Донька завжди була для нас із чоловіком на першому місці. Ми довго не могли завести дітей і, коли нарешті дізналися, що я при надії, ніби заново закохалися.
Це не історія як із романтичного серіалу. У нас була велика кількість проблем, але новина про майбутню дитину перекрила їх на якийсь час. Ми з Костею перестали так часто сваритися, він почав приходити з роботи раніше, навіть у п’ятницю.
Пологи були важкими. Навіть дуже. Лікар сказав, що іншого шансу ми, на жаль, не матимемо. Отже, Кіра, моя донька, без перебільшень справжнє медичне диво. Я і ставилася до неї, як до дива, все життя.
Перші кілька років я, як і всі недосвідчені матусі, тремтіла над кожним її кроком, кожним подихом.
Коли виявилося, що вона картавить, чоловік оббігав все місто у пошуках гарного фахівця. Треба сказати, що за півроку її мова була просто ідеальною. Всім раджу вирішувати цю проблему з малих років.
Ми віддали її до доброї школи. З математичним ухилом. Знаю, що дівчатка здебільшого обирають інші предмети. Але я хотіла, щоб вона росла в оточенні добрих освітян і, звичайно ж, вихованих дітей.
Ми наймали репетиторів, щоби донька щоразу набирала потрібну кількість балів і проходила до наступного класу. Можу навіть трохи похвалитися, що вона сама непогано справлялася. Але підстрахуватися ніколи не завадить.
Ще ми віддали її на скрипку та уроки тенісу. Чоловік пропонував поговорити про неї зі своїм начальником, щоб він допоміг пробити її на уроки їзди верхи.
Але потім ми вирішили, що це буде вже надто. Все-таки наш бюджет не безмежний, та й коні його трохи лякали. Хтось скаже, що це вже гіперопіка батьків, але ми так не вважали.
Загалом Кіра росла як маленька леді, а ми у всьому намагалися їй допомогти, як могли. Чоловік дійсно орав на роботі, як кінь. А я опікувалася нашою родиною.
Життя у селі за містом взагалі любить працю. А особисто я до неї привчена з самого дитинства. Нас було чотири сестри, а я, старша, доглядала за всіма і віддувалася за всіх. То знаю, як буває в інших сім’ях.
Але після того, як Кіра вийшла заміж, наші відносини з нею дивно змінилися. Наша сторона подарувала молодим житло, квартиру. З боку нареченого було зроблено гарний ремонт.
І все, донька ніби почала уникати нас із батьком. Особливо мене. І я не розумію, як це сталося.
Перші півроку все було ще більш-менш. Я приходила, нагадувала різні ідеї для інтер’єру. Ну, наприклад, що кухня бути білою не може. Це красиво, але дуже непрактично. Так сварка. Вона, бачите, хоче білу кухню. А мити її щотижня хто буде?
Потім настала черга шпалер. Я рекомендувала зупинитися на гірчичному варіанті. Як у нас. Це і для очей приємно, і не видно, якщо пляму поставити. А коли діти підуть, то без цього нікуди.
Пам’ятаю, як Кіра в дитинстві все розмалювала фарбами в кімнаті. І ми ж на неї не кричали, звичайно. Але тоді знайти та купити ще кілька рулонів було цілою проблемою. То чому зараз би не вчинити з розумом?
Ще був конфлікт на тлі ванної кімнати. Ми з батьком рекомендували душову кабіну. Сучасно, практично, економія місця і фінансами не так б’є. Але ж ні, обов’язково має бути ванна.
Не розумію людей, які цілодобово там лежать, відмокають. Це раніше треба цим займатися. Тепер все, почалося доросле життя!
Але якось із закінченням ремонту ми потихеньку примирилися. Я тоді зрозуміла, що Кіра хотіла показати, що вона розумна, все знає. Навчилася, і батьки їй уже не указ. Добре хоч робітники зробили все на совість. Гріх скаржитися.
Але тепер нові витівки. Я, знаєте, завжди була домогосподаркою. Тому й розуміюся на прибиранні. Помити підлогу, протерти пил, попрасувати, скласти, випрати.
Це здається, що все просто і легко. Насправді ж треба звертати увагу на дрібниці, нюанси. А не замітати пилюку під килим і думати, що ніхто не помітить.
Я розумію, що Кіра не з трудівниць і чоловік її тим більше. Тож намагаюся час від часу приходити до них у гості, прибирати, якщо треба. І щоразу я бачу те саме: у шафі речі складені абияк. На вікнах розводи. А на кухні плита постійно у товстому шарі жиру. Я вже мовчу про ванну.
Я ще не стара, здоров’я є. Так от і приходжу, допомагаю цим двом лінивцям з прибиранням. Нехай займаються своїми справами, від мене немає шуму. Що тут ще можна говорити? Але ж ні. Донька зі мною посварилася та заборонила приходити до них взагалі. У квартиру, яку я подарувала їй, по суті. Ми із чоловіком. І яку я ж і зголосилася прибирати, щоб їм було комфортніше, уявляєте?
Але Кіра і навіть зять тепер виставили умови: або я приходжу до них за дзвінком, або краще вже взагалі не приходжу.
Вони, бачите, зайняті, ага. В обох п’ятиденка і немає дітей. Вихідні вільні. Самі не можуть нічого зробити вдома і мене не пускають. Дорослі вже.
На зятя мені, якщо чесно, ображатися навіть не хочеться. Ну, хто я йому? Але чому ж рідна дочка так чинить зі своєю матір’ю. Це, звісно, ганьба. Навіть не знаю яке ще слово підібрати.
Адже була такою розумною і світлою дитиною. Я ж це пам’ятаю. А що ж тепер? Нехтування батьками та повний ігнор. Чим ми таке заслужили? Правильно кажуть: нинішнє покоління нікуди не годиться. Тепер і я з цим погоджуюся.
