– Віддай це моє! – пронизливий крик Льоші пролунав по квартирі, миттєво обірвавши вечірню тишу.
Марина, помішуючи суп на плиті, важко зітхнула. “Знову почалося”, – розуміла вона.
Гучний гуркіт, потім вереск, потім – виття. Жінка кинула ложку на стільницю, і швидким кроком попрямувала до дитячої.
– Я сказав, поверни! – Льоша тяг Кирила за футболку, намагаючись вирвати у нього машинку.
– Я перший узяв! – Кирило відштовхував Льошу, але без агресії, просто захищався.
– Ти брехун! – п’ятирічний Льоша вже надув губи, готуючись вибухнути слізьми.
Марина мовчки розняла хлопчиків, підняла машинку, і суворо подивилась на обох.
– Що за шум? Чия іграшка?
– Моя! – одночасно випалили обоє.
– Я перший грав! – Кирило спохмурнів.
– Ти брешеш! – Льоша вже схлипував.
До кімнати зайшов Андрій. Він, не чекаючи пояснень, підняв Льошу на руки і глянув на Марину.
– Знову твій перший почав?
– Що означає “мій”?! – Марина обернулася, скинувши брови.
– Ну, Кирило ж старший, він повинен розуміти, що Льоша ще маленький.
– А Льоша має розуміти, що не можна забирати речі в інших, і влаштовувати істерику щоразу, коли щось іде не за його хотілками?
Льоша негайно притулився до батька, і схлипнув голосніше.
– Він мене штовхнув! – поскаржився він, уткнувшись мокрим обличчям у сорочку Андрія.
– Бо ти на нього накинувся, – твердо сказала Марина.
Андрій зітхнув, сів на край ліжка і поплескав сина по спині.
– Гаразд, Льоша, заспокойся. Кириле, будь розумніший, віддай йому машинку.
Марина насупилась.
– Що означає “будь розумнішим”? Чому він повинен завжди поступатися?!
– Ну тому, що Льоша молодший…
– На рік, Андрію! На рік!
– Ти чого так заводишся?
– Бо це вже не вперше! – Марина стиснула кулаки. – Якщо твій син влаштовує скандал – ми маємо йому поступатися. Якщо мій – він одразу отримує покарання. Це нормально?
– Я просто не хочу сваритися через дитячу чубанину, – втомлено видихнув Андрій. – Вони все одно за п’ять хвилин помиряться.
Марина підібгала губи.
– Ти просто не хочеш розбиратися! Тобі простіше заплющити очі! – зробила вона слушне зауваження.
Кирило мовчки спостерігав за сценою, але обличчя його було напружене:
– Тобто, Льоша може робити що завгодно? – спитав він.
– Ні, звичайно, але… – Андрій скривився.
– Тоді чому я завжди винен?
Марина роздратовано пирхнула, але в грудях щось боляче кольнуло. Вона бачила, як син повільно перетворюється на хлопчика, якого змушують бути відповідальним за все не через вік, а тому, що так просто зручніше дорослим.
“Треба зупинити це прямо зараз”, – вирішила вона і розвернулася до Андрія.
– Гаразд, якщо ти не хочеш розбиратися – давай просто домовимося.
– Про що?
– Про рівноправність. Давай не робити з Льоші маленького мученика. Давай не вішати все на Кирила, просто тому, що він старший майже на дванадцять місяців.
Андрій потер обличчя долонями, похитав головою.
– Марино, я втомився. Мені на роботі вистачає конфліктів, а тут ще вдома щодня скандали. Можна просто… якось простіше?
– Простіше – це не означає несправедливо!
– Просто не накручуй себе!
Марина зрозуміла, що зараз розмова не має сенсу, бо він уже вибрав. І вибрав не нас, – з гіркотою усвідомлювала вона. Жінка повернулася до сина.
– Кирило, ходімо.
Той швидко підвівся і, жодного разу не глянувши на Льошу, вийшов із кімнати. Андрій провів їх поглядом, але нічого не сказав. Марина знала, що тепер усе змінилося.
День видався довгим, сірим, хмарним. Марина почувала себе розбитою, в голові гуло від роздратування. Останнім часом здавалося, що вся родина повільно, але впевнено тріщить по швах.
Вона сиділа на кухні, пила вже остиглий чай, коли з дитячої долинув голос Льоші.
– Бабуся, він знову мене образив!
Марина завмерла.
– Так, Кирило. Він завжди мене кривдить… – продовжував дитячий голосок. – Ага, тато нічого не сказав, як завжди… Ну так, я знаю, тато його більше любить.
Марина стиснула кухоль в руках так, що кісточки пальців побіліли. Вона обережно встала, і попрямувала до дверей дитячої.
– Бабуся, ти мене кохаєш? Ти ж не кинеш мене, правда? – голос Льоші був жалібним, протяжним.
Марина постояла секунду, видихнула і різко увійшла до кімнати. Льоша побачив її, здригнувся і відразу сховав телефон за спиною.
– З ким говорив? – голос Марини задзвенів від ледь стримуваних емоцій.
– З бабусею, – буркнув Льоша, відводячи очі.
– З якою?
– Татовою, – неохоче зізнався хлопчик.
– І що ж ти розповідав їй?
– Нічого, – Льоша стиснув губи, вперто дивлячись на підлогу.
– Припини. Я чула, як ти казав, що тебе тут не люблять. Хто тобі це сказав?
Льоша знизав плечима.
– Я сам так гадаю. Ти завжди на мене кричиш, а Кирилу все можна.
Марина відступила на крок, наче її вдарили.
– Що?
– Ти його більше любиш, а мене ні, – Льоша сказав це впевнено, з якоюсь прихованою образою.
Марина повільно осіла на край ліжка, намагаючись упоратися з лавиною думок. “Господи. Вони реально промили йому мізки. Або він сам маленький маніпулятор”, – не могла визначитися вона.
– Льоша, це не правда. Хто тобі це сказав?
– Ніхто, я сам знаю!
– Ти маленький, тому дорослі можуть змусити тебе вірити в те, чого немає, – Марина говорила обережно, але відчувала, що її слова не доходять.
Льоша лише стиснув кулаки, та відвів погляд:
– Ти зла. Я хочу, щоб Кирило пішов.
Марина заплющила очі, намагаючись не розлютитися.
“Все зрозуміло. У цьому будинку нас уже офіційно розділили за ролями. Я і Кирило – вороги, Льоша – бідний сирота, Андрій – нейтральний спостерігач”, – вона сумно хмикнула.
Жінка підвелася і вийшла з кімнати, навіть не намагаючись продовжити розмову.
Пізніше ввечері, коли діти заснули, Марина повільно перебирала пальцями край пледа, сидячи у вітальні. Андрій гортав щось у телефоні, не звертаючи на неї уваги.
– Нам треба поговорити.
Він стомлено видихнув і відклав телефон:
– Що знову?
Марина подивилася просто йому у вічі:
– Здається, твоя мама налаштовує Льошу проти мене.
– Ти серйозно? – Андрій хмикнув. – Марино, тобі здається!
Вона відчула, як усередині щось закипає.
– Я чула їхню розмову. Вона вселяє йому, що він тут чужий, що я його не люблю, що Кирило його гнобить. Це висновки дорослої людини, не дитини!
Андрій стомлено потер обличчя:
– Моя мама просто переймається за онука.
– Переймається?! Вона вселяє йому, що він нещасний! Ти вважаєш, що це нормальним?
– Марино, ти перебільшуєш!
Марина мало не загарчала від безсилля:
– Я не перебільшую! Льоша вже використовує це, щоб маніпулювати тобою. Ти навіть не помічаєш, як він грає тобою!
Андрій знизав плечима:
– Ти просто шукаєш привід, щоб звинуватити мою матір.
– Та пішов ти, Андрію, зі своєю матір’ю! – вирвалось у неї.
Він різко підняв голову, очі палахнули злістю:
– Не переходь межі!
Марина стиснула кулаки:
– Ти хочеш, щоб я мовчала, поки вона налаштовує Льошу проти мене? Поки вона руйнує мою родину?
– Я хочу, щоб ти припинила роздмухувати з мухи слона.
Марина зрозуміла, що говорити безглуздо. Вибір було зроблено.
Будинок дихав напругою. Марина ловила себе на думці, що щовечора чекає, коли знову почнеться конфлікт.
Льоша почав скаржитися частіше. Тепер не лише бабусі, а й батькові. Щодня звучали розмиті, але звинувачувальні фрази:
– Тату, Кирило мене штовхає! Він спеціально мені не дає грати! Він сказав, що я вредний!
Андрій реагував однаково: роздратовано зітхав, кидав коротке “розберемося” і більше нічого не робив. Не зупиняв Льошу, не намагався налагодити контакт із Кирилом. Навіть із дружиною не розмовляв.
Марина знала, що її син не янгол. Кирило теж міг накричати, відштовхнути, навіть обізвати. Діти є діти.
Але тепер у їхньому будинку панували не звичайні братерські ревнощі, а тихий, цілеспрямований конфлікт, який розв’язувався дорослими.
Чергова сутичка між хлопчиками сталася пізно ввечері.
Кирило сидів на підлозі, роздивляючись нову книжку з картинками, Льоша підійшов, і спробував її вихопити.
– Це моя! – Кирило міцніше пригорнув книгу до себе.
– Ти жадібний! – Льоша смикнув сильніше, але не зміг забрати.
– Відчепись, я читаю!
– Я сказав, дай! – Льоша вчепився обома руками й смикнув щосили.
Кирило не втримався, книжка вислизнула, і Льоша з розмаху впав на спину. Повисла пауза. На секунду обидва хлопчики завмерли. А потім Льоша підвівся, і щосили штовхнув Кирила в живіт.
– На, отримуй!
Кирило схопився, знову штовхнув брата, повалив його на підлогу, і вони зчепилися. Пролунав гуркіт стільця, що впав.
– Що за шум?! – голос Андрія забринів у повітрі, наче набат.
Він влетів у кімнату, схопив Льошу, та притиснув до себе.
– Знову ти його ображаєш? – гнівно звернувся чоловік до Кирила.
Марина прибігла слідом:
– Ти що несеш, він сам почав!
– Я бачив, як твій Кирило його штовхнув!
– А ти бачив, як Льоша став у нього книгу забирати? Чи тобі це зручно не помічати?!
Кирило плакав, тримаючись за живіт, але не скаржився. Льоша ридав у голос, вчепившись у батька.
– Ти взагалі чуєш, що я говорю?! – Марина стала перед Андрієм.
– Я чую, що в цьому будинку вічна чубанина, та сварки!
– Тому, що твій син вважає, що йому все можна!
Андрій тяжко видихнув:
– Досить!
Марина відчула, як серце закалатало швидше. “Щось не так”, – вона нервово проковтнула.
– Нам треба вирішити цю ситуацію, – нарешті сказав чоловік.
– Так, треба! Наприклад, ти можеш припинити заплющувати очі на те, що Льоша маніпулює тобою!
Андрій зчепив зуби:
– Я все вирішив, Марино! Твій син поїде до твоєї мами!
– Що?!
Він сказав це спокійно, без емоцій, ніби йшлося про винесення сміття.
– Так всім буде краще! Припиняться штурханини, ти не будеш нервувати, я не буду сваритися з тобою.
– Ти знущаєшся?!
Марина похитала головою, не вірячи своїм вухам:
– Чому саме мій син має поїхати?!
– Тому що він старший. Йому легше пояснити.
– Льоша молодший на рік! Усього на рік, Андрію! Це не робить Кирила дорослим чи байдужим!
– Але мій син слабший, йому важче!
– У Льоші дві бабусі, які його обожнюють. Відвези його до них!
– Ні.
У грудях Марини наростала глуха, задушлива лють.
– Ти реально хочеш, щоб я віддала свою дитину?
Андрій не відводив погляду.
– Якщо ти відмовляєшся – ми розлучаємося!
Марина наче отримала під дих.
– Ти серйозно?!
– Так. Або твій син їде, або ми розлучаємося!
Марина затулила рота, відчуваючи, як усередині все руйнується. Вона дуже чітко усвідомила, що ця людина ніколи не була на її боці.
– Я вибираю сина!
Вона розвернулася, пішла до спальні, та почала збирати речі. Андрій не зупинив її.
Марина стояла у спальні, методично вкладаючи речі у валізу. Її руки рухалися автоматично, але всередині вирувала суміш люті, болю та, що найстрашніше, звільнення. “Я буду вільна”, – усвідомлювала вона.
Кирило сидів на ліжку, мовчки спостерігаючи за її діями.
– Мамо… – його голос винувато здригнувся.
Марина зупинилася, глибоко вдихнула, сіла поряд, та міцно обійняла сина:
– Все буде гаразд, Кирило. Ми впораємося. Ти не зробив нічого поганого.
Хлопчик мовчав, але вона відчувала, що він напружений.
Андрій став у дверях, схрестивши руки. Він дивився на неї з похмурим виразом обличчя.
– Ти серйозно? Через одну сварку?!
Марина різко зачинила валізу:
– Не через сварку. А через те, що ти змусив мене обирати!
– Марино… – Андрій потер обличчя, тяжко видихнув. – Ти просто психанула. І я психанув. Давай спокійно все обговоримо.
Вона різко обернулася до нього:
– Я психанула? Ти ж сам сказав мені: або моя дитина їде, або ми розлучаємося!
Андрій скривився, як від зубного болю:
– Я просто хотів, щоб удома був мир…
– А я хотіла сім’ю, де мій син не буде чужим!
Тиша. Андрій підтис губи, опустив голову:
– Ти справді йдеш?
Марина підійняла валізу:
– Так.
– Ти пошкодуєш.
– Я вже шкодую. Що не зробила цього раніше.
Вона повернулася, та взяла Кирила за руку:
– Ходімо, синку.
Кирило мовчки вчепився в її долоню, і вони вийшли із квартири.
У під’їзді було холодно. Марина стиснула пальці Кирила, відчуваючи, як усередині здіймається страх. Однак він не був паралізуючим. Його можна було назвати відлунням надії на світле майбутнє.
– Краще бути одній, ніж перебувати в сім’ї, де моя дитина завжди буде чужою! – Вона підвела голову, вдихнула глибше і зробила перший крок у нове життя.
А яким воно буде, залежить тільки від неї. Якийсь час вона поживе у мами, поки орендарі звільнять її двокімнатну квартиру. У неї є робота, син незабаром піде до школи – не пропадуть…
Як ви вважаєте, вона слушно вчинила, чи погарячкувала? Ставте вподобайки, пишіть мвої думки в коментарях.
