Вперше заміж я вийшла у двадцять п’ять років. Моїм обранцем був на два роки молодший за мене чоловік, але ця невелика різниця у віці та молодість, ніяк не позначилися на нашому коханні.
Через два роки спільного проживання ми вирішили одружитися. Мої батьки були похилого віку, бо я у них з’явилася пізно, і була єдиною дитиною в родині.
Я змалку жила разом з ними в одному місті, поки не закінчила інститут.
Одразу після вручення диплома, мої батьки, як подарунок, купили мені нову двокімнатну квартиру, неподалік від себе.
Тому проблем із житловою площею у нас не виникло. Сам Ігор був родом із селища, в якому й жила його мама.
Жили вони не багато і, дозволити собі квартиру в місті не могли.
Відносини у мене зі свекрухою були прохолодними, начебто ніхто не сварився, але й душевної теплоти між нами не було.
У гості один до одного їздили не часто, переважно, у великі свята. Так усі й жили у відносному спокої ще три роки, доки з моїми батьками не сталося нещастя.
Вони захворіли на всім відомий вірус і старі хронічні захворювання загострилися. Попри посилене лікування батьків, мені все ж таки довелося пережити гіркоту втрати. Їх не стало.
У спадок від них я отримала ще одну квартиру, та їхні заощадження. Свекруха, Алевтина Григорівна, дізнавшись про це, стала щодня телефонувати своєму синові й говорити про те, що вона вже у віці й, непогано було б їй переїхати у квартиру моїх батьків, що звільнилася.
Ігор, своєю чергою, почав скаржитися мені на важку долю своєї матері. У результаті, вислухавши чоловіка, я сама запропонувала свекрусі переїхати до нашого міста! І це була моя найбільша помилка в житті!
З того дня, як свекруха оселилася у місті, у нас почалися проблеми. Літня жінка стала відвідувати нас, майже щодня. І обов’язково заводила розмови про те, як нам варто жити.
Дійшло навіть до того, що вона склала нам сімейний план.
“Коли потрібно спланувати дитину. У який дитячий садок, школу та інститут відправити майбутню дитину. Що нам робити з роботою. Як розпорядитися майном тощо!”
Щойно свекруха показала нам свій план, мій терпець урвався.
Я, ледве стримуючись, щоб не закричати, попросила Алевтину Григорівну більше не втручатися у наше життя.
На що пенсіонерка дуже образилася і перестала ходити до нас у гості.
Натомість Ігор взяв звичку щовечора забігати до своєї матері. А згодом, так і зовсім залишався ночувати.
На мої запитання, чому він не ночує вдома, Ігор казав, що у мами скакає тиск, а це його дуже непокоїть.
На третій тиждень таких ночівель, я запідозрила недобре і, вночі приїхала на таксі до будинку батьків.
Яке ж було моє здивування, коли двері у квартиру мені відчинила невідома дівчина.
Виявляється, свекруха познайомила сина з дочкою своєї подруги й, щоб не заважати їхньому таємному роману, поїхала на якийсь час до себе в селище.
Природно, що я після такого, подала на розлучення. Під час шлюборозлучного процесу, свекруха весело посміхалася і передчувала, як їм із сином дістанеться одна з моїх двох квартир.
Вони, на той момент, ще не знали, що батьки передали мені квартиру за дарчою задовго до нашого з Ігорем шлюбу.
Тому, у мене з чоловіком, офіційно не було жодного спільно нажитого майна, і Ігореві нічого не належало.
Після розлучення, я виселила свою колишню свекруху з батьківської квартири, та спробувала забути про існування їхньої родини.
Але, одного разу, пізно ввечері, пролунав телефонний дзвінок, і на смартфоні висвітлився незнайомий номер.
– Алло.
– Віка, це Алевтина Григорівна, мені треба з тобою серйозно поговорити.
– Що ви хотіли? Не думаю, що нам варто розмовляти, бо я про вас не найкращої думки.
– І все ж таки послухай мене. Я вважаю, що батьківську квартиру ти, Віка, маєш віддати мені та моєму синові, – нахабно заявила свекруха.
Від почутого я остовпіла і навіть хотіла вимкнути телефон, але передумала.
– Чому я мушу вам, взагалі, щось віддавати?
-Тому, що Ігореві й мені треба десь жити, а на орендоване житло у нас немає грошей. До того ж у нього дівчина з іншого міста.
– І взагалі, до розлучення мій син на тебе витрачався, прикраси дарував і квіти, тож, будь ласка, віддяч йому тим же.
– Квіти подарувати? – Засміялася я в слухавку. – Прикраси забирайте, а мої подарунки йому та вам, залиште собі, як компенсацію за квіти, – додала я і поклала слухавку.
Наступного дня я сходила до поштового відділення, та надіслала посилкою всі подарунки, які мені дарував Ігор, на адресу його матері.
Не хочу, щоб мені про таких недолугих зрадників, бодай щось нагадувало! Боже, де були мої очі? Я ж власноруч надала “родичам” тепле гніздечко для розпусти!
Добре, що все розкрилося вчасно! Життя продовжується! Я слушно міркую?
