві, а не після того, як вийшла заміж

Тільки зараз я розумію, що втратила своє “Я” ще в дитинстві, а не після того, як вийшла заміж. З дитинства своїй матері я була взагалі не потрібна. Народжувала вона лише для мого батька, адже дуже його кохає. Сама ж вона дітей заводити ніколи не хотіла і не раз мені про це говорила.

Вже з пелюшок я почувалася непотрібною. Любов свою давав мені мій батько, скільки міг, і то тільки років до 13. Як тільки я перестала жити так, як він вважав за правильне, він, можна сказати, морально відмовився від мене.

Вже з дитинства я потихеньку почала розуміти, що така, якою я є, мене не приймають, і почала відмовлятися від себе, свого “я”, своїх почуттів, почала робити все, щоб заслужити любов і схвалення близьких. Так людина з дитинства вчиться втрачати себе.

Далі більше. Своїх інтересів і потреб я взагалі не розуміла і не відчувала, що мені насправді треба, чого я хочу, і просто робила те, що робили люди. Вже років з 16 мені було однаково з ким спати і що робити. Я була рада зробити все для того, хто просто звернув на мене увагу.

Потім я народила дочку. З’явилася якась мета у житті. І через 2 роки я познайомилася з чоловіком. Тут почався взагалі кошмар, я народила ще одну дитину, чоловік виявився дуже ревнивим і я відчувала себе у сильній емоційній залежності від нього плюс ще й від своїх батьків. У мене розпочалася страшна депресія. Чоловік взагалі не виявляв інтересу до моєї особистості, його цікавила лише  їжа та комп’ютер.

Так на антидепресантах я прожила 6 років, в результаті у мене в нервовій системі порушено все, що тільки можна. У теці мого психіатра цілий список фобій, і хоч я не п’ю вже таблетки, у мене залишилися побічні ефекти, та такі, що я не на будь-якій роботі можу працювати.

Після 6 років проживання з чоловіком я якимось дивом пішла від нього, хоча зробити це було взагалі неможливо.

Після нього я впала на дно. Мені хотілося померти. Тільки після того, як я 2 роки тому потрапила до однієї жінки-психотерапевта, я почала розуміти, що взагалі відбувається. Мені стало легше.

Я дуже довго працювала над собою і тим, щоб пробачити своїм батькам. Давалося мені це дуже важко, хоч мені й набагато легше зараз, бо я вже розібралася, в чому причина. Мені ще багато чого треба зробити, щоб повернути собі свої почуття. Все, що мене оточує зараз, мої батьки, подруги, навіть син, все це підтримує в мені моє хибне “Я”.

Я почуваюся чужою самою собі. Але хочу сказати, що треба прощати людей, особливо близьких. Я дуже багато чого навчилася, перечитала купу книг, багато чого зрозуміла в цьому житті, найголовніше, що потрібно було зрозуміти. Я уявити собі не могла, що у мирний час можна так страждати.

Все описувати дуже довго, багато чого я пропустила, але написала те, що написала. Вибачте, якщо щось не так.