Ми з моїми друзями не бачилися років зо 5, не менше. Багато що за цей час змінилося. Вони стали дуже поважними і багатими, як то люблять казати з грязі в князі чи що.
Домовилися ми загалом зустрітися в одному з ресторанчиків. Я причепурилася, чоловіка зібрала, дітям останні вказівки дали і поїхали. В ресторані вечір пройшов дуже вдало, але під кінець мені ставало все більше ніяково за поведінку цих людей.
Колись ми рази знімали невеличку квартиру і були задоволені всім, їли макарони з чаєм але зате були якимись добрими, людяними чи що.
Ось вечір підбігає до кінця. Лариса ще розказує про те в яких країнах вони були, в яких готелях і скільки коштує це задоволення.
А потім ми вже вирішили їхати додому. Я наполягала на тому, щоб чек розділили навпіл, але чоловік Лариси, сказав що раз так, то давайте кожен буде платити за своє замовлення. Ще трішки посиділи, а потім Лариса дістає з кишені маленький пакетик і виймає звідти муху, кидає в салат.
Зве офіціанта і просить його принести рахунок, а потім як завершить, бідний хлопчина аж злякався. Звісно ж все зам’яли тихо і мирно, для того, щоб не підіймати галас і не псувати репутацію закладу.
Але тепер я розумію чого вона так часто їздять по закордонам, і ходять по ресторанам. Адже дохлі музи, волосся , павутина і ще багато чого допомагають не тільки не платити за рахунок, а і ще й випрошувати вибачення.
Мені соромно за людей, типаче, що я рахувала їх пристойними людьми, колись ми реально ділити шмат хліба між собою, а зараз, що гроші з ними зробили. Але ж саме цікаве те, що вони мають змогу заплатити, гроші в них є.
