Я сиділа у декреті вже п’ятий рік. Старшому сину нещодавно виповнилося чотири, а молодшій дочці був майже рік.
Діти у нас із чоловіком були довгоочікувані. Ми довго планували, але нічого не виходило, чоловік мав проблеми зі здоров’ям. Проте після тривалого лікування, диво таки трапилося, і на світ з’явився наш синок. Через два роки я дізналася, що знову в положенні. Чоловік був на сьомому небі від щастя, адже тепер мав і сина, і дочку.
Тепер, з появою двох дітей, звичайно наші матеріальні витрати збільшилися. Тому чоловікові довелося влаштуватися на другу роботу для того, щоб наші малюки нічого не потребували. Я бачила, як він втомлюється, і намагалася, наскільки це можливо з двома дітьми, приділити Олегу час, підтримати його.
Моя ж робота полягала в тому, що я з ранку до ночі сиділа з сином та дочкою, при цьому встигаючи зробити все по господарству. Багато хто скаже, в основному звичайно чоловіки, що це не робота, і я сиджу вдома нічого не роблю. Але інші жінки, а особливо матусі в декреті, мене зрозуміють, адже це справді важка праця.
Я вставала о шостій ранку, при тому, що лягала о першій ночі, і крім цього, прокидалася вночі кілька разів, щоб погодувати доньку. Вдень я була як вичавлений лимон, але, всупереч цьому, намагалася виконувати свої обов’язки. Був такий період, коли в доньки різалися зубки, і вона не відпускала мене від себе, не даючи нічого робити, тому я не встигала прибратися і приготувати вечерю до приходу чоловіка.
Олег спочатку з розумінням ставився до цього, але пізніше я помітила його невдоволення. Зрештою, такий стан справ призвів до сварок і розбіжностей у нашій сім’ї.
Чоловік почав висловлювати свої претензії про те, що вдома постійно брудно, їсти нічого, білизна не прасована, і взагалі, я приділяю йому мало часу.
– Чим ти займаєшся цілими днями? – питав він у мене.
Я була обурена подібними висловлюваннями на свою адресу. Проте намагалася спокійно пояснювати, що з маленькими дітьми не завжди вдається виконати якусь роботу, а помічників я не маю. Але Олег наче мене не чув.
Повернувшись вкотре ввечері з роботи, він почав сварку:
– Що в нас на вечерю? – поцікавився чоловік.
– Я не встигла нічого приготувати, бо їздила з дітьми до поліклініки, – відповіла я. – Тому довелося замовити піцу, зараз вже мають привезти.
– Знову їсти ці полу фабрикати! – почав обурюватись чоловік. – Коли ти вже нормально годувати мене почнеш?
– У тебе завтра вихідний? – Якомога спокійніше запитала я, стримуючи свої емоції. – Ну ось, ти якраз посидиш з дітьми, а я спокійно приберусь і приготую щось смачненьке.
– Взагалі-то, завтра я планував як слід відіспатися, а потім сходити в лазню з хлопцями, – не кліпавши очима, заявив чоловік.
Я була обурена до глибини душі. Замість того, щоб провести час зі своєю сім’єю і хоч трохи допомогти, мій благовірний мав намір втекти від нас до своїх друзів!
– Ні, любий! – Не витримала я. – Ти залишишся вдома і допомагатимеш мені!
– Ще чого, – пирхнув чоловік, – я працюю і заслуговую один день відпочинку.
– А я, на твою думку, фігнею страждаю?! – прокричала я. – Ти хоч ночами спиш нормально, а я вже й не пам’ятаю, коли востаннє висипалася!
– Твоя справа з дітьми сидіти та за будинком дивитися, а ти й половини з цього не робиш, – висував мені претензії Олег.
Сльози бризнули з очей. Я стояла, намагаючись хоч щось сказати у відповідь. Думки плуталися у моїй голові. Я хотіла кинути все і втекти якомога далі від цього. Але чудово розуміла, що в сусідній кімнаті чекають діти, які потребують мене.
– Ти можеш робити все, що завгодно, – кам’яним голосом промовила я, – а ще краще, якщо ти збереш свої речі та підеш. Я не збираюся жити з людиною, яка не цінує ні мене, ні моєї праці.
Витираючи сльози, я розвернулась і пішла у кімнату до дітей. Саме в ту хвилину кохана і рідна людина стала для мене чужою.
