– Дашо, дитинко, не приїдуть батьки сьогодні. Справи в них, зовсім закрутилися, втомилися – тихо сказала Катерина, ласкаво погладжуючи мозолистою рукою кучері онуки, що сплуталися.
Даша відірвалася від дерев’яної конячки, яку колись змайстрував їй дід. Щось у її темних очах змусило серце Катерини стиснутись.
Ні сліз, ні капризів. Лише ледь помітний кивок – ніби восьмирічна дитина вже засвоїла, що надія для неї стала недозволеною розкішшю.
– А наступного тижня приїдуть? – питання пролунало глухо.
Катерина притиснула внучку до себе, сумно зітхаючи.
– Ми влаштуємо тобі найкраще свято, моя люба. Дідусь готує тобі особливий подарунок, а я спечу той медовий торт, який ти так любиш.
– З волоськими горіхами?
– З подвійною порцією горіхів.
Даша уткнулася обличчям у бабусин фартух і завмерла. Коли ж вона відсторонилася, обличчя її набуло дорослого виразу.
– Мама сказала, вони літали в Туреччину. Показувала фотографії у телефоні. Там вода зовсім синя. А мене не взяли…
Катерина змусила себе говорити рівно:
– На нашому озері вода анітрохи не гірша. Може, дідусь візьме тебе на рибалку цими вихідними. Ми його обов’язково попросимо про це, так?
У дверях з’явився Іван. Він миттєво все зрозумів. За три широкі кроки дід перетнув кімнату, підхопив Дашу на руки й закружляв її, поки та не пирснула від сміху всупереч усьому.
– Ну, хто допоможе мені шкурити крісло-гойдалку? – Запитав він, уже несучи її до виходу.
– Це для мене крісло?
– Це для бабусиних старих кісточок, але ти випробуєш його першою.
Сміх затих за порогом майстерні. Катерина важко опустилася на стілець біля вікна. За склом золотилася осінь, а десь там її син навіть не підозрював, яку рану завдає власній доньці.
…Роки йшли, залишаючи в душі Даші незабутній слід. Дні народження змінювалися один за одним; із заморських країн приходили дорогі посилки, але батьки так і не з’являлися.
Шкільні спектаклі проходили без Сергія та Анастасії у залі для глядачів. Батьківські збори стали обов’язком Катерини, поки Сергій посилався на зайнятість, а Анастасія нарікала на затори.
Незабаром Даша припинила питати, коли вони приїдуть. Вона взагалі перестала згадувати про них, говорила хіба що в тому відстороненому тоні, в якому говорять про далеких родичів, яких бачать раз на десятиліття.
Іван навчив її майструвати шпаківні та впізнавати сузір’я. Катерина – ставити тісто, та читати пізнавальні книжки.
– Мати дзвонила, – якось увечері помітила Катерина, помішуючи борщ. Даші тоді виповнилося дванадцять.
Дівчинка навіть не підвела очей від підручників.
– Що вона хотіла?
– Удачі на контрольних побажати.
– Вона й гадки не має, що за контрольні я пишу. Вона навіть не знає, в якому я класі!
У цих словах не було гіркоти – лише факт, і від цього ставало в сто разів болючіше. Катерина вимкнула плиту і сіла навпроти внучки.
– Даша, батьки люблять тебе по-своєму. Просто вони…
– Зайняті! Я знаю, – Даша нарешті підняла погляд. – Все добре, бабусю. Справді. У мене є ти та дідусь. Цього достатньо.
Але Катерина бачила, як онука знову схилилася над книгами, і її плечі були надто напружені для дитини. Вона знала: це «достатньо» – лише брехня, у яку обидві погодилися вірити.
Брехня, яку вони обоє погодилися прийняти за правду, протрималася ще двадцять три роки – доти, доки серце Катерини не зупинилося на тій самій кухні, яку вона так любила.
Іван пішов слідом за нею через півтора року, тихо, уві сні, ніби просто не міг більше виносити цей світ без неї.
Дарина займалася всім сама. Похорон, документи, нескінченна бюрократична жорстокість, що завжди йде по п’ятах.
Сергій та Анастасія надіслали квіти на обидві служби, але не з’явилися на жодну: спочатку послалися на круїз, який неможливо перенести, потім на ділову поїздку виняткової важливості.
Дарина стояла біля двох надгробків і відчувала, як останні нитки, які зв’язували її з батьками, розчиняються в порожнечі.
Всю свою скорботу вона вклала у квартиру, залишену дідусем та бабусею. Зносила стіни, шліфувала підлогу доти, доки на руках не надулися мозолі.
Ремонт зайняв два роки, і коли все було закінчено, вона перетворила їхнє скромне житло на щось прекрасне і повністю своє.
Лише в кутку вітальні залишився верстат Івана, а на кухні – чавунна каструля Катерини: маленькі вівтарі на згадку про єдиних людей, які її по-справжньому любили.
Тому коли звичайного вечора вівторка задзвонив телефон і на екрані висвітлилося ім’я батька, Дарія ледь не скинула виклик.
Вона не розмовляла з ним понад рік, а не бачила обох батьків майже три. Але щось – можливо, привид голосу Катерини, що благав бути милосердною, – змусило її підняти слухавку.
– Дашо, радість моя, ми з мамою дуже хотіли б запросити тебе на чай у ці вихідні, – голос Сергія так і віяв теплотою та наснагою, що одразу насторожило. – Ми так давно не бачили нашої дівчинки.
“Нашої дівчинки”. Дарина мало не засміялася.
– З якого приводу?
– Хіба потрібен якийсь привід? Ми ж родина!
Слово гірчило на язиці, але вона все одно погодилася – цікавість взяла гору над обережністю. Через три дні вона сиділа у квартирі батьків на білому шкіряному дивані, який виглядав так, ніби на нього ніколи не сідали, і стискала в руках кухоль непотрібного їй чаю.
– Чудово виглядаєш, Дашо, – воркувала Анастасія, поплескуючи дочку по коліну випещеними пальцями з бездоганним манікюром. – Така успішна, незалежна. Ми завжди знали, що з тебе буде людина.
– Знали? – Дар’я зберігала безпристрасний вираз обличчя, хоча в грудях уже почало горіти. – Не пам’ятаю, щоб ви були поряд і за цим спостерігали.
Сергій кашлянув і переглянувся із дружиною.
– Ми були молоді, коли ти народ илася, Дашо. Так, робили помилки, але ми завжди хотіли для тебе кращого. І глянь на себе тепер: сильна, незалежна жінка.
– Завдяки бабусі та дідусеві!
Тиша була такою густою, що в ній можна було задихнутися. Першою оговталася Анастасія, з тонким дзвоном поставивши кухоль на блюдце.
– Якщо вже заговорили про сімейні обов’язки, люба… є дещо, що нам треба обговорити. Моя мати, твоя бабуся Зоя, серйозно захворіла.
Дар’я моргнула, намагаючись вивудити з пам’яті хоч якийсь спогад про цю жінку. Вона бачила її від сили разів зо два в житті.
– Мені шкода…
– Так, загалом, їй тепер потрібен постійний догляд. Ми з батьком це обговорювали й зрозуміли, що самі просто не впораємось.
– Хочете найняти доглядальницю?
Знову багатозначний погляд між батьками. Сергій подався вперед, почепивши на обличчя маску щирої участі.
– Загалом ми сподівалися, що ти розглянеш можливість переїхати до неї, Дашо. Тимчасово, звичайно, поки вона… ну, сама розумієш. Ти в нас така здатна, до того ж все одно працюєш з дому.
Дар’я дивилася на батька, чекаючи хоч якогось знака, що це жарт. Ні, вони говорили серйозно. Після тридцяти п’яти років відсутності в її житті вони покликали її не заради примирення і не з кохання, а щоб зробити безплатною доглядальницею для жінки, яку вона не знала.
– Давайте я уточню, чи правильно я все зрозуміла, – повільно промовила Дар’я, з навмисною обережністю відставляючи незайманий чай.
– Ви ігнорували мене, пропустили мої дні народження, випускні, всі важливі миті. Ви дозволили батьковим батькам виховувати мене, поки самі колесили світом, а тепер хочете, щоб я кинула своє життя і стала нянькою для незнайомки?
– Вона не незнайомка, вона твоя бабуся! – обурилася Анастасія.
– Моєї бабусі немає в живих! – Дарина підвелася з дивана. – Єдина бабуся, яка в мене колись була, пішла три роки тому! Де ви були? На Мальдівах начебто, якщо мені не зраджує пам’ять.
– Даша, це несправедливо…
– Несправедливо? – сміх, що зірвався з її губ, був різким і болючим. – Ви хочете поговорити про справедливість? Ви? Ті, хто ніколи не був поряд зі своєю дитиною?
Сергій підвівся, його обличчя почало наливатися фарбою.
– Ми тебе забезпечували! У тебе було все потрібне.
– Ви давали гроші. Бабуся та дідусь давали все інше, – Дарія підхопила пальто зі спинки стільця.
Руки тремтіли від люті, що збиралася десятиліттями й нарешті вирвалася на волю.
– Я вам нічого не винна, тому що ви мені нічого не дали! Шукайте когось іншого розгрібати ваш бардак! Я все життя була для вас порожнім місцем і більше не збираюся чекати, коли мене помітять!
На відповідь вона чекати не стала. Двері їх вилизаної до блиску квартири зачинилися з важким, стукотом, відсікаючи й пронизливі крики Анастасії, і пихаті накази Сергія повернутися.
Вони й справді думали, що вона погодиться? Після всього вони щиро вірили, що дочка кине все і кинеться беззаперечно їм слугувати!?
Масштаб цього самолюбування викликав у неї мимовільне захоплення.
Дарина посміхнулася. Попри всю свою нікчемність, Сергій та Анастасія мимоволі зробили їй найбільший подарунок у житті: вони залишили її під опікою Івана та Катерини, які й стали її справжніми батьками.
У кишені завібрував телефон. Три пропущені від батька та повідомлення від матері – потік звинувачень та спроб викликати почуття провини.
Дар’я пробігла текст очима, а згодом впевненим рухом відкрила список контактів. Спочатку вона заблокувала номер батька, згодом – матері.
Шлях до будинку зайняв майже годину, але вона не поспішала. Місто здавалося іншим – а може, це вона стала іншою.
Коли Дарина нарешті відімкнула двері своєї квартири – тієї самої, яку вона по крихтах збирала з горя, тирси та кохання, – вона довго стояла на порозі, просто вдихаючи рідне повітря.
…Верстак Івана ловив у вікні останні сполохи заходу сонця, на плиті звично стояв чавунок Катерини.
Їх уже не було в живих, але вони ніколи її не покидали. Саме вони викували з неї людину, здатну вистояти в тій стерильній вітальні та висловити правду, що тридцять п’ять років палила горло.
Дарина повісила стягла пальто, налила собі червоного та опустилася в крісло-гойдалку, яку дід колись змайстрував для бабусі. Дерево звично і затишно рипнуло.
І лише тоді вона дозволила собі розплакатися, – не від горя, а від оглушливого полегшення, яке приносить довгоочікувана свобода. А “батьки”, – ну, як постелилися недолугі, так і виспляться! Бог їм суддя…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
