Познайомились ми з ним на роботі. Він на той час із дружиною вже не жив. Тиждень ми провели ночі разом, але без натяку на щось більше з обох боків, потім роз’їхалися кожен до свого міста.
Я тоді у себе на роботі змогла отримати чудову посаду, на якій він до мене працював близько трьох років. Тому ми стали телефонувати одне одному, він допомагав саме по роботі, ділився досвідом. Але не більше.
Так тривало 2 місяці. Через якийсь час між нами стала з’являтися пристрасть. Ми почали їздити одне до одного в гості. Після року поїздок туди-сюди, я переїхала до нього зовсім. І стали ми жити, можна сказати, вчотирьох: я, він, його мати та син.
Номінально син жив із колишньою дружиною, але 20 днів на місяць був із батьком. Я була зовсім не проти такого. Ми з його сином одразу потоваришували, попри мою нелюбов до дітей, мені цей малий дуже сподобався.
Життя разом далося взнаки, ми сварилися, я втомилася від цього і переїхала в інше місто. Через 8 місяців він приїхав і забрав мене назад, і ми стали жити окремо від усіх. Я була задоволена цим, проте на нас чекав сюрприз. Ми дізналися, що я вагітна. І ось тут почалося…
Тепер я фізично не витримую присутності його сина. Чомусь мені він став неприємним. Мені здається, що хлопчик все робить неправильно і на зло мені. Це злить і дратує. Хоча нічого поганого мені він не зробив.
Доходить до того, що коли чоловік із ним гуляє, я влаштовую істерику і змушую його їхати назад додому. Чоловік розривається між сином та мною з маленькою донькою.
Я розумію, що неправа. Умовляю себе заспокоїтись, ставитися до дитини чоловіка від першого шлюбу, як раніше. Але нічого не допомагає.
Чому взагалі так трапилося, раніше все було нормально. Як мені переконати себе, що ця дитина ні в чому не винна? Що він має такі самі права на батька, як і я з донькою? Ненавиджу його всім серцем і ненавиджу себе за це.
