Алла Іванівна завмерла на кухні, прислухаючись. З вітальні долинав рівний, монотонний гул телевізора, але це був не той, звичний фон новин чи серіалу.
Це був звук якогось молодіжного шоу, з різкими заставками та сміхом, незнайомим і тому дратівливим.
Вона витерла руки об фартух, на якому були вишиті веселі півники, і глянула на каструлі, замочені в раковині.
Жирна вода геть-чисто відбивала весь апетит. Сьогодні її син Юрій уперше за останні пів року привів свою дівчину Світлану у гості, і не просто на чай, а на весь вихідний.
Алла Іванівна готувалася два дні: обрала добірну телятину, спекла його улюблений пиріг з яблуками та корицею і перемила всю квартиру до блиску.
Вона хотіла, щоб все було ідеально і, щоб Світлана нарешті побачила в якій затишній сім’ї виріс її Юрко, і перейнялася повагою.
Сама Світлана сиділа у вітальні, вмостившись у глибокому кріслі, і гортала стрічку на своєму смартфоні, зрідка кидаючи відчужений погляд на телеекран.
Вона була одягнена в стильні, але дивні для дому штани з численними блискавками, та велику безформну кофту.
Юрій сидів поруч на дивані, намагаючись розділити увагу між телефоном, телевізором та матір’ю, що мелькала у дверях.
Алла Іванівна зробила глибокий вдих і, намагаючись, щоб голос прозвучав максимально привітно, сказала:
– Юро, Свєта, може, перекусимо? Вже все готове.
– Зараз, мамо, – озвався Юрій і потягся за пультом, щоб зменшити звук.
Світлана повільно підвелася з крісла, ніби роблячи ласку, і неохоче пройшла на кухню.
Стіл ломився від страв: салат “Олів’є”, приготовлений за фірмовим рецептом Алли Іванівни, заливне, рум’яна запечена грудинка, оселедець під шубою та мариновані грибочки.
На кухні пахло свіжим хлібом і запашним борщем, який ще томився в каструлі.
Поки їли борщ, розмова не клеїлася, хоча Алла Іванівна розпитувала Світлану про роботу та батьків.
Та відповідала однозначно, ввічливо, але без інтересу. Юрій спробував жартувати та розповідав кумедні випадки з життя, але його сміх звучав трохи напружено.
Коли тарілки спорожніли, Алла Іванівна посміхнулася і з награною легкістю вимовила:
– Ну що, помічники мої дорогі, давайте швиденько приберемося за собою, а я пиріг подам і чай заварю. Юра, ти посуд у раковину віднеси, а я помию. Світлано, голубонько, можеш стіл протерти, крихти змести?
Вона вимовила це, як щось зрозуміле, ритуал, знайомий Юрію з дитинства.
У їхньому домі завжди було так: поїв – допоможи прибрати. Юрій одразу підвівся і потягнувся за своєю тарілкою, але Світлана залишилася сидіти на місці.
Вона відкинулася на спинку стільця, поклала одну ногу на коліно іншої й подивилася на Аллу Іванівну прямим, спокійним поглядом.
– Алло Іванівно, я в гостях, тож робити нічого не буду, – заявила вона рівним, безпристрасним тоном, у якому не було ні виклику, ні збентеження, а просто суха констатація факту.
У кухні повисла тиша. Навіть холодильник на секунду припинив гудіти. Юрій завмер із тарілкою в руках, дивлячись то на матір, то на Світлану.
На його обличчі завмерла розгубленість. Алла Іванівна відчула, як по її щоках розливається жар. Вона не повірила своїм вухам.
– Вибач, я не зрозуміла? – перепитала вона, і її голос здригнувся.
– Я сказала, що я в гостях. А гість – це людина, яку приймають, пригощають і якій не доручають роботу, – повторила Світлана, начебто пояснювала щось очевидне маленькій дитині. – Прибирання – це не мій обов’язок, якщо я прийшла до чужого будинку.
– Чужий будинок? – прошепотіла Алла Іванівна.
Вона подивилася на сина, шукаючи підтримки, але він мовчав, опустивши очі. Його мовчазність обпекла її сильніше, ніж слова його дівчини.
– Юро… це що таке? Ти теж у гостях у матері?
Юрій нарешті поворухнувся. Він поставив тарілку назад на стіл із таким виглядом, ніби вона була розпеченою.
– Мамо, та ну, не треба так… Світлана просто… у неї інший підхід, – заговорив він, запинаючись. – Вона має на увазі, що гості повинні почуватися комфортно, а не, як прислуга.
– Прислуга? – голос Алли Іванівни зірвався на високу істеричну ноту. – Я тебе, синку, з пелюшок привчала бути самостійним, щоб ти не виріс білоручкою і щоб твоя майбутня дружина сказала мені дякую! А ти мені зараз про “прислугу”? Мити за собою тарілку – це бути слугою?
– Мамо, заспокойся, будь ласка, – спробував вставити Юрій, але вже було пізно.
– Я не про одну тарілку, Алло Іванівно, – вступила в діалог Світлана, залишаючись напрочуд спокійною. Її холоднокровність була образливою.
– Я про принцип. Ви не моя начальниця і не моя мама, щоб давати мені вказівки. Я прийшла сюди, як гість Юри й чекаю на відповідне ставлення.
Алла Іванівна з силою сперлася руками на стіл. Півні на її фартуху затремтіли.
– Відповідне ставлення? А я, на твою думку, що робила останні два дні? Я готувала, куховарила, мила, чистила, щоб тобі, “дорогій гості”, було добре і щоб ти відчула нашу привітність! А ти… ти навіть крихти зі столу змести не можеш, бо це утискає твої принципи?
– Ваша привітність не повинна мати умови, – відрізала Світлана. – “Я вас нагодувала, а тепер ви мені винні” – це не правильно. Щира турбота не потребує віддачі.
– Та яка тут віддача! – сплеснула руками Алла Іванівна. – Мова про просту людську взаємовиручку і про те, щоб не сидіти склавши руки, коли інша людина працює! Я ж не прошу підлогу мити, чи вікна натирати!
– А в чому різниця? – Знизала плечима Світлана. – Я не зобов’язана нічого робити у вашому домі.
Її слова пролунали для Алли Іванівни, як ляпас.
– Юрію! – обернулася вона до сина, шукаючи останньої опори. – Ти хоч щось скажеш, чи в тебе язик відсох?
Син важко зітхнув. Він відчув себе затиснутим між двома жінками.
– Мамо… Світлано, може, справді не варто… Ну, подумаєш, стіл. Я потім сам витру.
– “Я сам витру”! – передражнила його мати, і на її очах виступили сльози. – Ось до чого ти докотився, синку? Перепрошуєш за те, що попросив допомогти матері? Це вона тебе так навчила?
– Алло Іванівно, не треба переходити на особистості та налаштовувати сина проти мене, – холодно сказала Світлана. – Це маніпуляція. Юрій – доросла людина, і у нас із ним свої стосунки.
– А я хто? Я йому ніхто? Я його мати! Я його на світ привела, виховала та на ноги поставила! А ти, пробач Господи, з ним пів року зустрічаєшся і вже вчиш, як йому зі мною розмовляти?
– Я його нічому не вчу. Я просто встановлюю правила, за якими мені комфортно існувати і якщо у вашій родині заведено ігнорувати особистий простір та зручність гостя, то це проблеми вашої родини.
Алла Іванівна відсахнулася, наче від ляпаса. Вона подивилася на цю молоду, гарну, впевнену у своїй правоті дівчину і бачила не людину, а якусь байдужу ляльку.
У її світі, світі радянського та пострадянського загартування, такі поняття, як “особистий простір”, існували хіба що в анекдотах про буржуїв.
Допомогти – означає виявити участь. Не допомогти – означає проявити неповагу. Все було просто.
– Добре, – тихо промовила вона. – Добре. Ти гість. Ти у мене в гостях. Значить, за твоїми правилами, я маю тебе обслуговувати. Сидиш? Добре сидиш? Не хочеш ще чайку? Може, пиріжок? Ніжка не заклякла? Подушку підкласти?
Вона промовила ці слова з гіркою, уїдливою іронією. Однак Світлана, здавалося, була несприйнятлива до сарказму.
– Дякую, Алло Іванівно, я вже наїлася. Чай та пиріг будуть трохи пізніше. Зараз я хотіла б просто відпочити.
Вона встала і, не дивлячись ні на кого, вийшла з кухні, попрямувавши назад у вітальню, до крісла та смартфона.
Алла Іванівна та Юрій залишилися одні серед брудного посуду.
– Мам… – почав син, але вона різко перервала його.
– Мовчи! Нічого не кажи. Іди до своєї… гості.
– Та що ти, як дитина! – вирвалось у Юрія. – Невже не можна було просто промовчати та все зробити? Навіщо влаштовувати цей цирк?
– Цирк? – мати глянула на нього порожніми, згаслими очима. – Це я влаштовую цирк? Вона сидить, як царівна на горошині, заявляє, що мити за собою посуд – це нижче за її гідність, а цирк – це я? Зрозуміло. Все зрозуміло, Юрко.
Вона повільно розв’язала фартух, зняла його й обережно повісила на гачок. Рухи її були втомленими та приреченими.
– Я думала, ти привезеш дівчину, а ти привіз… принцип, з ніжками та ручками. Гаразд, йди! Ваш чай та пиріг буде на столі, коли захочете.
– Я більше не служниця. Я теж, бачите, “в гостях” … у своїй власній квартирі, – вона повернулася і вийшла з кухні, подавшись у свою кімнату.
Юрій залишився один серед цього харчового хаосу. Він подивився на забруднені жиром тарілки, на крихти на столі, на двері в кімнату матері та на порожній дверний отвір, що веде до вітальні, де його дівчина “відпочивала” після обіду.
Чоловік зітхнув і почав мити посуд сам. За годину Світлана захотіла попити чаю з пирогом.
Алла Іванівна так і не вийшла із кімнати. Ідучи, Юрій заглянув до неї, щоб попрощатися.
– Мамо, ми пішли…
– Іди, тебе ніхто не тримає. Зачини тільки двері, хоч… ти ж гість… не варто напружуватися, – холодним тоном відповіла Алла Іванівна.
– Мамуль, ну чого ти починаєш? – буркнув Юрій.
Йому було неприємно, що мати не кинулася йому на шию, як раніше, а продовжила сидіти на краю ліжка та в’язати.
– Мамо, нічого ж не сталося, – з надією, більше сам собі, аніж Аллі Іванівні, промовив син.
– Ні, не сталося. Просто в мене з’явилися свої правила, – жінка відклала в’язання убік.
– Які ще правила? – недовірливо спитав Юрій.
– Більше у своєму домі я не приймаю гостей, – усміхнулася Алла Іванівна, – тож шлях твоїй Світлані, як і тобі, до мене замовлено.
Син роззявив рота від подиву, розуміючи, що рідна мати не хоче його бачити.
– Це як зрозуміти?
– Як я й сказала. Гості мені більше не потрібні! – Знизала плечима жінка.
– Зрозуміло, – зітхнув Юрій. – Бувай, тоді. Ми пішли. Зі Світланою, як я розумію, ти прощатися не хочеш?
– Правильно зрозумів, – кивнула Алла Іванівна. – Бувай.
Син кивнув і вийшов із кімнати. Через кілька хвилин грюкнули вхідні двері, і Алла Іванівна визирнула в коридор.
Вона відмінно знала, що Юрій її почув і більше ніколи не приведе до хати Світлану. Мало того, що сина обробляла, тепер і різним Світланам догоджати, – не на ту натрапили…
Що скажете про вчинок матері? Як вам “невістка”? Діліться своїми думками в коментарях, ставте вподобайки.
