Я вже давно не дитина, мені тридцять один рік. З батьками майже не спілкуюся, що їх дуже ображає. Останнім часом все частіше чую від них, що я зовсім не приділяю їм уваги, не знаходжу для них часу. Але самі вони завжди ставили на перше місце не мене, то чому ж тепер дивуватися?
Є такі пари, яким окрім один одного, ніхто не потрібен. Ось мої батьки із таких. Їм було чудово удвох, а я залишалася осторонь їхнього свята життя. Мене все дитинство виховували бабусі, доки батьки відмовлялися роботою, мандрівками, зустрічами з друзями.
– Ну, куди ми її візьмемо? Вона буде там єдиною дитиною, їй там буде нудно.
– Нехай ще тиждень у тебе поживе, у нас відрядження.
– Нам треба відпочити, в нас були важкі часи.
Я фактично жила то в однієї бабусі, то в іншої. З батьками я за десять років прожила, напевно, років два-три від сили. Вони не мали часу, щоб водити мене в садок, вчити зі мною віршики, робити костюми на свята. Вони працювали, відпочивали та жили повним життям, але без мене.
Можна подумати, що ми були багаті, бо мама з татом так багато працювали, що забили на рідну дочку. Але ні, багатими чи просто дуже забезпеченими ми не були. Звичайна двокімнатна, звичайний рівень достатку. Навіть машину вони змогли купити ближче до пенсії.
У перший клас мене вели бабусі, на вручення атестата та випускний теж прийшли бабусі. Батькам було ніколи, у них були дуже важливі справи, вони мене привітали телефоном. Коли я вступала, то підтримувати мене поїхала бабуся по батькові, а батьки купили тур на море і поїхали, написавши, що вірять у мене.
Мені б звикнути до такого ставлення, але бабусі завжди переконували мене, що батьки мене люблять, дбають і я для них найдорожче. А мені хотілося у це вірити. Якби мені казали, що їм байдуже, ось такі вони люди, можливо, мені було б простіше.
Але цього мені ніхто не казав, тож я відчайдушно хотіла від батьків демонстрації любові та підтримки. Тільки вся їхня підтримка полягала в повідомленнях та дзвінках.
Поки я вчилася, одна за одною пішли з життя бабусі. Сталося це все на моєму другому курсі. Це був тяжкий удар, я не знаю, як змогла пережити цю втрату, адже вони були найближчими моїми людьми.
Я їздила на церемонію прощання, бачила батьків. Мені було боляче, хотілося кричати, кататися по землі, а вони були абсолютно спокійні, ніби нічого особливого не сталося.
Я вперше закотила їм істерику, що вони байдужі та холодні люди. Мені відповіли, що це життя, а сльози нічого не виправлять. І їм соромно, що я так поводжусь, люди ж дивляться.
Ось у цей момент всередині мене щось обірвалося, і я подивилася на батьків іншими очима. Їм же начхати на всіх, крім себе. Якби це був мій похорон, вони стояли б такі ж незворушні.
Після всіх подій я повернулася до навчання, твердо вирішивши, що до рідного міста більше не повернуся. Однак мені довелося повернутись, бабусі залишили мені свої квартири, що обурило батьків. Я вирішила, що квартири будуть продані, а собі я на ці гроші куплю житло там, де навчаюсь. Так і вчинила.
Мене переконували, що я як мінімум маю поділитися грошима з мамою та татом, але я не збиралася цього робити. Для мене це були чужі люди, яким я нічого не винна. На отримані гроші я купила собі двокімнатну.
Батьки на мене чи образилися, чи просто черговий раз було не до мене, але ми не спілкувалися понад десять років. Не рахувати ж спілкуванням вітальні смски на дні народження.
Я сама не прагнула спілкуватися з ними, але десь у глибині душі хотіла, щоб вони приїхали на вручення диплома, на моє весілля, на народження онука.
Але вони не приїжджали, відмовляючись справами, роботою, поганим самопочуттям. Хоча у їхніх соцмережах постійно викладалися фотографії, де вони з друзями чи на відпочинку. Часу їм не вистачало виключно на мене. Я упокорилася і не нав’язувалася.
У мене є чоловік та трирічний син, вони моїх батьків ніколи не бачили. Але останній рік мама з татом активно набиваються у гості чи кличуть приїхати до них. Ображаються, що зовсім не бачили онука, та і я з ними не спілкуюсь. Не розуміють, чим вони таке заслужили.
А я не хочу їх бачити, не хочу знов ворушити ту рану, яка давно затяглася, але періодично все одно болить. Відвикла я чекати маминих та татових дзвінків, і назад звикати не маю наміру, бо надто багато розчарувань вже перенесла.
Чоловік та свекри радять мені таки налагодити стосунки з батьками.
– Вони самі хочуть зустрічі, отже щось усвідомили. Не рубай з плеча, дай їм шанс, – вмовляє мене чоловік.
Але я не хочу. Вони мали достатньо шансів, але вони їх упустили, а тепер, коли старість дихає в потилицю, вони намагаються налагодити спілкування не заради мене, а заради своєї зручності. А ви як вважаєте, для чого моїм батькам спілкуватися зі мною на старість років?
