– Мама дзвонила. Ми переїжджаємо! Збирай сьогодні речі, завтра перевезу вас. – Чоловік Лєри, Павло, поставив дружину перед фактом.
Лєра навіть відповісти нічого не встигла, він сказав це поміж справою, одягаючи кросівки, та хапаючи з полиці ключ від автомобіля.
– Паша… Але… Як же твоя робота? А садок доньки? – Лєра вибігла за чоловіком у коридор.
– Я домовився. Я їздитиму на підробіток двічі на тиждень. Ночуватиму на об’єктах. А на основній роботі, я вже подав документи про переведення в обласну філію.
Лєра так і завмерла з відкритим ротом. Коли вона виходила заміж за Павла, то й подумати не могла, що через чотири роки вона змінить велике місто на передмістя, де найвища будівля – п’ять поверхів.
– Але чому? Павло? – Лєра крикнула це в порожнечу. Павло грюкнув дверима в під’їзді, й пішов. Дружина залишилася стояти на порозі орендованої квартири, ледве встигши зловити двері, поки ті не зачинилися, і не відрізали молоду матір від дворічної доньки.
Увечері чоловік, як часто бувало останнім часом, затримався. Повернувшись, він глянув на Лєру і насупився:
– Чому не зібрана?! Я хочу лягти спати, а не збирати зараз речі до ранку! Я втомився!
– Павло, я теж втомилася!
– Чому? Дивитись серіали?
– Я просто задрімала, телевізор увімкнула, бо так Аліса краще спить! – виправдалася Лєра.
– Годуй мене. Їсти хочу, як собака!
Лєра встала і, борючись зі сном, пішла на кухню, щоб розігріти вечерю для чоловіка.
Сівши поруч, вона, нарешті, поставила питання, яке її турбувало весь день.
– Пашо, поясни мені, що відбувається?
– Ти про що?
– Про переїзд! Навіщо він? У нас хороша квартира, ми живемо у нормальному районі, дочка ходить в садок… Я на роботу хочу вийти за пів року.
– Квартира хороша? – передражнив Павло. – Орендована квартира не може бути гарною! А про садок цей, взагалі мовчи! Платний, не зрозумій що, а не сад! Я втомився працювати, гроші тут йдуть крізь пальці!
– Але ж у державний садок нам ще пів року в черзі стояти, і то не факт, що дадуть місце у гарному.
– Саме так! А там, у селищі, чудовий державний садок, квартира своя!
– Бабусина. Квартира твоїй бабусі належить, і вона, дозволь помітити, там живе!
– Досить тараторити, Лєро! Я все вирішив! Бабуся хворіє, їй потрібен догляд.
– Стривай… Ні! Тільки не кажи, що ми переїжджаємо до твоєї бабусі! Я її ніколи в житті не бачила! І взагалі…
– Ніхто не змушує тебе виносити судно за бабусею. Потрібна побутова допомога. Прибрати, приготувати. Жити ми теж будемо не з нею. Але там селище невелике, пішки дійти можна.
– І батьки близько. Всі поряд будемо жити. Мати мала рацію, коли не хотіла мене в місто відпускати! Нічого хорошого тут ми не нажили, а ціни вдесятеро вищі!
Лєра хотіла щось сказати, але зрозуміла, що сперечатися з чоловіком марно. Вона вирішила, що діятиме за обставинами, тому зібралася з силами, поставила будильник на п’яту годину ранку, і приготувала валізу.
– Бери найнеобхідніше. Квартира оплачена до кінця місяця, потім решту речей перевеземо, – сказав чоловік. Йому не терпілося перебазувати дружину та дочку.
У селище Лєра їхала з тяжким серцем. Їй не подобалося таке “усамітнення”. Вона відчувала себе пустельником, боялася, що чоловік ніби ховав їх із донькою якомога далі, а сам планував продовжити жити в місті, та ще й нову жінку завести.
– Павло, я хочу, щоб ти знав… Зради я не стерплю, – сказала вона, розкладаючи речі по місцях у новій квартирі.
Помешкання надала якась тітка Павла, яка до цього здавала квартиру самотній жінці з кішками. Начебто було чисто, але запах присутності котів наполегливо бив у ніс. Мало того, відкривши штору, Лєра побачила, що ілюзія чистоти – лише ілюзія.
“Треба мити вікна. Прати фіранки. І взагалі, викинути килим, може, його коти загидили”… – думала вона, поки Паша кричав щось про її недовіру, та сенс життя.
Дочка сиділа в кріслі, й дивилася якийсь мультик. Тільки вона була задоволена тим, що відбувається.
Увечері зателефонувала свекруха.
Павло довго спілкувався з матір’ю, потім зайшов у кімнату, і додав олії у вогонь.
– Я вже казав, що бабуся захворіла. Ми переїхали, щоб бути поряд. Завтра треба до неї сходити: прибрати у квартирі, та приготувати їжу.
– Коли ремонт у мами закінчиться, вона бабусю забере до себе, а ми переїдемо в бабусину квартиру. Але поки що так.
– Їдь, – сухо відповіла Лєра.
– Я не можу, мені поставили дві нічні поспіль. І взагалі, я поки що не до кінця перевівся. Можливо, до кінця місяця доведеться пожити у місті.
– Що?! Тоді й ми поїдемо з тобою! Я не бажаю сидіти тут!
– Дурниці не кажи. Я заробляю, щоб ми могли нормально жити. І ти це знаєш. Я приїжджатиму. І взагалі, зараз не про це. Літній людині потрібна допомога!
– Ти не можеш? Ок! А що про твою матір?
– Мама і так щовечора в неї, але вдень вона працює, втомлюється! Тільки ти в нас удома сидиш.
– Я в декреті, Паша!
– Так, так. Саме це я й мав на увазі. Дочку я вже записав у садок. Там працює мамина подруга. Мені сказали, що можна приводити на пів дня пару разів на тиждень, щоб Аліса звикла.
– Паша, я, взагалі-то, не повинна цього робити. Бабуся твоя, можеш заїжджати до неї до роботи. Розв’язуй це питання! Наймайте доглядальницю, клінінг. – Лєра пропустила повз вуха зауваження про садок.
– Це не чоловіче заняття! Я й так роблю для нас усе можливе!
– Не чоловіче? А чиє? Невістки, яка цю бабусю жодного разу в житті не бачила? Заради чого?
– Бабуся обіцяла нам відписати квартиру, – нагадав Павло, потираючи скроні.
– Нам? Тобто, тобі.
– Ну ти ж моя дружина!
– І що? Спадщина не ділиться між подружжям. Я не доглядатиму твою бабусю, вона мені ніхто! Ти дуже багато чого хочеш від мене, – сказала Лєра, і пішла в кімнату.
Того вечора Павло дуже розлютився на дружину, він пішов спати на кухню. А Лєра всю ніч думала, чи не перегнула вона палицю. Втрачати чоловіка вона не хотіла. У результаті, вранці підійшла до нього, та погодилася.
– Гаразд, я згодна допомогти. Але не завжди. В міру сил. І пообіцяй мені, що ти не житимеш окремо від нас, а переведешся найближчими днями.
– Добре. Дякую, Лєро. Я знав, що ти гарна дружина.
Крокуючи ґрунтовкою, Лєра дуже переймалася. По-перше, дочка пішла в садок, де в неї не було друзів, вона дуже плакала, і не хотіла залишатися.
По-друге, бабуся Павла, за розповідями чоловіка, була досить суворою жінкою. Лєра не знала, як все минеться.
Потрібний будинок стояв окремо. У під’їзді було темно. У ніс ударив запах старого будинку, газу, вогкості…
Нічого спільного з тим будинком, у якому жила Лєра з чоловіком ще кілька днів тому. З потрібних дверей вийшла жінка, сусідка. Вона працювала медсестрою, та іноді приходила до бабусі.
– Я зробила ін’єкцію, бабуся спить. А ти невістка, так?
– Так…
– Добре. Освоюйся. Якщо що, я до третьої вдома.
Лєра тихо пройшла у квартиру. Ні, у такій квартирі вона не хотіла б жити. Хоч і світла, простора, але надто вона нагадувала ту, в якій Лєра жила в дитинстві.
Навіть сервант із кришталем такий самий… І жахливі спогади про те, як бабуся змушувала Лєру його протирати до скрипу. Лєра здригнулася, наче почула цей звук: газетою по склу. Бридко. Неприємно.
У пам’яті виразно спливли хвилини з минулого. Бабуся, яка була шалено суворою, її суворий погляд, і вічні причіпки.
“Чому четвірка? А що з почерком?” – слова так виразно залунали в голові, що Лєра навіть скривилася. Ні, тут Лєра нізащо не митиме кришталь! Бабуся вже старенька, їй байдуже, що там у серванті.
Лєра швидко хитнула головою і, знайшовши ганчірку, почала намивати підлогу. Тихо, щоб не розбудити бабусю.
На кухні знайшлися продукти для супу. Дещо Лєра завбачливо принесла із собою. Вона квапливо порізала овочі, та кинула у каструлю.
Зваривши суп і переконавшись, що квартира чиста, Лєра зазирнула в кімнату, і побачила бабусю. Та мирно спала. Вона не стала будити жінку похилого віку. Пішла за донькою в садочок.
Кілька днів минули так само. Лєра не ходила до бабусі щодня, лише два рази на тиждень. Але якось, коли вона приїхала, бабуся не спала.
– Лєра, дочко! Іди сюди… – покликала жінка, коли почула, що невістка шарудить на кухні.
– Так, бабусю Ганно?
– Дочко, а ти вже прибирала? – Запитала та.
– Так…
– Поспішаєш?
– За Алісою треба в садок.
– А чого ти її з собою не береш? Боїшся?
– Ну… – розгубилася Лєра. Вона і справді боялася за те, що донька щось наробить.
– Не бійся, приводь. І мені веселіше буде. Завтра приводь. Можеш і не терти підлогу, і так блищить. Просто приходь.
– Чай поп’ємо, подивимося сімейні альбоми… – у словах жінки було стільки тепла і смутку, що Лєра навіть засумнівалася, що свекруха приходить до бабусі щодня.
– Добре. Завтра прийдемо разом.
Наступного дня Лєра прийшла не одна. Аліса з цікавістю озирнулася, і побігла прямо до серванту.
– Доню! Не чіпай!
– Та хай, хай дивиться. Цього лебедя нам на весілля подарував мій батько. А от ту балерину чоловік привіз мені з відрядження.
– Я ж по молодості танцювала, – бабуся поринула у спогади. Її розповідь лилася рікою, Лєра навіть не помітила, як Аліса присіла на килим і почала слухати, граючи сама з собою. Та й Лєра забула про молоко на плиті.
– Ой, там, мабуть, усе втекло! – схаменулась вона.
– Точно, – засміялася бабуся. Лєра в черговий раз упіймала себе на думці, що бабуся Павла, аж надто схожа на її бабусю. Тільки добра. Зовсім не сувора.
Прибравши з плити молоко, і зваривши кашу, Лєра нагодувала доньку та бабусю Ганну. Потім вони дивилися старі альбоми, розмовляли, і не помітили, як прийшла свекруха.
– А чого це ви? Загостювались? А я поспішала,- Павлова мати пройшла в кімнату, і обійняла внучку. Аліса посміхнулася, і показала їй свою нову іграшку: кришталевого лебедя.
– А я тобі купила подарунок, думала у вихідні віддам, а пощастило раніше зустрітися! Тримай! – свекруха простягла дитині книжку з наліпками, і дівчинка відразу почала їх всюди ліпити.
Поки Лєра ставила чайник, Аліса обклеїла ними сервант, і ледь не розбила ту саму балерину.
– Більше не приведу тебе до бабусі Ганни! – Лєра ахнула. – Як же все тепер відмити?
– Не хвилюйся, у шафі є багато будь-якої хімії. Нещодавно купила за порадою якраз для шибок і дзеркал, – сказала свекруха. Вона була зовсім не зла на дитину, та й бабуся, здавалося, зовсім не гнівалася на псування майна.
– Ось знайшла якусь піну, – Лєра принесла балончик. – Підійде?
– Так! Саме вона й підійде. Нині перевіримо. – Поки Лєра відволікала дочку мультиками, свекруха відклеїла наліпки, та розпорошила на скло піну. Потім, взявши ганчірку, протерла. – Справді, працює!
Піна швидко та ефективно видалила бруд та пил.
– У мене знайома нею все чистить: і ванну, і навіть лобове скло в машині! Говорить, що не пітніє потім! – сказала свекруха.
– А чи можна нею мити вікна? У квартирі, де ми живемо, хочеться влаштувати прибирання… Вікна помити, підвіконня. Там кішки жили, все в шерсті, та слідах…
– Бери, у мене ще є. Розкажеш потім, як упорався засіб.
– Ми тоді, мабуть, підемо додому, – Лєра подивилася на годинник. День пролетів непомітно.
– Побачимося. Приходьте з Алісою частіше, – попрощалася бабуся.
З того дня вони з донькою ходили до бабусі майже щодня. На чоловіка Лєра вже не ображалася.
Вона зрозуміла, що Паша хотів якнайкраще для сім’ї, і Лєра це оцінила. Вона звикла до селища, до його неквапливого життя, свіжого повітря.
Чоловік перевівся у філію селища, незабаром його підвищили, і потреба у підробітках відпала. Лєрі було не важко допомагати бабусі: ніхто не змушував її прибирати, терти, драїти…
Бабуся, хоч і важко, але доходила до вбиральні за допомогою палички та Лєри, сама їла, а одного разу навіть вирішила протерти пил у серванті.
– А давайте разом, – сказала Лєра, згадавши дитинство, і той жахливий звук скрипучого кришталю. Але тепер він не здавався їй таким страшним.
А кришталь у серванті, де кожна вазочка і келих мав свою історію, було, ну дуже приємно мити. Як все змінюється, коли робиш це не за примусом, а з доброї волі…
