Я довго брела вулицею. Від такої підлості від найближчих людей жити не хотілося. Я вважала його за сина. А виявляється він завжди носив камінь за пазухою.
З Ігорем був мій другий шлюб. Перший був не вдалий, через який я довго прийти до тями не могла. Навіть обіцяла собі, що ніколи заміж більше не вийду. А ось минув час і, все змінилося.
Ми працювали разом з Ігорем багато років. Він одружений був з моєю кращою подругою. І коли я маялася з недолугим чоловіком, вони завжди поряд були. Усе про нас знали.
Коли Валентина захворіла, настав час віддавати борги. Тепер уже я збирала гроші на операцію, прала, готувала, прибирала, доки подруга у лікарні лежала. Тільки всі зусилля марні були, Валі не стало.
Як дружини не стало, Ігор розгубився. Тож довелося весь клопіт із похованням мені на себе взяти. Потім, допомагала йому Сергійка ростити. Коли минуло сім років, як Валі не стало, Ігор буденним тоном сказав:
– Залишайся у нас.
Я погодилася. Справді, не можна Сергію без матері. Чужа жінка, навряд чи, чужу дитину любитиме.
Хто знає, чи це було кохання, чи просто звичка, а тільки хороша родина у нас вийшла, дружна. Сергій почав мене мамою кликати, та я припинила:
– У тебе мама Валя. Ніколи її не забувай.
Дві маленькі квартири ми об’єднали в одну велику. Як належить, записали на голову родини. Кілька разів пропонував мені Ігор оформити стосунки. Та я все відмовлялася.
Навіщо нам це? Спільних дітей ми не планували. Хіба мало нам клопоту із Сергійком. З ним справді клопоту вистачало. Хоч і добрий ріс хлопчик, а непосидючий.
Коли до садка ходив, вихователі скаржилися. А вже зі школи, так і зовсім дзвонили щодня по кілька разів. Ігор сердився, лаяв, навіть карати намагався. А я заступалася:
– Себе згадай. Теж, мабуть, подарунком не був. – Ігор усміхався, згадуючи себе.
– Що ж тепер, усі такими нехлюями повинні бути? Мене батько знаєш, як шмагав…
– Ти краще став від цього?
– Ні, але все-таки. Як йому пояснити, що таке добре, а що таке погано?
Мені стало сумно від спогадів. Так би й не згадала, якби Ігор був живий. Так не мало статися! Людина не може у свої сорок п’ять років віддати богу душу від якогось тромбу!
От, якби він хворів, встигли б підготуватися. Ігор заповіт би оформив. Але це сталося дуже несподівано, та безглуздо. Здавалося, що мене разом із ним не стало.
Сергій уже дорослий хлопець, в інституті навчається, зустрічається з дівчиною. Не чекала я від нього нічого поганого.
А він з’явився ввечері після поховання з бабусею. Мабуть, такого не міг сам зробити, підтримка потрібна була. Він мені сказав:
– Квартира моя та бабусина. А ти тут ніхто! Даємо тобі місяць, щоб ти з’їхала!
Я, навіть, сказати нічого не могла, так мене ці слова шокували. А з іншого боку, якщо син, якого я виховала, міг мене, як бездомного собаку виставити, значить, погана я була мати.
Виходить, все життя даремно минуло. Так мені й треба! Ось тільки куди тепер податися, як жити! Невже все потрібно спочатку починати?
Минуло вже два тижні після візиту сина, а я так і не придумала, що робити. Нікому не розповідала, бо соромно було.
Я ж пишалася ним, хвалилася його успіхами. Як він сам до інституту вступив, яка дівчина в нього гарна. А що ж тепер? Не мій це син! Не потрібна я йому! Немає мені місця у його житті!
Я крутилася, не могла заснути. У двері подзвонили. Я, нехотя, підвелася, натягла на себе халат, капці та пішла відчиняти двері.
Скільки разів Ігор казав, щоб я питала, хто прийшов. Не навчив, бо вірила я людям. Сподівалася, що нічого поганого зі мною статися не повинно. На порозі стояв Сергій:
– Мамо Люд, ти пробач мені. Це все бабуся, сльози заважали йому говорити, бабуся сказала, що ти все собі забереш.
– Казала, що до нашого будинку мужика приведеш, і мені вже нічого не дістанеться. Сам не знаю, як так вийшло. Живи тут скільки хочеш, хоч усе життя. Це ж твій дім.
– А мені нічого не треба. Я хочу, щоб у мене мама була. – Я плакала, Сергій витирав мої сльози рукою.
– А чому ти не відкрив своїм ключем? – Запитала я.
– Не хотів у твоє життя вдиратися.
– Дурний, яке без тебе життя?
Ми ще довго стояли через поріг, дивлячись один на одного, та плакали. Поки, нарешті, я схаменулась.
– Що ж ми стоїмо, ходімо пити чай.
– Ходімо, мені треба так багато тобі розповісти!
Він розповідав, а я пригадувала ті миті, коли ми сиділи за цим столом втрьох, так же пили чай, та розмовляли про все поспіль.
Дякувати Богу, що Сергій схаменувся, і в мене є надія, що я ще й внуків буду глядіти!
