– Я все роблю правильно! Дівчаток треба балувати, а хлопчиків – виховувати чоловіками. Тому я й не дарую Глібу нічого. – Щоб не виріс ганчіркою! А ти його балуєш, псуєш! Конструктори ці, набори – навіщо? Він повинен вчитися обходитися мінімальним

– Із твоєю мамою все нормально? – прошипіла Дарина. – Вона взагалі адекватна?

Руслан обурено дивився на дружину. Дарина не відводила погляду, чекала, доки чоловік не здався першим.

– А що не так?

– Що не так? – Дарина ледь утрималася, щоби не підвищити голос. – Вона прийшла на день народження до нашого сина і нічого йому не подарувала! Глібу п’ять років, Руслан! П’ять! Він уже все розуміє! А твоя мати навіть нещасну плюшеву іграшку не принесла!

Злість накочувала хвилями. У Дарини й досі перед очима стояло обличчя Гліба – як він крутився біля Тетяни Борисівни, заглядав їй за спину, шукав пакета, коробки, хоч що-небудь.

А одержав обійми та «з днем ​​народження, онучку». І усмішка в нього повільно гасла, як лампочка на останньому подиху, а нижня губа зрадливо затремтіла…

Руслан похитав головою.

– Ти знову чіпляєшся! Мама вже у віці, мабуть, подарунок вдома забула. Потім принесе, нічого ж страшного не сталося.

– Ага, не сталося, звісно, ​​– пирхнула Дарина. – Наш син на межі істерики у своє свято. Але ти маєш рацію, нічого страшного, подумаєш!

Руслан хотів щось відповісти, але Дарина не слухала, розвернулась і пішла у вітальню, де шуміли гості, метушилися діти та грала музика.

Гліб сидів за столом, колупав торт ложкою і старанно не дивився у бік Тетяни Борисівни, яка жваво базікала із сусідкою.

Дарина дістала телефон і набрала матір по відеозв’язку. Тамара Вікторівна відповіла після першого гудку. Помада свіжа, волосся укладене, на шиї улюблене намисто. Мама чекала на цей дзвінок і підготувалася ґрунтовно.

– Глібчику! – Тамара Вікторівна замахала у камеру. – З днем ​​народження, мій золотий, мій коханий! Бабуся тебе так любить, так сильно любить, що подарунок відправила заздалегідь!

Гліб підскочив до екрана, розплився в усмішці. Дарина кивнула мамі й швидко вийшла на балкон, звідки повернулася з великою коробкою, обклеєною кольоровим папером із динозаврами.

Гліб роздер упаковку. Усередині лежав конструктор – той самий, величезний, на тисячу деталей, про який син говорив кілька місяців. А під ним – набір юного хіміка у яскравій коробці з пробірками на обкладинці.

Гліб радісно заверещав. Він притис коробки до себе, підстрибуючи на місці, потім схопив телефон і заторохтів у екран:

– Бабуся, це найкращий подарунок! Я тебе так люблю! Ти найкраща бабуся на світі!

Тамара Вікторівна розцвіла, приклала долоню до губ, відправляючи повітряний поцілунок.

Дарина видихнула. Гліб уже тяг конструктор показувати друзям, очі горіли, про ранкове розчарування син забув начисто. Свято було врятовано.

І тут вона перехопила погляд Тетяни Борисівни. Свекруха дивилася не на онука, не на подарунки – на Дарину. І в цьому погляді хлюпалося стільки отрути, що по спині пробіг холодок.

Але Дарина широко посміхнулася до свекрухи й спокійно відвернулася до сина. Свято тривало.

Гліб гасав із друзями, хвалився конструктором, пояснював усім, що набір хіміка – це «справжня наука, не іграшки».

Дарина підливала дорослим напої, стежила, щоб ніхто з малюків не перекинув на себе сік, і намагалася не думати про погляд Тетяни Борисівни. Виходило погано.

Весь вечір свекруха просиділа в кутку дивана з натягнутою усмішкою, чемно кивала гостям, хвалила торт. Але Дарина бачила, що вона рахує хвилини до кінця свята. Чекає на момент. І він настав…

Гості почали розходитись ближче до восьмої. Руслан пішов їх проводити, допомагав одягати чужих дітей, виносив забуті рюкзаки, сміявся з батьками на порозі.

Дарина прибирала зі столу брудні тарілки, коли Тетяна Борисівна перехопила її у кутку вітальні.

– Ти налаштовуєш дитину проти мене, – з натиском сказала свекруха. – Гліб за весь вечір до мене жодного разу не підійшов! До рідної бабусі, між іншим. Жодного слова не сказав. Це ж твоя робота?

Дарина ошелешено дивилася на свекруху. Тетяна Борисівна дивилася скривджено. Вона щиро вірила, що її навмисне зачепили.

Дарина вивільнилася із рук свекрухи.

– Тетяно Борисівно, я нікого проти вас не налаштовую. Глібу п’ять років, і він спілкується з тим, з ким хоче.

Дарина сподівалася, що цю тему закрито раз і назавжди. Але вона помилялася.
***
Минуло два місяці…

Гліб заснув, у квартирі було тихо. Дарина лежала і ліниво гортала стрічку в телефоні: мем, рецепти, чиїсь відпускні фотографії. А потім вона натрапила на відео Ярослава, брата Руслана.

Ярослав із сім’єю жив у трьохстах кілометрах, у Львові, і бачилися вони від сили кілька разів на рік. На відео була дитяча вечірка: кульки, хлопавки, дівчинка в короні із фольги задувала свічки.

День народження племінниці. Дарина машинально посміхнулася і хотіла перегорнути далі, але в кадрі майнуло знайоме обличчя. Тетяна Борисівна…

Дарина натиснула на паузу, відмотала назад. Точно, свекруха сиділа поруч з онучкою, допомагала їй розрізати торт, сміялася. Виглядала щасливою, розслабленою, зовсім не такою, як на дні народження Гліба.

Дарина перейшла у профіль Ярослава. Наступне фото – Тетяна Борисівна із величезною коробкою, перев’язаною рожевою стрічкою.

А на фото після – онука обіймає ляльковий будиночок з себе зростом. День народження улюбленої онуки Тетяни Борисівни. Ляльковий будиночок. Триста кілометрів потягом.

Привезти подарунок у таку далечінь – не проблема свекрусі! А ось подарувати щось Глібу – непосильне завдання!

Дарина знайшла Руслана на кухні, мовчки простягла йому телефон.

– Дивись.

Руслан взяв, перегорнув фотографії.

– Твоя мати, – Дарія говорила повільно, – примудрилася притягнути подарунок онучці за триста кілометрів. Ляльковий будиночок, Руслан! Величезний!

– А нашому синові, який мешкає з нею в одному місті, вона не подарувала нічого! Взагалі нічого! Навіть листівки!

Руслан мовчав. Дивився на екран телефону так, ніби сподівався, що фотографії самі зникнуть.

І це мовчання дратувало її сильніше за будь-які слова. Вона вихопила телефон і мовчки пішла у спальню.
***
…Тетяна Борисівна заявила без попередження в суботу вранці. Гліб визирнув у передпокій, буркнув «привіт» і зник у своїй кімнаті.

Тетяна Борисівна насупилась, дивлячись услід онукові.

– А чому Гліб не сидить із нами? Я ж за ним скучила. Їду до нього через все місто, а воно навіть не привіталося нормально.

– Привітався, – спокійно відповіла невістка, ставлячи чайник. – Нормально для п’ятирічної дитини, яку ображає бабуся.

– Що означає ображає? – Тетяна Борисівна опустилася на стілець. – Я його пальцем не чіпала.

– А чому ви йому подарунки не даруєте, Тетяно Борисівно?

Свекруха скривилася, ніби Дарина ляпнула щось неприємне.

– До чого тут це?

– До того, що ви ображаєте онука, а потім хочете, щоб він вас щиро любив. Радів, біг назустріч, обіймав. Це так не працює! І не треба виправдовуватись – я бачила фотографії з дня народження вашої онуки у Львові. Її ви не обділили!

Тетяна Борисівна подивилася на Дарину поблажливо.

– Я все роблю правильно! Дівчаток треба балувати, а хлопчиків – виховувати чоловіками. Тому я й не дарую Глібу нічого.

– Щоб не виріс ганчіркою! А ти його балуєш, псуєш! Конструктори ці, набори – навіщо? Він повинен вчитися обходитися малим.

Дарина повільно поставила чайник назад на підставку.

– Свого сина я виховуватиму так, як вважаю за потрібне! – Дарина дивилася свекрусі прямо в очі. – І ви в це лізти більше не будете!

– А тепер підіймайтеся і йдіть з мого будинку! Без запрошення сюди більше не приходьте. Навіть потикатися не смійте!

Тетяна Борисівна почервоніла так, що на мить Дарина занепокоїлася, що свекруху схопить удар.

– Змія, – прошипіла Тетяна Борисівна. – Пригріла тебе на грудях, а ти всю родину руйнуєш! Спершу Руслана під себе підім’яла. Тепер дитину проти мене налаштувала. Невдячна!

– До побачення, Тетяно Борисівно.

Свекруха схопила сумку, запхнула ноги в черевики й вискочила за поріг.

З дитячої пролунав стукіт деталей конструктора. Гліб щось зосереджено будував і не збирався виходити.

Увечері Руслан повернувся з роботи. Дарина все зрозуміла по його обличчю – Тетяна Борисівна вже зателефонувала та розповіла свою версію подій. Але Руслан мовчав, і Дарина була йому за це вдячна.

Він просто сів за стіл і спитав:

– Гречка?

– Гречка. З котлетами.

Після того вечора Тетяна Борисівна не дзвонила та не приходила. Ані через тиждень, ані через два, ані через місяць.

І Дарина ловила себе на дивному відчутті – їй було так добре… Спокійно, легко, як після затяжної застуди, коли нарешті можна дихати на повні груди. Тому що більше ніхто не ображав її сина!

Як вам поведінка бабусі? Ви теж вважаєте, що хлопчиків не потрібно обдаровувати? Пишіть свої думки в коментарях, – мені цікава ваша думка! Бо в мене вона протилежна, – маю трьох онуків і онучку💖