Я шкодую, що не поступилася тоді чоловікові

З чоловіком розлучилися через мої часті поїздки, пов’язані з роботою. Він постійно дорікав мені, що я рідко буваю вдома, і мало приділяю йому уваги. До того ж він хотів дитину, але я через роботу весь час це питання відкладала і навіть не хотіла обговорювати. Мені набридли його постійні причіпки, і в результаті не витримали нерви.

Зараз, коли минуло вже три роки з моменту розлучення, мене мучить почуття провини. Я розумію, що все сталося через мене, треба було просто поміняти роботу. Але тоді це здавалося нормальним. Я добре заробляла, ми купили машину, відпочивали за кордоном, але чоловіка це чомусь не влаштовувало.

Я після закінчення університету довго шукала роботу, але крім тимчасових підробітків, нічого не знаходила. І ось мені запропонували місце в одній великій компанії із пристойною зарплатою, але частими відрядженнями, пов’язаними з внутрішніми перевірками.

Я не могла не погодитися, тим більше, що люблю бувати в незнайомих містах, коли ще була б така можливість. Іноді пропонувала чоловікові поїхати разом, графік його роботи дозволяв це зробити, але він постійно був проти і вимагав, щоб я звільнилася. Зрештою, не витримавши постійних сварок, ми вирішили розлучитися.

Чоловік у всьому звинувачував мене, говорив, що в моєму ставленні до нього не вистачає любові, інакше чому мені не сидиться вдома. Я ж думала, що якби він мене любив, то не став би постійно чинити тиск, бачивши, що робота мені подобається, і де я знову шукатиму іншу, якщо звільнюся.

Нам обом не вистачило терпіння. Зараз він одружений і у нього росте син, він отримав все, що хотів. Не знаю, чи щасливий він, але мені набридла моя самотність. Я кілька разів знайомилася з чоловіками, але завжди щось заважало бути разом. То живемо в різних містах, і ніхто з нас не хотів переїжджати, то знову ж таки не подобалася моя робота з частими відрядженнями.

Я шкодую, що не поступилася тоді чоловікові. Зараз би у мене була сім’я, дитина, а так тільки постійні поїздки, які вже якось мені починають набридати. Але повернути назад нічого вже не можна. Чому ми не цінуємо те що маємо, і думаємо, що все життя ще попереду і все встигнемо, і народити дитину, і кар’єру зробити?