Андрій та Віка жили разом уже чотири роки. Два останні – в офіційному шлюбі.
Як жили? Нормально. Іноді сварилися через дрібниці, але серйозних проблем не було. Хоча, може, Віка вважала, що їх не було, а насправді розбіжності між подружжям існували, просто поки вони сиділи десь глибоко, чекаючи на момент, коли можна буде вирватися назовні.
І ось привід з’явився. Андрій прийшов додому в день зарплати та заявив:
– Все! Досить бездумно тринькати гроші. Збиратимемо.
– А ти зумієш? – Усміхнулася Віка. – Головний марнотрат у нашій родині – це ти.
– Чому ти так вирішила?
– А що тут вирішувати? Все й так зрозуміло. Комуналку плачу я, продукти найчастіше теж я купую. А твоя зарплата, куди йде? Може, ти її відкладаєш? Багато вже накопичив? – Поцікавилася дружина.
– Ти так розповіла, ніби я твоїм коштом живу, – образився Андрій. – А я свої гроші теж на сім’ю витрачаю. І коли ми в магазин разом йдемо, то завжди я розплачуюсь. Правда ж?
– Правда. Тільки ми разом за продуктами ходимо щосили раз на місяць. І витрачаєш ти там не мільйони.
– А ще я в тебе на проїзд і на обіди не питаю – також свої витрачаю, – додав Андрій. – І подарунки тобі купую. І квіти.
– Тричі на рік, – уточнила Віка.
– Що тричі на рік?
– Квіти та подарунки: на день народження, на Новий рік, та жіноче свято. А решту часу спускаєш зарплату на посиденьки з друзями в барі.
– Не правда! – обурився чоловік.
– А ти спробуй один місяць записувати свої витрати, ось тоді й зрозумієш, правду я говорю чи ні, – порадила Віка.
– Добре. Я з тобою згоден. Але з цього місяця почнемо збирати. Житимемо на твою зарплату, а свою я відкладатиму на рахунок. За рік напевно зможу накопичити. І тоді куплю.
– Що ти купиш? – Не зрозуміла Віка.
– Як що? Машину. Рено чи КІА. А може, Ніссан, – відповів Андрій.
Віка здивовано подивилася на чоловіка:
– У мене взагалі були інші плани.
– Які?
– Нам час подумати про дітей, – сказала вона.
– Але ж тоді ти три чи чотири роки не працюватимеш. А вся моя зарплата піде на памперси! І про машину можна буде забути на кілька років!
– Так, ти абсолютно правильно оцінив ситуацію: усі мінуси перерахував. Але ти забув про головне: у нас з’явиться малюк – наш, схожий на тебе чи на мене. І мені здається, що це важливіше за машину, – відповіла Віка.
– А я пропоную спочатку придбати автомобіль, а потім думати про дітей.
– Не вийде. Судячи з твоїх апетитів, машину тобі доведеться брати у кредит. Потім його ще оплачувати. А час іде: мені двадцять вісім, тобі – тридцять.
– Куди ще чекати? – Запитала дружина. – І загалом, я пропоную тобі інший план: спочатку дитина, а потім іпотека на двокімнатну квартиру. Утрьох нам в однокімнатній тісно буде.
– Іпотека? Ну тоді я машину зможу тільки до пенсії купити! – обурився Андрій.
– Відкрию тобі секрет: деякі люди все життя громадським транспортом пересуваються. А якщо терміново кудись треба, то викликають таксі. Нині це не проблема!
Сперечалися вони довго, але домовитися так і не змогли.
І що дивно: батьки Андрія підтримали сина, а не невістку.
– Людмило Іванівно, а хіба вам не хочеться погратися з онуками? – Запитала у свекрухи Віка. – Наскільки я знаю, зазвичай жінки у вашому віці мріють стати бабусями.
– Мені тільки п’ятдесят сім, і я цілком можу ще почекати, – відповіла свекруха. Років вісім-десять. Особливо не поспішаю.
Загалом Віка зрозуміла, що з цього боку їй на підтримку чекати не доводиться. Навпаки, батько Андрія похвалив сина за його плани, і вони поринули у гаряче обговорення переваг та недоліків автомобілів різних марок.
Віка більше сперечатися не стала, вона вирішила, що збиратиме гроші зі своєї зарплати, а спроби чоловіка накопичити на автомобіль – саботувати.
Робила вона це дуже просто: коли він кудись збирався, підсовувала йому рахунки по квартирі:
– Ти повз розрахунковий центр підеш, зайди оплати, а то мені ніколи.
В супермаркет вони тепер ходили суворо у суботу. Віка складала список продуктів на тиждень і пропонувала Андрію на касі розрахуватись його карткою.
Через кілька місяців Андрій її політику зрозумів і почав всіляко ухилятися від оплати рахунків, і від спільних походів за продуктами.
І тоді почалися скандали.
– Чому я маю оплачувати рахунки? – Обурювався Андрій – Це твоя квартира, ти й плати.
– Так, це моя квартира. Але ти тут живеш уже п’ятий рік. Причому абсолютно безплатно! – Відповідала Віка. – Ти користуєшся водою, теплом, електрикою, інтернетом.
– А платити за все я повинна? Я повинна після роботи купити продукти, а потім приготувати вечерю. А у вихідний – прибрати квартиру, випрати та попрасувати твої речі.
– А ти будеш тримати свою зарплату в панчосі та накопичувати на цю довбану машину? Особисто мені вона не потрібна!
А потім Андрій ніби забув про свою мрію: припинив говорити про автомобіль, не сперечався, коли дружина підсовувала йому рахунки для оплати, став спокійно діставати банківську картку в магазині.
Віка видихнула. “Здається, заспокоївся”, – подумала вона. Але подальші події показали, що вона зраділа зарано.
Якось Віка нагадала чоловікові, що настав час сплатити за дачу. Будинок у селі він отримав у спадок від свого діда. Але не весь, а одну третину. Дві інші частки належали його батькам.
– А мені більше не треба платити за неї. Я свою частку подарував батькові. Для чого вона мені? Батьки на дачі працюють: мати город садить, батько – лазню будує.
– А ми з тобою лише кілька разів улітку туди приїжджаємо на шашлики. Ось я батькові й віддав, – пояснив Андрій.
Віка сперечатися не стала: віддав, так віддав – його майно, може розпоряджатися ним, як хоче. Але все виявилося не так просто.
Через місяць після цієї розмови Віка та Андрій приїхали на дачу. У суботу в Андрія було день народження – тридцять один рік, не кругла дата. Гостей вирішили не збирати, посидіти своєю родиною.
Під час святкового обіду, який приготували Людмила Іванівна та Віка, свекор кудись відлучився, а коли за двадцять хвилин повернувся, на його обличчі сяяла переможна посмішка.
– Сину, глянь у вікно, – сказав він.
До вікна підійшли всі. У дворі, блискаючи на сонці сріблястими боками, стояв Renault Duster. Капот прикрашала червона стрічка із бантом.
– Ось, Андрійку, володій, – сказав батько. – Ми з матір’ю на подяку за те, що ти від своєї частки дачі відмовився, вирішили тобі допомогти купити автомобіль.
– Взяли, звісно, у кредит. Перший внесок сплатили, а далі вже ви самі з Вікою сплачуйте. Щомісяця п’ятого числа будеш мені на карту переказувати.
Після того як Андрій прийняв цей подарунок, Віка зрозуміла, що він про все чудово знав, може, навіть сам підказав батькам цю ідею. Але їй, звісно, нічого не сказав.
– Віка, я не думав, що батьки мені такий подарунок зроблять, – виправдовувався він удома. Тепер хочеш – не хочеш, а доведеться частину моєї зарплати переказувати батькові на кредит. Але, я думаю, що ми впораємося?
– Не знаю, впораєшся ти чи ні, – відповіла Віка. – Але особисто я у цій авантюрі брати участь не збираюся.
– Як це? Ти що – годувати мене тепер не будеш? – Запитав чоловік.
– Не буду. І жити із завтрашнього дня ти будеш в іншому місці.
– Де? – Здивувався він.
– Уявлення не маю. Можеш піти до батьків, можеш, якщо вистачить грошей, найняти собі квартиру. Але зараз ти збираєш свої речі.
– Спати сьогодні будеш на дивані, а завтра вранці по холодку – до нового місця проживання, – пояснила Віка.
Андрій пів ночі намагався вмовити Віку, малював їй всілякі вигоди, які дає володіння такою чудовою машиною, але зрештою вона просто виставила його зі спальні.
А вранці пара валіз та кілька сумок уже стояли біля порога.
– Давай, Андрійку, завантажуй речі у свій новий автомобіль. Багажник у нього місткий, – кинула Віка і зачинила двері перед носом чоловіка.
З розлученням вона тягнути не стала і вже за півтора місяця отримала документи про розірвання шлюбу. Ділити не було чого.
Квартира з усією обстановкою належала їй, автомобіль Андрію подарували батьки, отже, він був його особистим майном.
Що було далі? – Запитаєте ви. Віка через півтора року вийшла заміж, а ще через рік народ ила близнюків – чудових хлопчаків.
У них із чоловіком поки що немає автомобіля: продавши свої однокімнатні квартири, вони купили трикімнатну – у новому будинку біля міського парку. У самій світлій кімнаті зробили дитячу.
Андрій живе із батьками. Кредит за машину він уже виплатив. Але на роботу їздить громадським транспортом: якось за зимовим часом на слизькому повороті не впорався з керуванням.
Пощастило, що сам відбувся парою подряпин, а ось машина відновленню не підлягала. Чи шкодує він, що через цю купу металу втратив сім’ю? Хто знає! Час покаже…
А ви що скажете з цього приводу? Слушно вчинила дружина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
