– Збирай лахміття і на вихід! – Коля з розмаху жбурнув великий пластиковий пакет на середину передпокою. Він з шарудінням проїхався лінолеумом і уткнувся у взуттєву полицю.
– І щоб твого духу тут не було!
Аня мовчки притулилася спиною до шпалер. П’ять років шлюбу закінчувалися якось надто банально, крикливо та метушливо.
Вчора ввечері вона мала необережність взяти планшет чоловіка, щоб замовити доставлення корму для кота, і натрапила на не закритий месенджер.
Там у всіх подробицях обговорювалися плани на найближчі вихідні з якоюсь Христиною з відділу логістики.
Жодних довгих виправдань, заламування рук чи спроб вимолити прощення не було. Коля, переспавши з цією незручною ситуацією ніч, на ранок вирішив, що найкращий захист – це гучний напад.
І тепер старанно виставляв винною саму Аню. Мовляв, залізла в особистий простір, порушила межі, сама все зіпсувала.
– Миколо, заспокойся, – рівно сказала вона, дивлячись на його розчервоніле обличчя. – Ми просто нормально роз’їдемося. Дай мені час скласти речі.
– Який тобі час? – Він зневажливо примружився, ступивши до неї ближче.
– Я сказав, пішла геть! Це моя квартира, я плачу за неї! Підеш звідси в тому, в чому прийшла! І тішся, що я взагалі тобі цей пакет видав. Могла б і в руках свої манатки нести!
Двушку у цьому спальному районі вони зняли два роки тому. Час тоді був не простий. Коля зі скандалом звільнився з автосервісу, посварившись із начальником.
Перебивався випадковими шабашками, і господар житла відмовився пускати квартирантів без стабільного доходу. На допомогу, як завжди, прийшов батько Ані – Богданович.
Він приїхав на зустріч із похмурим господарем квартири, показав довідки зі своєї офіційної роботи на заводі, поговорив із мужиком щиро на кухні та оформив угоду оренди на своє ім’я.
Коля про цей факт безнапасно забув у той момент, коли пів року тому влаштувався у велику фірму. Зарплата пішла біла, хороша, і оренду він став переводити господареві зі своєї карти, остаточно повіривши, що тепер він тут повноправний володар.
– Ти мене чуєш взагалі? – Чоловік підвищив голос, побачивши, що Ганна не поспішає впадати в істерику і повзати в ногах.
– Ключі на тумбу поклала й вимітайся.
– Добре.
Вона дістала телефон і швидко набрала коротке повідомлення.
– Кому ти там строчиш? Коханцю своєму? – хитро поцікавився Коля, складаючи руки на грудях. – Чи подружкам побігла скаржитися, який я поганий, тиран?
– Тату, – спокійно відповіла вона, прибираючи телефон у кишеню домашніх штанів. – Прошу мене забрати. З речами.
– От і вали до свого Богдановича! – Коля радісно хмикнув, задоволений тим, що його план працює без збоїв.
– Сидіть там у своїй хрущовці на околиці й не відсвічуйте. А я тут нормальне життя почну. Завтра ж замок поміняю, щоб ти навіть не надумала припертись, коли гроші закінчаться.
Аня нічого не відповіла. Сперечатися не було сенсу. Коля завжди вважав себе абсолютним центром всесвіту, якщо в нього в кишені з’являлися хоч якісь зайві гроші.
Вона пройшла до спальні, витягла з шафи свою дорожню сумку і почала методично складати туди білизну, футболки та косметику.
Коля маячив у дверях, уважно стежачи за кожним її рухом, наче митник на кордоні.
– Фен залиш, – раптом скомандував він.
Аня завмерла з феном у руці.
– Це мій фен. Я його сама купувала собі перед весіллям.
– Нічого не знаю, – він нахабно посміхнувся. – Користувалися разом, значить, спільний. А при розлученні все навпіл. Я щедро залишаю тобі твої ганчірки, а техніка залишається мені.
Вона мовчки поклала прилад на ліжко. Їй було фізично гидко сперечатись через шматок пластику. Вона застебнула сумку, винесла її до передпокою і пішла на кухню.
Налила води з фільтра, зробила пару ковтків, намагаючись вгамувати дрібне тремтіння в пальцях.
Коля не вгавав. Він пройшов слідом за нею на кухню, відчинив холодильник і почав демонстративно переставляти контейнери.
– Так, сир я брав на свої, – бубонів він собі під ніс. – Ковбаса теж моя. Ти, пам’ятаю, минулого тижня тільки молоко купувала. Ось молоко можеш забрати.
Він дістав напівпорожній пакет молока і з гучним стукотом поставив його на обідній стіл.
– Забирай свою частку майна.
– Заспокойся вже, – Аня відвернулася до вікна. – Залиш собі. Тобі потрібніше.
Коля тим часом встиг переодягнутися в чисту футболку, сів за стіл і почав гортати стрічку в телефоні.
– Довго твій тато їхати буде? – кинув він не дивлячись. – У мене на вечір плани. Мені твоє кисле обличчя тут ні до чого.
– Незабаром буде.
Вона простояла біля вікна близько пів години. За цей час чоловік встиг зателефонувати своєму приятелю Жорі та голосно, щоб дружина точно все чула, похвалитися новим життям.
– Так, Жоро, все вільний, як вітер! – говорив він у слухавку, закинувши ногу на ногу. – Виставив її. Набридло терпіти ці вічні закиди. Моя територія, – мої правила.
– Нехай чухає до батьків, а ми з тобою у вихідні нормально посидимо. Христину покличемо, дівчат із її відділу… Давно час було цей баласт скинути.
У двері подзвонили. Дзвінок пролунав різкий, вимогливий.
– О, таксі твоє економ-класу приїхало, – Коля відкинув телефон на стіл і поважно підвівся.
– Давай, на вихід. І ключі, ключі не забудь залишити!
Аня пішла відчиняти. На порозі стояв Богданович. За його широкою спиною на сходовому майданчику тупцювали двоє міцних мужиків у робочих комбінезонах.
– Ну привіт, зятю, – Богданович ступив у передпокій, навіть не подумавши витерти черевики об килимок.
Коля, що вийшов за дружиною, підскочив на місці.
– Ви чого у взутті претеся? – обурився він, дивлячись на брудні сліди. – Я вчора тільки підлогу мив! А ці хто такі взагалі? Виходимо, виходимо звідси!
– Це вантажники, Колю, – спокійно відповів тесть, відсуваючи його плечем і проходячи всередину квартири. – Семене, Федю, заходьте. Роботи багато.
Чоловіки діловито зайшли всередину, внісши із собою запах вуличної вогкості.
– Яка робота? За якими речами? – Микола загородив прохід на кухню, розставивши руки. – Я сказав, вона піде в чому прийшла!
– Жодної речі, окрім свого лахміття, з мого будинку не винесе! Все, що є тут, на мої гроші куплено! Я родину утримував!
Богданович поволі розстебнув куртку. Зиркнув на почервонілого зятя з легкою усмішкою.
– Утримував він. Квартира, Миколко, не твоя!
– Я оренду плачу! Останні пів року – все з моєї карти йде!
– Платив, дякую тобі велике, – кивнув Богданович. – За те, що дав моїй доньці пожити у сплаченому житлі. А винаймав цю квартиру я!
– І з господарем Петром Іллічем я домовлявся. Так що маєш рацію, прав тут тобі качати – рівно нуль. Але я людина справедлива. Чужого не візьму. Хлопці, починаємо.
Він махнув рукою вантажникам.
– Спальня, кухня, техніка. Збираємо все, що купувала моя дочка. Аню, командуй.
Хлопці без зайвих слів рушили до спальні.
– Агов, стоп! – Коля рвонув слідом за ними.
– Ви не маєте права! Там телевізор! Я його на свої премії брав!
– Телевізор ми вам на річницю дарували,- виправив його Богданович, встаючи у дверях, як скеля. – Чеки у мене в столі лежать, гарантія теж на моє ім’я.
– І пральну машинку Аня на виплат брала, вона ще два місяці за неї платитиме. Відійди, Колю, не заважай людям працювати!
Наступні дві години перетворилися для Миколи на персональне випробування. Він кидався по кімнатах, намагаючись врятувати хоч щось із того, що звик вважати безумовно своїм.
Вантажники працювали мовчки, але неймовірно спритно. Вони скрутили пухнастий килим у вітальні, зняли щільні штори, які Аня замовляла в ательє, запакували у великі картонні коробки весь нормальний посуд.
– Залишіть бодай сковорідку! – обурювався Коля, дивлячись, як Семен замотує в пухирчасту плівку важку чавунну пательню. – Мені їсти не буде в чому готувати!
– Пельмені звариш, – філософськи зауважив Богданович. – Каструля емальована залишилася, вона тут від господаря була з самого початку.
Аня ходила по квартирі та спокійно вказувала на речі. Без сліз, без скандалів.
– Робот-пилосос забираємо, – то моя премія. Мікрохвильову піч теж. Кавоварку в ту коробку покладіть, будь ласка.
– Та ви мене обібрати вирішили?! – заголосив чоловік, хапаючись за голову.
Він із жахом спостерігав, як Федя відключає від мережі білий новенький роутер.
– Інтернет вам навіщо?!
– Щоб був, – знизала плечима Ганна, забираючи зі столика свій фен і закидаючи його в сумку. – Я його сама налаштовувала.
– Богдановичу, ну ми ж сім’я… – Коля спробував змінити тон на запобігливий, зрозумівши, що криком тут нічого не досягнеш. – Ну, посварилися з Анькою, буває. Справа життєва. Навіщо відразу меблі виносити?
– Сім’я скінчилася вчора, коли ти з чужими бабами на вихідні домовлявся, – сказала Аня. – А сьогодні ти мене виганяв з одним пакетом. Я просто взяла більший пакет.
Квартира стрімко пустіла. Без килимів, штор та дрібної побутової техніки вона знову почала виглядати так, як у день їхнього заїзду – похмурою чужою житлоплощею зі старими шпалерами та гулкою луною. Диван від господаря сиротливо стояв посеред кімнати.
– Ти дивися, Колю, – Богданович притулився до одвірка. – Ти можеш залишатися. Диван твій ми не чіпаємо, спи на здоров’я. За оренду плати далі. Господар – мужик тямущий, може, й не вижене тебе, якщо вчасно гроші вноситимеш.
Коля зблід. Він чудово пам’ятав, який скрупульозний мужик їм здавав квартиру і як він перевіряв кожен кут.
Жити тут одному, без затишку, без мікрохвильової печі та навіть без штор на вікнах, у його плани не входило.
Аня накинула куртку, перехопила зручнішу сумку і підійшла до вхідних дверей. Вантажники вже знесли останні коробки у машину. Богданович стояв на майданчику, чекаючи на дочку.
Коля залишився один серед порожнього передпокою. Він розгублено дивився на голу тумбочку, де раніше стояв роутер, і переступав з ноги на ногу.
– Ань… – почав він, але слова застрягли.
Вона обернулася на порозі. Погляд її був абсолютно спокійним.
– Ключі на тумбу покладеш, – кинула вона його недавню фразу. – Коли з’їжджатимеш.
Вона зробила крок за поріг, і Богданович щільно зачинив за нею двері.
Минуло два тижні. Аня сиділа на тісній, але затишній кухні у батьків, пила гарячий чай та переглядала вакансії ближче до нового місця проживання. Життя потихеньку входило в нормальне річище.
Екран телефону на столі раптом спалахнув. Надійшло повідомлення з незнайомого номера.
Аня змахнула повідомлення.
– Слухай, Ань. Я номер змінив. Господар мене минулого тижня виставив. Сказав, що йому порожня квартира без штор не потрібна, не товарний вигляд.
– Я тепер кімнату наймаю в чорта на паличках, поки грошей не назбираю. Поверни хоча б мікрохвильову піч, мені тут реально навіть суп погріти нема в чому! Будь людиною!
Аня тихо хмикнула, зробила ковток чаю і, не друкуючи жодного слова у відповідь, відправила номер до чорного списку. За що боровся, недолугий…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
