Інна та Максим познайомилися за пів року до закінчення навчання, хоча п’ять років навчалися в одному університеті.
Нічого дивного: їхні факультети знаходились у різних корпусах, і зіткнулися молоді люди випадково в університетській бібліотеці.
Щоправда, зустрічі їх були рідкісними – лише у вихідні, бо Максим уже другий рік поєднував навчання з роботою у фірмі, куди його обіцяли взяти на повну ставку після закінчення університету.
Інна заздрила йому:
– Тобі добре, отримаєш диплом, а на тебе вже робота чекає. А я ще по місту побігаю, перш ніж щось знайду.
– Зате в тебе з житлом проблем немає, – відповів їй Максим – спокійно житимеш у тітки. А мені треба одразу квартиру винаймати.
Це теж було правдою: двоюрідна сестра батька обіцяла дати притулок племінниці, поки та не знайде роботу і не зможе найняти собі житло.
Повертатися додому ні Максиму, ні Інні не хотілося: він жив у невеликому містечку, вона – у селищі за сто кілометрів від міста. Після п’яти років життя у великому місті там було б нудно, та й із роботою проблеми.
Максим винайняв собі однокімнатну квартиру неподалік фірми, де планував працювати, ще до захисту диплома. Інна знайшла роботу наприкінці літа, і лише після цього перейнялася пошуками житла.
– Ти не уявляєш, як все дорого! – скаржилася вона Максимові.
– Чому не уявляю? Дуже навіть уявляю – сам по п’ятнадцять тисяч щомісяця господині віддаю. А ти у тітки безплатно живеш.
– Так, тільки вона мені вже так прозоро натякає, що час і честь знати. А знаєш, як ніяково почуватися приживалкою?
– Слухай, у мене до тебе пропозиція: переїжджай до мене. Будемо за квартиру платити навпіл, на продукти скидатися.
Побачивши, що дівчина трохи забарилася, Максим додав:
– Не бійся, я на тебе весь побут не скину. Ти ж була в мене у цій квартирі – завжди чисто. Я сам прибираю і, до речі, теж готувати вмію.
Інна подумала та погодилася. Зібрала свої речі, подякувала тітці та переїхала до Максима.
Все було так, як він обіцяв: вони завели карту, на яку скидали гроші на спільні витрати, а все, що залишалося від зарплати, витрачали кожен на власний розсуд.
Звичайно, в Інни залишалося менше, ніж у Максима – він заробляв у півтора раза більше, але на манікюр і на те, щоб посидіти з подружками у кафе, їй вистачало.
– Що, Максим і готує, і підлогу миє? – Здивувалася її подруга Христина. – Мій Славко, як приходить з роботи, одразу на диван завалюється, і його звідти тільки на вечерю можна витягнути.
– Все робить, наприклад, я у вівторок прийшла з роботи пізніше за нього – у нас нарада була – так Максим до мого приходу вже й підлогу протер, і картоплі з грибами насмажив. А у ванній пральна машинка крутилася.
– Очманіти! Де ти такого класного чоловіка знайшла? – Захопилася Христина. – А з грошима як?
– Як домовлялися – квартплата, комуналка та продукти – навпіл. Решта – куди хочеш, – відповіла Інна.
– А куди Макс свої гроші витрачає? Ти не питала? – Поцікавилася подруга.
– Ні. І він у мій гаманець не лізе. До речі, коли він запрошує мене в кафе чи кіно, то платить завжди сам, – додала Інна.
– Так, пощастило тобі, подружко, – з заздрістю зітхнула Христина. – А коли ви одружитеся? Він тобі про це нічого не казав?
– Ні. Ми поки що це не обговорювали. Поживемо разом, потім вирішимо.
– Знаєш, я тобі пораджу, – не тягни. Попався нормальний мужик – треба брати. А то поки ти соромитимешся, його якась сміливіша дівчина в тебе з-під носа поведе, – сказала Христина.
Інна й сама була не проти вийти заміж за Максима, але він про це не заводив розмови, вона теж мовчала.
Особливо важко було порозумітися з батьками. Мама щоразу, коли Інна приїжджала додому, цікавилася:
– Ну, що, твій Максим ще не дозрів, щоб завести сім’ю? Скільки ви разом живете? Два роки чи два з половиною? І він мовчить? Тоді спитай сама.
– Зрештою, ви вже обоє на ноги встали – освіту здобули, працюєте. Він, ти сама казала, заробляє пристойно.
– Квартири немає, то можна іпотеку взяти. З вашими доходами можна одразу купувати двокімнатну – щоб для дітей місце було.
– Мамо, ну, що – я йому сама маю пропозицію зробити? – питала Інна. – Давай це не обговорюватимемо. Все одно від наших слів нічого не зміниться.
Через ці розмови Інна навіть стала рідше їздити до батьків.
Минуло ще пів року. Христина, яка рік тому вийшла заміж за свого Славика, чекала на дитину. Тепер вони з Інною бачились рідко.
А в житті Максима та Інни нічого не змінилося. Вони так і скидалися на спільні витрати, двічі за цей час злітали на відпочинок до моря – за путівки теж платили навпіл. На Новий рік їздили до батьків Максима, кілька разів улітку відвідали батьків Інни.
Хто не знав подробиць, вважав їх подружньою парою.
Якось Інна таки зважилася завести розмову.
– Максиме, я давно хочу тебе спитати, як ти до мене ставишся? – Запитала вона.
– Я з тобою живу, – відповів він.
– Так, ми з тобою живемо разом уже четвертий рік. Але я не впевнена у майбутньому. Ми з тобою разом назавжди, чи це тимчасово?
– Інно, я розумію, про що ти говориш. Майже всі твої подружки вискочили заміж, дехто встиг навіть розлучитися. Але скажи чесно, чи тебе влаштовують наші стосунки?
– Влаштовують, але…
– А ти думаєш, якщо ми отримаємо свідоцтво про шлюб, вони зміняться? Ми живемо разом, ми поважаємо одне одного. Я жодного разу не образив тебе – правда ж?
– Правда.
– Ти ні разу не дала мені приводу для скандалу. У нас все гаразд. Але я не можу створювати сім’ю, доки я не маю квартири. Народ жувати дітей в орендованому житлі, як це роблять Христина та Слава, я вважаю верхом безвідповідальності, – пояснив Максим.
– А коли ти матимеш квартиру? – Запитала Інна.
– Я зараз працюю над цим, – відповів Максим.
На цьому розмова була закінчена.
А через пів року Інна дізналася про те, що привело її в шок. Сталося все буденно: у кафе, куди вони з колегами ходили під час обіду, Лєра, яка працює у сусідньому відділі, запитала:
– Інно, а чому ви з Максом винаймаєте квартиру, коли у нього є своя двокімнатна?
– Ти помиляєшся, у Максима немає квартири, наскільки я знаю, він зараз накопичує на неї, – відповіла Інна.
– Немає? Але моя двоюрідна сестра з чоловіком уже пів року винаймають у Макса квартиру на вулиці Набережній. Не віриш?
– Точно тобі говорю. Я бачила угоду: власник квартири – Пономарьов Максим Ігорьович. По двадцять тисяч на місяць йому платять. Вибач, якщо я тебе здивувала.
Інна не стала відкладати розмови з Максимом.
– Я сьогодні дізналася, що в тебе є двокімнатна квартира, яку ти здаєш, – сказала вона ввечері.
– Так, є. Я купив її сім місяців тому й одразу здав. Оренда майже повністю покриває іпотечний платіж. Це дуже зручно, – відповів Максим.
– А чому ти приховав це від мене, – спитала Інна.
– У нашій з тобою угоді не було пункту про те, що ми зобов’язані звітувати, куди витрачаємо свої гроші – ті, які не йдуть на спільні потреби.
– Куди ти витрачала свої, я ніколи не цікавився, а свої відкладав і зібрав на перший внесок на квартиру. Чому я мав повідомити тебе?
– Ми жили разом майже п’ять років. Я думала, що ми одна команда, я тобі довіряла і розраховувала на твою довіру. А ти робив усе мовчки.
– Інно, послухай. Я не розумію твоїх претензій. У нас була угода. Я її жодного разу не порушив. Так, я хотів купити квартиру.
– Ти, до речі, могла б зробити те саме. Ми були в однакових умовах: порівну платили за квартиру скидалися на всі інші витрати. У чому моя вина?
Інна хотіла нагадати його слова про те, що він заводитиме дітей лише у своїй власній квартирі. Але вчасно зупинилася: Максим жодного разу не сказав, що заводити дітей він буде з нею.
– Так, ти ні в чому не винен, – сказала вона.
Наступного дня Інна зібрала свої речі та переїхала до тітки. А за тиждень зняла кімнату в гуртожитку.
Коли вона збиралася, Максима не було вдома. Їй допомогла Христина, яка залишила доньку із чоловіком. Три великі валізи, кілька коробок – ось і всі її речі.
Максим теж не залишився у цій квартирі. Наприкінці місяця він з’їхав, винайняв кімнату у квартирі з господинею і прожив там два роки.
Потім відремонтував свою квартиру, переїхав в неї та одружився. Інна одного разу випадково зустріла його із дружиною, яка була на пізньому терміні, у торговому центрі.
Максим чемно з нею привітався, і пройшов повз, як наче й не було тих п’яти років разом.
Тож хочу напоумити тих розумниць, які живуть у цивільному шлюбі, і розраховують на “світле майбутнє”! Це поодинокі випадки, – коли й в горі, і в радості!
Переважно, – це “добре влаштувався”! Ну а що? За квартиру – навпіл, комуналка, – навпіл, продукти, – навпіл…
Перуть, прибирають, готують, пестять, ублажають…, – нахріна напружуватися! Ніяких обов’язків, – тільки угода, твою матір! Ти поряд, поки зручна! А потім – копняка під п’яту точку, бо в нього кохання!
Хоч і кажуть, що свідоцтво про шлюб, – нікому не потрібний папірець, – у мене інша думка що до цього.
В шлюбі хоч права якісь є, не тільки обов’язки! А тут – покористувався кілька років, і відпустив “пташку на волю”, навіть не спитавши, чи цій пташці вона потрібна?
Можливо, це тільки у мене такі застарілі поняття, в сучасному світі, – це норма? Як кажуть, – нічого святого! Висловлюйте свою думку в коментарях, вона для мене дуже цікава!
