Я вчиняю упереджено, але маю на це право. Зрештою це моя квартира, що хочу, то з нею і роблю. А я хочу заповісти квартиру онучці

Я вчиняю упереджено, але маю на це право. Зрештою це моя квартира, що хочу, то з нею і роблю. А я хочу заповісти квартиру онучці.

Дочка вимагає від мене заповідати квартиру й онукові, і онучці, нібито так буде справедливо. Але я так не вважаю. Над онуком і самі батьки тремтять, а онука у них ніби не з їхньої сім’ї.

Я зрозуміла б таке ставлення, якби у дітей були різні батьки. Ну, не любить вітчим падчерку, свій син ближче, так це зрозуміло, хоч і недобре. Але в дітей один батько. Просто він повернутий на спадкоємці, це його гордість. У спадкоємця він і вкладає основні сили, кошти та любов.

Я взагалі не розумію, навіщо дочка вирішила заводити другу дитину. Видно ж було, що зять повністю зосереджений на синові, не факт, що й другому сину якась увага дісталася б, а тут ще дівчинка з’явилася.

Зять взагалі ніби й не помітив появи другої дитини. Дочка намагалася якось його зацікавити, звернути його увагу на малечу, але потім перестала, зрозумівши безперспективність таких дій.

Ось так і пішло – син у центрі уваги, а дочка обабіч. Зібралися у відпустку на море, коли внучці було чотири роки, то її не взяли.
– Вона ще маленька, все одно не запам’ятає, – заявила тоді мені дочка.

А на море заради спогадів возять? Дитина б у морі викупалася, фруктів поїла, засмагла. І не така вже вона маленька. Онука у такому віці на море брали без проблем.
– Фрукти та засмагу вона може і тут отримати, треба звозити на річку, – вирішив зять.

На жодний концерт чи свято до онуки зять не ходив. Дочка ще іноді забігала, та теж не завжди. Зате на будь-який захід сина вони ходили всією родиною.
– Мамо, ну там якийсь дитячий концерт, чого ми там не бачили? А у Кирюші змагання його треба підтримати!

А внучку на концерті не треба підтримувати? Вона там теж виступає і нервує. Та й взагалі негарно. У всіх батьки прийдуть одна наша, як сирота. Я намагалася приходити до онуки на свята, але й у мене не завжди виходило. Коли робота, коли здоров’я. Але якщо є можливість сходити, я завжди йшла.

Або ось із репетиторами. Онуку репетиторів наймали чи не з усіх предметів, щоб він добре склав іспити та вступив. А онучці сказали, щоб вона сама старанніше вчилася, адже на уроках їй все пояснюють, треба просто не лінуватися.

Бачачи таке ставлення до онучки, і брат почав поводитися з нею, ніби вона йому не рідна. У школі взагалі вдавав, що її не існує. А коли я звертала увагу дочки на поведінку онука, та тільки розводила руками та казала, що не може змусити дітей дружити.
– Та вона сама винна, сидить постійно в телефоні, злюка якась, – заявила мені якось дочка.

Онучку було шкода до сліз. Я б її до себе забрала, та від мене до школи далеко було добиратися. І хто б мені її віддав, це ж такий удар по репутації ідеальних батьків. Я і не сперечаюся, для сина вони насправді були ідеальними батьками, багато хто може позаздрити, але на дочку їхня любов і ідеальність не поширюється.

Внучка не озлобилася, дуже світла дитина, але у квартирі з батьками вона почувається дуже скуто. А як ще, якщо до неї завжди є лише претензії?

Я вирішила, що якщо батьки онукою не цікавляться, то про її майбутнє потурбуюся я. І навчання їй постараюсь сплатити, і квартиру свою подарую саме онучці. Вважаю це справедливим.

А от донька так не вважає. Вона як дізналася про мої плани, так прямо рознервувалась.
– Ти маєш думати про обох онуків! Хлопчикові взагалі квартира потрібніша, йому треба кудись привести дружину. А дівчинці простіше, знайде собі чоловіка із квартирою, – заявила мені дочка.

Ось про що я й говорю. Хлопчику потрібніше, а дівчинка сама розбереться. Ні, моя квартира! Як хочу, так і розпоряджаюсь.