– Я гість, я не буду нічого тут прибирати! – Заявив Вітька.
– Справді? – Запитала я.
– Так! – обізвався він. – А знаєш чому? Тому що це твій жіночий обов’язок!
– Угу, – посміхнулася я, – жіночий обов’язок, значить … А скажи, Віть, вдома ти так само смітиш? І так само змушуєш дружину прибирати після тебе?
– То вдома … – сказав після паузи «гість», почухавши свій живіт, що випирає. – А тут я на відпочинку!
Він стояв переді мною в шортах з якимись пальмами та в майці й дивився на мене так, ніби я сказала щось неймовірне, не пристойне, не можливе.
Адже я всього й попросила його прибрати залишені з вечора порожні пляшки.
Якби хтось років десять тому сказав мені, що моя улюблена дача перетвориться на прохідний двір для всіх цих гостей, я не повірила б. Але реальність сувора.
Почалося це років зо три тому. Чоловік мій Сергій привіз одного разу цього Вітьку і представив нас один одному:
– Познайомся, Наталко, – сказав він, – це мій новий колега і найкращий друг.
Потім з’явився Геннадій. Потім якийсь Андрій. Потім ще один Андрій, їх тепер у нас двоє, і я досі не можу зрозуміти, хто з них хропе.
І ось тепер щовихідних ця орда приїжджає на мою дачу. Вони займають усі кімнати, смажать шашлики так, що дим стоїть до самої станції, і репетують пісні до третьої ночі. У зв’язку із чим сусідка Зінаїда Павлівна вже тричі викликала дільничного.
– Сергію, – говорила я чоловікові, – Сергію, ну не можна ж так.
– Все нормально, – відповів він. – Люди просто відпочивають. А ти просто… нудна!
– Нехай я, – зауважила, – але ж сусіди! Сергію, через ці твої посиденьки вони на нас скоро Хрестовим походом підуть!
– Нехай ідуть, – сказав чоловік, – я поясню їм, що і як.
Пояснювати довелося дільничному. Однак ні штрафи, ні попередження не мали належного ефекту…
Якось, а це було в середині липня, я встала о п’ятій ранку, щоб по холодку полити помідори. Вийшла на ґанок і вступила в калюжу пінного. Хтось розлив цілу пляшку прямо на сходах ґанку і не подумав витерти.
Я стояла боса в цій липкій жижі, спостерігала за ніжним рожевим світанком і не розуміла, за що? Це моя дача, це моя ділянка! Ну чому я повинна терпіти тут «друзів» чоловіка, яким навіть ліньки прибрати за собою?!
Я вирішила знову поговорити із чоловіком.
– Сергію, – сказала я, – мені не подобається, що твої гості тут свинячать. Давай якось розв’язуй це питання, чи що?
– Не май сто кіп у полі, май друзів доволі – повчально сказав чоловік. – Вони чудові друзі! І я їм дозволяю все!
– А чому, дозволь спитати, ти їм дозволяєш усе на моїй дачі?
– Ну ось, почалося… – скривився Сергій. – Наташа, ну вистачить! Це ж мої друзі. Що вони тобі зробили?
– Що вони мені зробили? – Розсердилася я. – Вони зламали гойдалку, влаштували бардак у хаті, розкурочили дві дверні ручки, виламали фрамугу на кухні, розвалили дровник з дровами, зняли з петель хвіртку і влаштували скандал із Зінаїдою Павлівною! Такий, що вона потім місяць зі мною не віталася. Досить? Чи продовжити?
Чоловік насупився і замовк, а я продовжила:
– Загалом, Сергію, вибирай. Або друзі, або я. Але більше я прибирати за ними не буду.
Судячи з виразу обличчя чоловіка, він не сприйняв мої слова серйозно.
Якось у п’ятницю ввечері Сергій сказав мені за вечерею, що завтра на дачу знову наскочать його друзі.
Я промовчала. Сергій сприйняв моє мовчання, як згоду і продовжив безтурботно вечеряти. А я… Мене раптом осяяло.
Мама. Моя мати. Тамара Альбертівна. Єдина людина, яку чоловік мій боявся, як вогню. П’ять років вона пропрацювала завучем у школі, потім двадцять – директором дитячого будинку.
Якщо й була у цьому світі людина, яка легким рухом руки вміла напоумити ледарів та гультяїв, то це, безумовно, вона.
Коли чоловік пішов до телевізора, я зателефонувала їй.
– Мамуль, – сказала я, – хочеш на дачу?
– На дачу? – Здивувалася вона. – Ти ж завжди казала, що там і так багато народу.
– Саме так, – сказала я, – приїжджай.
Мама приїхала в суботу рано вранці. Уся чесна компанія вже була у зборі. Вітька спав на веранді, Геннадій з Андріями грали в карти, Сергій метушився біля мангала.
Мама критично оглянула ділянку і раптом вказала на недоглянуті грядки.
– Це що? – суворо спитала вона, дивлячись на Сергія.
– Це… Це ще не скопано, – промимрив неабияк збентежений чоловік.
– Бачу, що не скопано, – сказала мама. – А руки у вас на що?
Вона пройшлася ділянкою, як полководець полем. Зазирнула у хлів. Доторкнулася до хвіртки, що висіла, стала над сплячим Вітькою і почала дивитися на нього.
Вітька незабаром розплющив очі.
– Ви хто? – спитав він злякано.
– Це моя теща, – сказав Сергій збентежено.
Мама обернулася до нього.
– Сергію, – сказала вона таким тоном, яким, мабуть, говорила з недбайливими учнями, коли вони прогулювали уроки, – скажи мені, будь ласка, а коли ти востаннє лагодив паркан?
– Я… Е…
– Лопати у сараї? – Не чекаючи відповіді, продовжила мати.
– Е… так.
– Чудово.
Вона трохи покашляла і підвищила голос:
– Прошу хвилинку уваги!
Вітька сів на дивані. Геннадій відклав карти, обидва Андрії переглянулись.
– Вибачте, а ви… – почав Вітька.
– Я Тамара Альбертівна, – сказала мама, – теща вашого друга. І якщо ви збираєтеся тут їсти, то будьте ласкаві спочатку попрацювати. Шашлик, як відомо, смачніший після фізичної праці. Це – науковий факт.
Мабуть, щось в обличчі мами було таке… начальницьке. Що це був за такий науковий факт, ніхто уточнювати не ризикнув.
На обід грядки були скопані. До вечора Геннадій – хто б міг подумати! – полагодив хвіртку. Вітька, крекчучи та бурмочучи пошепки лайливі слова, пофарбував ґанок. Якийсь з Андріїв підв’язав помідори.
Шашлики вони їли мовчки. Пінне пили так, ніби то були ліки проти горла, з перервами.
– Молодці, так тримати, – сказала мама, коли стемніло, – а завтра займемося сараєм, так? Там роботи непочатий край.
Сергій глянув на своїх друзів. Друзі подивились на Сергія.
– Сергію, – прошипів Вітька, коли мама пішла в будинок, – це взагалі що?
– Це теща моя, – повторив Сергій, боязко озираючись.
– Ми зрозуміли. Для чого вона тут?
– Вона… приїхала у гості.
– Сергію, – сказав Геннадій, – якщо так буде і наступними вихідними, то ми, напевно…
– Звичайно, буде, – втрутилася я, – так буде і наступними вихідними, і взагалі завжди. Тому що мама тепер живе тут. Постійно.
Всі замовкли й злякано глянули на мене.
– Наталко, – сказав Сергій, – ти це серйозно?
– Абсолютно.
Наступними вихідними приїхав лише Геннадій. Побачивши маму, він сказав, що в нього болить спина, копати він не може. Мама подивилася на нього з таким співчуттям, з такою материнською турботою, що я мало не розреготалася.
– Бідолашний, – сказала вона. – Ну, нічого. Красити ти можеш?
– Е-е… – промимрив Геннадій і з тугою глянув на хвіртку.
Але відступати було пізно. Закінчивши фарбування, Геннадій навіть не залишився на обід, він поїхав і більше не з’являвся.
Ще за тиждень остаточно зійшов із дистанції й Вітька. За ним – обидва Андрії.
На дачі було добре та тихо. Ми з мамою насолоджувалися чаєм на веранді, Сергій, побоюючись трудотерапії, проводив вихідні в місті.
– Дякую, мамо, – сказала я.
– Нема за що, – підморгнула мені вона, – звертайся.
З цього часу Сергій більше нікого на дачу не привозить. Та й сам їздить туди з великим небажанням. Думаю, що це і на краще. Ніж так допомагати, – краще не заважати…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
