– Ну ти даєш, – Артем закинув голову назад, давлячись від сміху. – В обличчя так і сказав? Прямо при всіх відшив?
– А що мені лишалося? – Максим нервово барабанив пальцями по столу. – Я одружений. А вона проходу мені не дає, знахабніла зовсім. Весь відділ уже на нас коситься.
– Аа-а-а, скромняга, не звик ти до такого натиску, – підколював друг. – Інший скористався б, а ти недоторканого з себе корчиш.
– У нас з тобою різні поняття про вірність, – беззлобно відрізав Максим, але в очах майнула втома. – Поки це були просто натяки, я вдавав, що не помічаю. Не хотів виглядати хамом та влаштовувати сцени.
– А ось це, брате, якраз головна твоя помилка, – багатозначно підійняв брову Артем. – Ти своїм мовчанням її заохотив, дав неправдиву надію.
– Та що їй від мене треба? Неодружених повно!
– Для таких, як вона, свідоцтво про шлюб – не перешкода, а виклик, – філософськи зауважив Артем. – Знак, що товар якісний.
Софія вдерлася до їхнього відділу, як раптовий весняний вітер. Її не можна було назвати класичною красунею – надто гострі риси обличчя, низький, трохи хрипкий голос.
Але коли вона посміхалася, світ довкола ніби змінювався. Начальниця відділу кадрів потім зізнавалася, що вже збиралася відмовити Софії, але раптом усміхнулася – і рішення миттєво змінилося.
Максимові вона спочатку щиро подобалася. Її енергія і гострий розум були подібні до ковтка свіжого повітря в похмурій офісній рутині.
Він із задоволенням допомагав їй влитися у колектив, ділився досвідом. Для нього це була просто людська симпатія, без жодного підтексту. Він, людина глибоко сімейна, бачив у ній талановиту колегу, майже молодшу сестру.
Поступово кордони почали стиратися. Жарти Софії стали двозначними, її дотики – надто частими та наполегливими. Максим, людина за вдачею інтровертна, і не звик до відкритої агресії, тому розгубився.
Його внутрішній компас, який завжди чітко вказував на норми пристойності, закружляв. Він почав уникати її, відмовлятися від спільних обідів. Але відступ лише розбурхував мисливицю.
Максимові було близько тридцяти п’яти років, і він був людиною, яка ретельно, майже без зусилля, підтримував порядок у своєму житті.
Він був високий, але трохи сутулився, ніби намагаючись здаватися менше. Темне, завжди акуратно підстрижене волосся, в якому вже пробивалася рання сивина на скронях – спадковість плюс відповідальність.
Очі спокійні, але в їхній глибині таїлася постійна втома – не від роботи, а від внутрішньої напруги. Він носив суворі окуляри в тонкій металевій оправі, які знімав і нервово потирав перенісся, коли був схвильований.
Одягався скромно і практично: непомітні сорочки, класичні штани. Жодних яскравих деталей.
Максим не любив галасливих компаній.
Флірт, офісні інтриги – все це було для нього чужою та енерговитратною мовою. Його стихією була тиша, порядок та глибока зосередженість на завданні.
Він до нудоти боявся конфліктів, воліючи відмовчуватись, відступити, аби не допустити відкритого протистояння.
У той самий час, у ньому жила непорушна внутрішня фортеця, побудована на любові до сім’ї. Олена та діти були не просто частиною його життя – вони були її змістом. Його вірність була не показною чеснотою, а органічною потребою дихати.
Максим сподобався Софії першого ж дня. Він єдиний не реагував на її жіночі хитрощі. Заманити його – означало не просто домогтися чоловічої уваги.
Їй було життєво необхідно доводити собі та світові, що вона бажана. Завоювання одруженого, недоступного чоловіка було для Софії найвищою формою цього підтвердження.
Якщо такий «якісний», вірний чоловік паде до її ніг, значить, вона чогось варта. Та й досвід їй підказував, що за фасадом «бездоганного сім’янина» обов’язково ховається брехня.
Буквально за два тижні роботи в новому офісі Софія із сяйнистими очима розповідала подрузі про свої почуття до Максима. Аліна слухала її з нестримною тривогою.
– Знову одружений? Софіє, зупинись. До того ж там двоє дітей.
– Ой, формальності! Він нещасний, я це бачу. Зачинений у золотій клітці щастя. Його дружина… ця Олена… вона його не розуміє. Просто створила йому комфортний побут, а його душа рветься на волю!
– З чого ти це взяла? Ти з нею знайома? Бачила, як вони спілкуються?
– Мені не треба бачити! Я його бачу. Він такий правильний, такий застебнутий на всі ґудзики… Це ненормально!
– За цим обов’язково ховається біль. Він просто боїться зізнатися навіть самому собі. Я хочу допомогти йому. Розкрити його сьогодення.
– Софо, люба, ти зараз говориш, як героїня дешевого роману. Ти не хочеш йому допомогти. Ти хочеш його, бо він недоступний. Але це не гра, це чуже життя!
– Ти не розумієш, Аліно. Це моє життя! Я відчуваю, що ми призначені один для одного. Він просто заблукав.
– А його «ідеальна» родина… впевнена, що там не все так чисто. Нічого ідеального немає. І я знайду шпаруни, ось побачиш. Обов’язково знайду.
Відрядження в столицю стало для Максима випробуванням. Хто, ви думаєте, зголосився їхати з ним? Перед клієнтами Софія була взірцем професіоналізму, і Максим майже розслабився. Але пізно ввечері у двері його номера постукали.
– У мене там протяг, батареї холодні, – стояла на порозі Софія, закутавшись у свій халат, але так, що було очевидно – під ним лише шовк нічної сорочки.
Серце Максима пішло у п’яти. Паніка, густа та липка, стиснула горло. Він уявив обличчя дружини, Олени, її спокійні, довірливі очі.
– Почекай, я принесу тобі свою ковдру, – видавив він, відвернувшись і прямуючи до шафи. – Ось, тримай.
Софія надула губи, але взяла запропоноване.
– Здається, ти сам себе замкнув у клітку і загубив ключ, – кинула вона, йдучи. – Шкода. Потрібно іноді розслаблятися та отримувати задоволення. Усередині, я певна, ховається зовсім інший чоловік.
Максим зачинив двері й притулився до них чолом, слухаючи, як у скронях стукає кров. Він відчував не лише полегшення, а й дивну, гнітючу жалість – до неї, до себе, до цієї безглуздої ситуації.
Після повернення Софія ніби забула про нього. Максим почав видихати. Але за кілька тижнів вона попросила підвезти її до будинку. Скріпивши серце, він відмовив.
– Я тобі така гидка?
– Ти дуже яскрава та цікава, – сказав Максим. – Але я люблю свою дружину. У мене сім’я…
– Тобто, річ тільки в цьому? – у її погляді спалахнула та сама, небезпечна іскра азарту.
– Ні… – він затнувся, намагаючись знайти потрібні слова, але Софія вже зникла. Він одразу пошкодував про свою незібраність. І не дарма.
Тієї ж ночі він прокинувся від різкого поштовху в плече. Свідомість затуманював сон, але лютий шепіт дружини пронизав його наскрізь.
– Максиме, ти при своєму розумі? Що це за жінка шле тобі такі фото глибокої ночі?
Він сів на ліжку, серце шалено калатало. На екрані смартфона був знімок Софії: у спокусливій позі, прикрита лише мереживною білизною.
– Оленко, це не те, що ти думаєш! – його голос зірвався. Він розповів усе, від самого початку, не приховуючи свого збентеження та слабкості.
Олена довго мовчала, а потім тяжко зітхнула.
– Наївний ти мій, – у її голосі дивним чином змішалися злість і ніжність. – Гаразд. Вірю. Бо знаю – на таку дурну зраду ти не здатний.
– Але їй скажи, якщо це повториться, я прийду в офіс і влаштую таку виставу, що всі забудуть про серіали.
Максим кивнув у темряві. Наступного дня він викликав Софію у переговорну. Вона увійшла, сяючи, ніби чекала на капітуляцію.
– Софіє, ти перейшла всі межі, – почав він, намагаючись, щоб голос не здригнувся.
– Ой, припини, – вона зробила крок ближче, долоня потяглася до його щоки. – Вона тебе не варта. Повір.
Максим відсахнувся, і її рука повисла в повітрі.
– Що ти хочеш сказати?
– Що твоє ідеальне життя – міф, – її голос став солодким та отруйним. – Дивишся збоку – картинка: любляча дружина, донька-принцеса, син-спадкоємець…
– У нас все і справді добре.
– Прокинься, Максиме! – Вона різко встала, нависаючи над столом. – Твій син на тебе анітрохи не схожий! Донечка – твоя копія, а в Дмитрові немає нічого твого!
Усередині у Максима все похололо. Він дивився на це красиве, спотворене перемогою обличчя і відчував, як зникають останні залишки жалості та симпатії.
– І я можу це довести, – не помічаючи його реакції, Софія з переможним виглядом шльопнула на стіл видрук. – Дивись! “Вірогідність батьківства – 0%”. Корисно, виявляється, всюди мати своїх людей. Ну що, тепер віриш?
Максим повільно підвів очі на неї. Гнів, який він так довго в собі пригнічував, нарешті вирвався на волю. Він був холодним та ясним.
– Я терпів, коли ти лізла до мене! Але моїх дітей… не чіпай. Діма – не мій кревний! Але це стосується лише мене та Олени.
– Якщо тобі так не терпиться лізти в чужі сім’ї, знай, що його батьки, сестра Олени з чоловіком, яких немає в живих. Він наш син тепер! Ти задоволена? Задовольнила свою цікавість?
– Вибач, не знала, – прошепотіла Софія, і вся її напускна впевненість випарувалася, оголивши злякану дівчинку.
– Я теж поки що не знаю, як ти видобула матеріали для цього тесту, якщо він взагалі справжній. І чим ти керувалася. Раніше я думав, ти просто самотня та нещасна. А тепер бачу – ти небезпечна.
– Пиши заяву з власного. Якщо надвечір її не буде на столі у директора, я піду в поліцію. І якщо ти колись з’явишся поруч із моїми дітьми… – він зробив паузу, і його тихий голос пролунав страшніше за будь-який крик, – поліція тобі вже не знадобиться.
Софія звільнилася того ж дня. Максим прийшов додому раніше, ніж зазвичай. Пройшов у дитячу, де шестирічний Діма збирав пазли, а восьмирічна Марійка робила уроки.
Він обійняв їх обох, затримавши обійми довше, ніж звичайно, вдихаючи знайомий, рідний запах дитячого волосся.
Увечері, коли діти заснули, Максим сів навпроти Олени.
– Ми повинні все йому розповісти, – тихо сказав він. – Дмитрик має почути правду від нас, а не від когось стороннього. Чим раніше, тим краще.
Олена глянула на нього, і в її очах стояли сльози. Не від горя, а від полегшення.
– Боюся, – зізналася вона.
– Я теж. Але ми зробимо це разом.
Через тиждень вони влаштували невелике сімейне свято. І після торта Максим сказав:
– Дімо, у нас з мамою є для тебе дуже важлива розмова. Про те, як сильно ми тебе любимо.
Він сів перед хлопчиком, щоб бути з ним на одному рівні:
– Ти пам’ятаєш, ми казали, що сім’я – це найголовніше? І що вона буває різною. Дмитрику, я не твій рідний тато.
– Твої рідні тато і мама – це сестра мами та її чоловік, вони дуже гарні, але, на жаль, їх нема з нами. А ми з мамою – ми твої батьки за велінням серця.
Хлопчик помовчав, обмірковуючи почуте, а потім просто обійняв їх і запитав, чи можна йому ще шматочок торта. Тяжка хмара, що нависла над сім’єю, нарешті розвіялася, змінившись полегшенням.
І в цьому простому, але не буденному моменті не залишилося місця ні для Софії, ні для її нав’язливих фантазій. Все стало на свої місця. Так і має бути в щасливій родині…
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
