Я одружена майже чотири роки. З чоловіком ми разом майже 10 років (нам обом по 27). І зараз мені здається, що я ніколи не любила свого чоловіка.
На початку наших стосунків він дуже довго мене домагався, і я зрештою відповіла йому на його залицяння згодою. Хочу також зауважити, що це сталося не без зусиль людей, які мене на той час оточували (друзі, батьки, знайомі).
Усі постійно казали мені, який мій нинішній чоловік чудовий, розумний, а головне, що він мене дуже любить. При цьому не забуваючи вказати на мій запальний характер і на моє невміння поводитися в суспільстві.
Ніхто не вірив у мою здатність самостійно зробити кар’єру та гідно себе забезпечувати, без чоловічої підтримки.
Не дивлячись на те, що мій чоловік дійсно дуже хороший і розумний, досяг великих успіхів у кар’єрі й чудово забезпечений матеріально, я всі ці 10 років мріяла від нього піти.
Подумки я завжди готувала план, як з ним розлучитися, але в силу небажання і страху змінювати своє життя, я завжди стримувалася, не знаходячи в собі сил для остаточного розриву стосунків.
Зараз сталася чергова ситуація, коли я наважилася піти. Але цього разу я, перш ніж зробити цей крок, зрадила чоловікові. При цьому я не приховала факт зради, і практично все наше оточення знає про це, не знає лише він один. Спалила мости, так би мовити, щоб він не міг мене пробачити через страх бути підкаблучником в очах рідних та наших спільних знайомих.
Але зараз я починаю думати, що зробила величезну помилку. Що мені не варто було руйнувати все своє життя через швидкоплинне захоплення і бажання (з чоловіком інтим був дуже рідко і не приносив мені жодного задоволення).
Я розумію, що не вчинила б так. Якби можна було повернути все назад, я, мабуть, так ніколи б не зробила. Я не знаю, що мені робити — мовчки піти чи зізнатися йому та просити вибачення? Чи дасть він мені другий шанс?
Схоже, я остаточно заплуталася у своїх почуттях та бажаннях. Адже я постійно хотіла піти, і навіть свідомо пішла на зраду, усвідомлюючи те, що це закінчить мої стосунки. Навіть не приховувала від сторонніх спеціально. Чи це в мені прокинувся страх змін і я боюся брати повну відповідальність за своє життя?
