У мене безглузда сповідь: у мене не стало мого 20-річного кота. А мені самому 24. Ось у цьому й біда. Кіт був моїм другом із самого дитинства. Він був мені навіть більшим, ніж другом. У школі я завжди казав, що маю брата Максима. Цей брат завжди в моїх оповіданнях був старшим і розумнішим і завжди був готовий мене захистити. Мамі завжди було ніколи. Вона працювала, тато з нами не жив. Як тільки з’явився Макс, вона почала нас залишати один на одного. Так, простий рудий котяра став для мене всім. Ми як два хлопці носилися з ним по квартирі, а пізніше, як два розумники разом робили уроки. При цьому кіт завжди намагався сидіти на столі, щось підправити хвостом у моїх зошитах.
Пізніше я ділився тільки з ним усіма своїми хлоп’ячими переживаннями. Маму це теж влаштовувало. Їй не треба було витрачати на мене час (хіба що на те, щоб лаяти мене). Одного разу мій кіт випадково вислизнув у прочинені двері і загубився. Я шукав його і знайшов, але ще дві години після цього тупо просидів на дивані, спізнився в інститут, просто тому, що уявив, що одного разу кота не буде. З того часу я став себе налаштовувати на найгірше. І що старшим ставав кіт, то більше налаштовував.
Я, звичайно, розумів, що кіт не вічний, що одного разу трапиться це… Але завжди думаєш, що ще не зараз. А це «не зараз» ось взяло і сталося просто зараз, два дні тому.
Я дорослий хлопець, чоловік. Працюю. Рік як живу із коханою жінкою. Щобільше, коли кота не стало, я мав ще й втішити маму, хоча він був не її братом, а моїм. Я не плакав, коли закопував його біля хати. Але на душі мені дуже погано. Я ж дорослий, нікому не можу цього показати. Я два дні живу сам на дідівській квартирі. Сам не знаю, чому, просто нікого не хочу бачити. Ось думаю, що останнім часом я мало часу бачився зі своїм волохатим другом, тому що любов до жінки. Звичайно кохання важливіше, але хто його знає, може він теж нудьгував за мною чи ображався.
Сьогодні йшов підземним переходом, побачив, що продається котячий корм і машинально подумав: треба купити Максу. Але вже не треба нічого йому купувати. І сльози стримати було дуже непросто.
Напевно, я просто сентиментальний дурень і через якийсь час все в душі вляжеться. До того ж не хочу, щоб про мої переживання особливо хтось знав. Ось і написав сюди, щоб просто висловитися – може легше стане хоч трохи.
