Вечеря на плиті давно охолола. Люба подивилася на сковорідку. Підігріти? Вона знову зателефонувала чоловікові. І знову безпристрасний голос повідомив, що телефон вимкнено, або знаходиться поза зоною дії мережі.
Люба дістала з холодильника пляшку червоного, налила собі в келих пристойну порцію і пішла з ним до вітальні. Сіла на диван та відпила солодкого приємного напою.
Діти на літніх канікулах у бабусі під Києвом. Вона сильно за ними скучила. «Треба вмовити Сашка з’їздити в суботу до них», – подумала і зробила ще ковток.
Минулого вихідного Олександр знову працював, з’їздити не вдалося. Вона й так була двічі в матері одна.
Мама обережно цікавилася: чи все гаразд? Де Сашко? Чому він у вихідні працює? Чи давно став таким трудоголіком?
– Бізнес – справа відповідальна, без уваги надовго залишати не можна, тому часто працює без вихідних, – виправдовувала чоловіка Люба.
Насправді жодної необхідності чоловікові працювати до ночі та у вихідні не було. З бізнесом все гаразд. Виглядав він спокійним, добре спав.
Вона вже знала, яким нервовим і неспокійним він ставав, коли щось йшло не так. Та й сказав би їй. Він завжди із нею ділився своїми проблемами.
Розмірковуючи, Люба потихеньку сьорбала з келиха. У двері подзвонили. Вона машинально подивилася на годинник – о пів на дев’яту.
Це не Сашко, у нього є ключі. Дзвінок повторився. Люба поставила келих на дерев’яний підлокітник дивана і пішла відчиняти.
На порозі будинку стояла дівчина зі світлим довгим волоссям, швидше мила, ніж красива.
– Вам кого? – Запитала Люба.
– Вас. Ви ж Люба?
– Так. А хто ви?
– Можна увійти? – Замість відповіді запитала дівчина.
Люба мить роздумувала, потім відступила від дверей.
– Я вас слухаю.
– Я коханка вашого чоловіка, Олександра Дмитровича Бережного, – випалила дівчина, опинившись у просторому передпокої. – Я подумала, що ви маєте знати. Він не наважується вам сказати. Ось я й вирішила допомогти йому.
– Ось як? А сам він де? – спитала Люба, ще не вирішивши, як ставитися до сказаного, – як до дурного жарту, чи жахливої своєю зухвалістю правді.
– Він спить у моїй квартирі. До речі, орендував для мене. Втомився. – Дівчина награно зітхнула.
– Я так розумію, що ви претендуєте на моє місце? Тож вирішили прискорити процес?
– Я молодша за вас. Він любить мене, – з відчаєм сказала дівчина.
– Ну, мене він, скажімо, теж любить. Але це не завадило йому завести коханку. Не боїтеся, що з часом і вам він знайде заміну?
– Не боюся. – Дівчина з подивом дивилася на Любу.
Вона розраховувала на іншу реакцію. Думала, що Люба почне кричати, істерити, виганяти та ображати несподівану гостю. Тоді вона мала б можливість відповідати тим самим.
Саме на таку реакцію вона й розраховувала. А Люба зовні була спокійна, будувала діалог. Дівчина не була готова до такого, не знала, що робити.
– Думаю, ви знаєте, що у нас з Олександром двоє дітей. І досить дорослих. Синові п’ятнадцять, а дочці – десять. Найшкідливіший вік. З ними дуже складно. Тож, діти йдуть у комплекті до мого чоловіка.
Люба помітила в очах дівчини щось на кшталт переляку.
– Так-так. Я не працювала, господарювала, займалася дітьми. У разі розлучення мені нема на що їх утримувати. Вони ходять на теніс, в басейн, займаються музикою, малюванням.
– Чоловік не шкодує грошей на їхній всебічний розвиток. Я не можу позбавити дітей цього. Та й не впоратися мені з ними.
– Так що вони залишаться з батьком, та й з вами, коли ви претендуєте на роль мачухи. – Куди ж ви?
Дівчина зовсім не була готова до такого повороту. Вона просто втекла. Люба замкнула за нею двері й повернулася до вітальні. Хоч і виглядала вона спокійною, всередині неї вирувала буря обурення.
Хотілося дати вихід агресії. Що це було? Як посміла ця нахабна… прийти в їхній будинок, заявляти свої права на її чоловіка. І він добрий. Спить він, втомився у ліжку з молодою коханкою…
Вона схопила те, що потрапило під руку – недопитий келих. Розуміючи, що червоний напій буде важко відмити від світлих стін та білого пухнастого килима, Люба одним духом допила його і жбурнула келих у стіну.
Уламки з дзвоном розлетілися вбік, засипавши підлогу. Як же вона зараз ненавиділа чоловіка! Як він міг допустити таке?
Келиху їй було мало. Люба пішла на кухню і стала трощити та жбурляти на підлогу все, що потрапляло під руку.
– На молоденьких потягнуло! Я, бачите, стара для нього! Добре, що дітей немає вдома…
Виплеснувши гнів назовні й побачивши сліди розгрому, вона на мить зупинилася. Вилила рештки напою в кухоль, хильнула, і з силою кинула його собі під ноги. Уламки дряпнули її по кісточках.
Люба потяглася до шафи за тарілками, але зупинила себе. Так можна весь посуд перебити. Її почало відпускати. Вона без сил опустилася на стілець, склала руки на столі, впустила на них голову і заплакала.
Почувши, як клацнув замок, Люба підвела голову, витерла очі.
– Що тут … Люба, що сталося? Чому підлога посипана склом? – чоловік дивився на розгром.
– Не подобається? Нехай нова господарка прибирає.
– Яка господиня? Що ти несеш?
– Як? Ти не знаєш? Приходила твоя… коханка. Сказала, що вирішила допомогти звільнити тебе від мене, старої та набридлої дружини.
– Ти добряче хильнула?
– Я надто довго була зразковою дружиною та матір’ю. Що ти їй казав? Що я стара, страшна та зла? Ось тепер такою і буду. Я завтра поїду до мами.
– Так, я сказала їй, що діти з тобою залишаться. Що їм робити у маленькому містечку? Там немає приватної школи, тенісу.
– Я віддаю тебе їй із будинком та дітьми. Повний комплект. Все й одразу. – Люба посміхнулася. – А в тебе сміливості не вистачило, сказати мені. А вона от змогла.
Люба встала і похитнулась. Чоловік простяг руку, щоб підтримати її, але вона відсахнулася від нього. Під ногами хруснули уламки.
– Не торкайся до мене! – Вона пройшла повз нього і підійнялася на другий поверх. У спальні впала горілиць на ліжко.
Чула, як чоловік увімкнув пилосос. Треба ж, виявляється, вміє!
Все по дому вона робила сама. Але будинок у них лише п’ять років. До цього вони жили у двокімнатній квартирі, а ще раніше – винаймали кімнату у бабусі. І які ж вони були тоді щасливі!
…Люба сиділа на ліжку та читала. У двері постукали, а потім у кімнату зазирнув симпатичний хлопець. Він глянув на порожнє ліжко біля протилежної стіни.
– А Оксана де? – замість вітання спитав він.
– Поїхала додому. Зателефонувала сестра, щось там у них сталося. А ти Сашко?
– Так. А чому вона мені не подзвонила?
– Не знаю. Поспішала дуже, – знизала Люба плечима.
Вона роздивлялася хлопця.
– А ти займаєшся? – Він кивнув на книгу в неї на колінах.
– Ні, читаю.
– Ми хотіли в кіно сходити. Може, підеш зі мною? Не пропадати ж квиткам.
– Вийди, – сказала Люба.
– Не зрозумів, – розгублено протяг хлопець.
– Вийди. Я переодягнуся, – посміхнулася Люба.
– А… У цьому сенсі. – Хлопець розслабився. – Чекаю. – Він вийшов із кімнати.
Сусідка по кімнаті вихвалялася, що познайомилася з хлопцем, але Люба не думала, що він такий… Сашко їй дуже сподобався.
Вона відчувала, що теж йому подобається. Почуття провини не відчувала. Оксана познайомилася з ним два дні тому, навряд чи щось серйозне було в них.
Коли Сашко провів її до гуртожитку, то спробував поцілувати.
– Ти що? – Вона відштовхнула його.
– Стривай, ти не так все зрозуміла. У нас з Оксаною не було нічого. Ти мені дуже сподобалася.
– Ага. А повернеться Оксана, з нею цілуватимешся? – Люба побігла в гуртожиток. Вона всю ніч думала про нього.
Наступного дня він знову прийшов. Вони почали зустрічатись. Незабаром Люба закохалася в нього по вуха.
Якось Сашко запросив її до себе додому. Квартира виявилася великою, з гарними меблями. Його батьки посміхалися їй, але вона відчувала, що не сподобалася їм, а посміхалися з ввічливості, бо інтелігентні та виховані люди.
Коли Сашко пішов її проводжати, сказала, що батьки мають рацію, вона не підходить йому. Але Сашко не відступив. Після закінчення інституту вони одружилися.
Батьки, звичайно, намагалися відмовити сина, але Сашко сказав, що любить і наполіг на своєму. Батьки відмовили впертому синові у допомозі, сподіваючись, що незабаром схаменеться і повернеться до них.
Молоді винайняли кімнату в бабусі, на більше не було грошей. Мама надсилала їм з попутниками картоплю, банки з консервованими овочами. Так і мешкали.
Люба пам’ятала їхній перший вечір на квартирі. Вони сиділи на продавленому дивані, як два закохані й злякані голубки. Цілувалися, мріяли, та були щасливі!
– У нас все буде, от побачиш, І квартира велика, і телевізор на всю стіну, і машина, діти.
І Люба вірила, що так буде.
Через пів року друг переманив Сашка до свого бізнесу. Справа пішла, він став добре заробляти. Через рік вони купили в іпотеку квартиру, а за три – погасили її. Їхньому синові був уже рік. Ще за кілька років з’явилася донька.
Люба не працювала, сиділа з дітьми. Грошей вистачало. Потім Сашко збудував будинок. Тут йому допомагав батько. Батьки вибачили впертому синові, прийняли Любу, любили онуків.
Вона на той час вже стала справжньою киянкою, навчилася добре одягатися. Їй заздрили подруги: люблячий чоловік, будинок, діти, гроші, та відпочинок за кордоном.
Все збулося, про що вони мріяли, сидячи на продавленому дивані в облізлій орендованій кімнаті.
– Хто це влаштував? Вона чи ти? – Запитав чоловік, увійшовши до спальні.
Люба сіла на ліжку.
– Дуже хочеться сказати, що вона. Ні. Це я. Як ти припустився, щоб вона прийшла до нашого будинку? Тільки не кажи, що не знав. Вона висувала на тебе свої права. Я тебе ненавиджу. Як ти міг?
– Я чоловік…
– Їй вісімнадцять є? Ти не занадто старий для неї?
– Ти сама винна. Перетворилася на курку. Тебе ж нічого не цікавить, окрім дітей та будинку. Я заробляв, а ти тільки те й робила, що витрачала гроші.
– Ось як? А чи не ти сам відмовив мене працювати? Я витрачала гроші на наших дітей, на будинок, тобі купувала все найкраще!
Вони лаялися і раніше. Але так кричали один на одного вперше, не соромлячись у виразах.
– Забери все, мені від тебе нічого не потрібне, – Люба схопила скриньку з тумбочки й шпурнула її в чоловіка.
Він відхилив голову, скринька вдарила його в плече, відкрилася, золоті прикраси розсипалися по ліжку.
– Ах ти… – чоловік замахнувся на Любу.
– Ну? Чого чекаєш? – Сказала вона, підставляючи обличчя.
Чоловік опустив руку і вийшов, грюкнувши дверима. Цю ніч вони, вперше за сімнадцять років, провели окремо.
Люба погано спала. Вранці дочекалася, коли чоловік піде на роботу і почала збиратися. Хотіла залишити й машину, але потім передумала. З якого дива?
Він купить коханці іншу, якщо вже не купив. На карті грошей достатньо, на перший час вистачить. Дітям вона нічого не скаже.
Поки що. Але мама все зрозуміє. Люба подивилася на себе у дзеркало. Очі згаслі, тужливі, як у побитого собаки.
Діти зраділи їй, питали про батька. Люба сказала, що він зайнятий, не зміг приїхати. Незабаром побачаться і так, літо добігає кінця. Мама, звісно, зрозуміла, при дітях не стала мучити Любу розпитуваннями.
– Що тепер буде? Сашко дітей не покине, надсилатиме гроші, – зітхала мама, коли Люба все розповіла.
– Мамо, діти з ним житимуть. Вони звикли, тут їм буде важко.
– Як знаєш, – зітхнула мама. – А сама?
– Працювати піду. Живуть же інші.
А за два дні зателефонував напарник Сашка і сказав, що він потрапив в дорожню пригоду. Відмовили гальма, і він в’їхав у дерево.
Поліція підозрює, що конкуренти вирішили позбутися його. Живий, але у лікарні. Люба відразу зібралася їхати в столицю. Діти прив’язалися з нею.
Утрьох вони увійшли в палату. Сашко побачив її з дітьми та зрадів.
– Що з тобою? – Запитала Люба.
– Струс мозку, перлом ребер, подряпини. Дякую, що приїхала.
Діти з обох боків оточили його.
– Тихо ви, боляче, – стримував він їх, усміхаючись.
Люба швидше відчула, ніж почула, як у палату хтось увійшов. Вона озирнулася. У дверях завмерла коханка. Дівчина постояла мить і вийшла, прикривши за собою двері.
«Добре, що зі мною діти. При них вона не стане права качати», – подумала Люба.
– Ну все, ходімо, до тата прийшла … співробітниця, – сказала Люба, багатозначно глянувши на чоловіка.
Діти не захотіли їхати з Києва. Гаразд, день-два нічого не змінюють. Наступного дня Люба відвезла дітей в лікарню, але сама до чоловіка не пішла, лишилася чекати їх у машині.
Діти вийшли із будівлі, мовчки сіли у машину.
– Ви з татом посварилися? – Запитав син.
– З чого ти взяв? – Люба обернулася до дітей.
– Він просив передати тобі, щоб ти не виїжджала. Мамо, вибач його. Він вигнав…
Люба повернула ключ запалення, машина виїхала з території лікарні.
Після вечері діти пішли до себе, а Люба сиділа у вітальні перед телевізором із келихом ігристого. Це її останні дні в будинку, який вона з любов’ю облаштовувала, де була щаслива.
Коли почула, як клацнув замок, кроки в передпокої, схопилася з дивана, чекаючи чого завгодно, але не чоловіка.
– Я так боявся, що ти поїдеш.
– Тату! – Зі сходів до нього вже бігла донька. Син теж спустився, але не підійшов до батька, стояв осторонь.
– Ідіть до себе. Нам із мамою треба поговорити, – сказав Сашко. – Вибач мені. Я не знаю, що на мене найшло.
– Я їй нічого не обіцяв. Вона вже у минулому. – Він опустився на диван, скривившись. – Це більше не повториться. Обіцяю. Проси що хочеш, тільки не йди.
Люба сіла на іншому кінці дивану.
– Пам’ятаєш, як ми сиділи в маленькій облізлій кімнаті й мріяли? І як були тоді щасливі! Тепер це все ми маємо. А щастя немає. Ти все зруйнував, – сказала Люба.
– Тобто, щоб відчути себе знову щасливими, нам треба повернутися до тієї кімнати? – Запитав чоловік з надією.
Люба не відповіла.
– Ми знову будемо щасливі, бо не зможемо одне без одного. Мені ніхто не потрібний. Я обіцяю, що цього більше не повториться.
Люба могла відштовхнути його, не повірити. Так складно повірити в обіцянки людини, яка тебе зрадила. Але вона спробує повірити, бо без нього також не зможе жити.
Вона підсіла до чоловіка і поклала йому голову на плече. Він однією рукою обійняв її. Так вони й сиділи, а син і дочка дивилися на них зі сходів, затамувавши подих.
У вітальні стояла тиша, наче час завмер. Слова були зайві. За сімнадцять років вони навчилися слухати та розуміти мовчання один одного.
У ньому було прохання про прощення, докори, слова любові та обіцянок прожити ще багато років разом…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
