– От заладила! Тієї Насті вже на цьому світі немає, а ти все ревнуєш і пиляєш мене! Іра, може, вистачить? Нам потрібно розв’язувати нагальні питання з Оксанкою.
Ірина здивовано скинула брови. Пару секунд вона мовчала, намагаючись зрозуміти, може, не дочула. Здавалося, ще трохи – і чоловік почне звинувачувати її в його зраді.
– Олеже, ти трошки помилився дверима. У мене зараз є інші пріоритети. Моє єдине нагальне питання – розлучення з тобою.
– Яке розлучення?! – обурився чоловік. – Господи, ну жили ж нормально весь цей час! Майже десять років минуло. І далі жили б, якби ти не дізналася! Ну що це змінює?
– Це змінює все! – Іра подивилася Олегу просто у вічі. – Усі ці роки я жила у брехні та ілюзіях! А ти зараз поводишся так, ніби так і треба!
Його непробивна впертість дратувала анітрохи не менше, ніж факт зради. Ірина знала Олега понад двадцять п’ять років.
Вона знала, як він хмуриться, коли його критикують. Знала, як підтискає губи, коли скривджений. Але це… Це було чимось новим. Іра ніби бачила цю людину вперше.
– Ну, які ілюзії? Я ж тебе весь час любив. І люблю. А то… – Олег махнув рукою. – То давно було. Вважай, що цього взагалі не було.
Було дуже складно вважати, що нічого не було, коли після коханки залишилася восьмирічна дитина. Олег тепер вважав за святий обов’язок забрати дівчинку до них.
Альтернативний варіант – свекруха, якій і за собою вже важко доглядати. Дитячий будинок Олег не розглядав. Він, як галантний лицар, твердив, що його діти не повинні рости без батька.
Іра не могла пробачити зраду. Вона росла у сім’ї, де все будувалося на довірі один до одного.
Батько був домосідом, а мати любила подорожі. Вона могла зірватись і поїхати на південь одна. Тато проводжав її на вокзал з усмішкою, допомагав завантажити валізи й жодного разу ні в чому не запідозрив.
Мати так само проводила батька у відрядження: цілувала, вручала цілий пакет з пиріжками, клала йому у внутрішню кишеню маленьку ікону.
Так, у них були сварки. Мати могла підвищити голос і грюкнути дверима, батько – промовчати кілька днів. Але вони завжди були впевнені у вірності один одного.
Навіть, коли батько хильнув лишку на корпоративах, чи сімейних застіллях, він дивився тільки на дружину, обіймав її та нахвалював при всіх.
Для Ірини такі стосунки були орієнтиром. Вона росла з твердим переконанням: якщо любиш, то довіряєш. А якщо не довіряєш, то навіщо це все?
Так, з Олегом вони жили непогано. Колись їм було комфортно один з одним. Єдиною проблемою були діти.
– Ірино, ну куди нам поспішати? Дай я спочатку забезпечу нам майбутнє, влаштуюсь на нормальну роботу, потім уже будуть діти, – казав він на п’ятий рік спільного життя.
– Та час вже поспішати. Мені тридцять, я не молодшаю. Ти, до речі, також. Чи хочеш, щоб у нашої дитини замість батька та матері були дід та бабця? – бурчала на нього Іра.
І чекала. Але нормальної роботи все не було і не було, а біологічний годинник невблаганно підтискав.
Довелося застрибнути в останній вагон потягу, інакше Іра ризикувала залишитися взагалі без дітей. Вона стала мамою в тридцять вісім років. Нині синові було дванадцять.
Олег став їздити на вахту, щоб забезпечити сім’ю. Три місяці проводив там, місяць відпочивав удома. Він втомлювався, але приносив добрі гроші. Іра теж сумувала, проте дивилася на всі ці труднощі, як на внесок у їхнє майбутнє.
Вона не знала, що Олег не дуже обтяжував себе терпінням.
– Ну, а що ти хотіла? Три місяці самотності. Можна сказати, що в нас особливо нічого і не було, просто потреба. Це не рахується, – пояснив він дружині, коли все розкрилося.
– Потреба?! – Не витримала Іра. – А чому тут табуни коханців під вікнами не гуляють? Чи ми з тобою з різного тіста зліплені?
– Ну, ти ж жінка, тобі не треба.
Мабуть, вони й справді були з різного тіста. Якщо вірити Олегу, це була просто хвилинна слабкість. Приблизно, як зірватися і з’їсти морозиво. Для Іри це перекреслювало все те хороше, що було між ними.
Іра і не знала б про коханку, якби з тією не трапилася біда. Якби Олег не прийшов обговорювати з нею, що тепер робити з Оксаною, так легко й не вимушено, ніби йшлося про список покупок на тиждень.
– Бачиш, Олеже… – сказала Іра, виринувши зі спогадів. – Я навіть не проти цієї дівчинки. Якщо абстрагуватися від ситуації, це нещасна дитина. Але ти… З тобою я не хочу жити.
Чоловік роздратовано махнув рукою.
– І яка тільки муха тебе вкусила… Гаразд, уранці ще поговоримо. Ранок вечора мудріший.
Вранці Олег приєднав нові сили, – Любов Володимирівну, свою матір. Та була зацікавленою особою: якщо Іра не погодиться, турботи про дівчинку ляжуть на неї. І, звичайно, вона почала вмовляти невістку.
– Ірино, ну ти що? Пожалій дівчинку! – наполягала свекруха. – Буде тобі на старість років відрада. Хлопці, вони ж із гнізда відлітають, а дівчатка доглядають батьків.
– Подивися на ситуацію з іншого боку. Може, воно й на краще? Тобі вже пізно мати другу дитину, а тут все готове, – бери та виховуй.
– Любов Володимирівно, я не готова до цього. Я не справлюсь. Ви розумієте, як я дивитимусь на цю дівчинку? Я не зможу її любити, – чесно зізналася Ірина.
– Ой, та припини! Звикнеш, а там і материнський інстинкт підтягнеться. Ти ж не одна така. Он знаєш, як у лихоліття було? А як жінки за вдівців із дітьми виходять заміж? А як із дитбудинку діток беруть? І живуть!
Іра шумно видихнула. Один – свято вірить у те, що зраду можна списати за терміном давності, інша – порівнює з лихоліттям. Ірина ж відчувала себе так, ніби весь цей час жила чужим життям і не бачила тіні за спиною їхньої родини.
– Любов Володимирівно, все, про що ви кажете, дуже добре, але це відбувається за взаємною згодою. А я на зраду не погоджувалася.
– Але ж дівчинка не винна!
– Ну, так. Але і я, ніби-то, ні в чому не завинила!
Вони говорили ще дуже довго, але спільної думки так і не дійшли. Для свекрухи те, що сталося, було невеликим непорозумінням. Іра дивилася на це, як на кінець стосунків.
І тому вона, подумавши, вирішила не відчиняти чоловікові двері ввечері. Виставила в тамбур сумку з його речами, замкнулася на засув і сіла дивитись свій улюблений серіал.
Звичайно, вона була вся на нервах, але після таких подій у будь-якому випадку спокою вже не буде. Олег навіть не розумів, що накоїв, навіть не перепросив. Або прикидався недолугим.
Ближче до сьомої почувся скрегіт ключа в замковій свердловині. Потім наполегливі дзвінки у двері.
– Іро, я ж знаю, що ти там! Відчиняй! Ти поводишся, як маленька дівчинка!
– Ага. А ти – як дорослий чоловік, який наплодив дітей по всій країні, – озвалася жінка, спираючись на тумбочку в коридорі.
– Ти хотів, щоб я вирішила? Я ухвалила рішення. Виховуй свою дочку сам, зі своєю мамою. Удвох вам буде дуже зручно!
– Не перегинай! Подумаєш, спіткнувся! З ким не буває?
– Зі мною. Зі мною, Олеже, не буває! Їдь, забирай свою Оксаночку, а мене не чіпайте. Мені не важливо, скільки років минуло. Зрада не має терміну придатності!
– Ну, хоча б Ваньку поклич, щоб я попрощатися з ним міг!
– Щоб ти мотав нерви й синові? – спалахнула Іра, але потім передумала. – Гаразд. Але двері тобі я не відчиню, навіть не думай.
– Дожили! Чверть століття разом, а тепер на поріг не пускають… – озвався Олег.
Але Іра не слухала. Вона пішла до спальні сина. Той увесь вечір був незвично тихий. Він бачив, що мати збирає речі батька, але не поставив жодного запитання. Адже він чув, як у їхньому будинку підіймається дах від скандалів останнім часом.
Навіть дитина розуміла, до чого все йде.
– Ваню, тебе тато кличе. Попрощатися хоче.
Іван у цей момент робив домашнє завдання і навіть не відірвався від зошита.
– Я не хочу, – відповів він, підібгавши губи.
– Ти впевнений? – обережно спитала Іра, зробивши невеликий крок у бік сина.
Вона дуже боялася, що син звинувачуватиме її. Мовляв, не втримала батька. Або зовсім захоче переїхати до Олега. Але…
– Впевнений. Раніше тато був для мене героєм. Я думав, що він стільки жертвує заради нас. А тепер… Не хочу його бачити, мамо.
Іра тяжко зітхнула, підійшла ближче й обійняла сина. Його слова зняли вантаж із її серця.
– Я розумію… Пробач, що не зберегла сім’ю, – тихо сказала вона.
– Це він втратив сім’ю, а не ти, – впевнено відповів син, підвівся й обійняв її у відповідь. – Я з тобою.
Олег оторопів, почувши, що син не бажає спілкуватися з ним, ще хвилин десять тарабанив у двері, пропонуючи «поговорити по-людськи», але потім все ж таки пішов.
В Іри все всередині роз’їдала гіркота, проте поверх цього вже підіймалася хвиля полегшення. Вона поставила крапку.
Ухвалила рішення. Іра вирішила, що повага до себе дорожча за ілюзію «збереженої родини». А ще зрозуміла, що її син, на щастя, зовсім не схожий на батька…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
